26.01.1995
Doom Generation — 30
На днях було 30-річчя з виходу Doom Generation і цього факту вже достатньо для сумного тексту. Такому кіно не може бути 30 — як і тому поколінню, що переглядало його в дитинстві крізь пальці. Тугу викликає й те, де тепер опинився Грегг Аракі, мабуть, відпочиваючи після 9-ти (!!!) серіалів поспіль, над якими працював. Йому вже не 30 — йому 65.
Це кіно і є втрачена юність, втрачене дитинство, буквально, не метафорично. Іноді переглядаючи сучасні фільми та серіали від Netflix чи A24 про бунт відчужених підлітків, здається, що Doom Generation був ще одним дитинством американського кіно. Недарма його звали саме «незалежним американським» — і Аракі насправді був його дитиною.
Тепер дитинство teenagers-фільмів виглядає як чемний старий, що жаліється на погоду. І Аракі там, на жаль, за режисерським лаштунком, тоді як його знахідки та прийоми переходять із рук у руки: від Озона й Долана до «Й*баного кінця світу».
Юнацький бунт був центральною ідеєю багатьох великих робіт: у Віго, Рея, Трюффо. А для їх героїв — життєвим актом творчості. У раннього Аракі ж цей бунт вироджується та самознищується, а не уможливлює свободу. Його герої існують «наприкінці» світу, а не при народженні. Лишається тільки дуріти, бешкетувати і шукати вихід, якого нема. Скука, істерика і насильство таким виходом бути не можуть.
Така безвихідь — зникла, на жаль, епоха, коли навіть з «Fuck!» через слово, кіно тонко, бережливо, давало занепалим маргіналам на скейтах камери в руки й дивилось на себе крізь них, занурюючись у стихію наступного століття. Незважаючи на рубанину сокирою, інопланетного ящера, що полює з бластером на дітей з поганими звичками, чи на диявольські ціни хот-догів з напоями: 6,66$.
Відбувається саме те, що й назвав Аракі своїм першим фільмом «апокаліптичної трилогії для тінейджерів»: Totally Fucked Up. Щоб зрештою ми опинилися в останньому — Nowhere. Між ними досі лишається Doom Generation, тоді як нещодавній Now Apocalypse вже виглядає самоповтором того, що не повернути.
Doom Generation — 30
На днях було 30-річчя з виходу Doom Generation і цього факту вже достатньо для сумного тексту. Такому кіно не може бути 30 — як і тому поколінню, що переглядало його в дитинстві крізь пальці. Тугу викликає й те, де тепер опинився Грегг Аракі, мабуть, відпочиваючи після 9-ти (!!!) серіалів поспіль, над якими працював. Йому вже не 30 — йому 65.
Це кіно і є втрачена юність, втрачене дитинство, буквально, не метафорично. Іноді переглядаючи сучасні фільми та серіали від Netflix чи A24 про бунт відчужених підлітків, здається, що Doom Generation був ще одним дитинством американського кіно. Недарма його звали саме «незалежним американським» — і Аракі насправді був його дитиною.
Тепер дитинство teenagers-фільмів виглядає як чемний старий, що жаліється на погоду. І Аракі там, на жаль, за режисерським лаштунком, тоді як його знахідки та прийоми переходять із рук у руки: від Озона й Долана до «Й*баного кінця світу».
Юнацький бунт був центральною ідеєю багатьох великих робіт: у Віго, Рея, Трюффо. А для їх героїв — життєвим актом творчості. У раннього Аракі ж цей бунт вироджується та самознищується, а не уможливлює свободу. Його герої існують «наприкінці» світу, а не при народженні. Лишається тільки дуріти, бешкетувати і шукати вихід, якого нема. Скука, істерика і насильство таким виходом бути не можуть.
Така безвихідь — зникла, на жаль, епоха, коли навіть з «Fuck!» через слово, кіно тонко, бережливо, давало занепалим маргіналам на скейтах камери в руки й дивилось на себе крізь них, занурюючись у стихію наступного століття. Незважаючи на рубанину сокирою, інопланетного ящера, що полює з бластером на дітей з поганими звичками, чи на диявольські ціни хот-догів з напоями: 6,66$.
Відбувається саме те, що й назвав Аракі своїм першим фільмом «апокаліптичної трилогії для тінейджерів»: Totally Fucked Up. Щоб зрештою ми опинилися в останньому — Nowhere. Між ними досі лишається Doom Generation, тоді як нещодавній Now Apocalypse вже виглядає самоповтором того, що не повернути.
group-telegram.com/at_cine/379
Create:
Last Update:
Last Update:
26.01.1995
Doom Generation — 30
На днях було 30-річчя з виходу Doom Generation і цього факту вже достатньо для сумного тексту. Такому кіно не може бути 30 — як і тому поколінню, що переглядало його в дитинстві крізь пальці. Тугу викликає й те, де тепер опинився Грегг Аракі, мабуть, відпочиваючи після 9-ти (!!!) серіалів поспіль, над якими працював. Йому вже не 30 — йому 65.
Це кіно і є втрачена юність, втрачене дитинство, буквально, не метафорично. Іноді переглядаючи сучасні фільми та серіали від Netflix чи A24 про бунт відчужених підлітків, здається, що Doom Generation був ще одним дитинством американського кіно. Недарма його звали саме «незалежним американським» — і Аракі насправді був його дитиною.
Тепер дитинство teenagers-фільмів виглядає як чемний старий, що жаліється на погоду. І Аракі там, на жаль, за режисерським лаштунком, тоді як його знахідки та прийоми переходять із рук у руки: від Озона й Долана до «Й*баного кінця світу».
Юнацький бунт був центральною ідеєю багатьох великих робіт: у Віго, Рея, Трюффо. А для їх героїв — життєвим актом творчості. У раннього Аракі ж цей бунт вироджується та самознищується, а не уможливлює свободу. Його герої існують «наприкінці» світу, а не при народженні. Лишається тільки дуріти, бешкетувати і шукати вихід, якого нема. Скука, істерика і насильство таким виходом бути не можуть.
Така безвихідь — зникла, на жаль, епоха, коли навіть з «Fuck!» через слово, кіно тонко, бережливо, давало занепалим маргіналам на скейтах камери в руки й дивилось на себе крізь них, занурюючись у стихію наступного століття. Незважаючи на рубанину сокирою, інопланетного ящера, що полює з бластером на дітей з поганими звичками, чи на диявольські ціни хот-догів з напоями: 6,66$.
Відбувається саме те, що й назвав Аракі своїм першим фільмом «апокаліптичної трилогії для тінейджерів»: Totally Fucked Up. Щоб зрештою ми опинилися в останньому — Nowhere. Між ними досі лишається Doom Generation, тоді як нещодавній Now Apocalypse вже виглядає самоповтором того, що не повернути.
Doom Generation — 30
На днях було 30-річчя з виходу Doom Generation і цього факту вже достатньо для сумного тексту. Такому кіно не може бути 30 — як і тому поколінню, що переглядало його в дитинстві крізь пальці. Тугу викликає й те, де тепер опинився Грегг Аракі, мабуть, відпочиваючи після 9-ти (!!!) серіалів поспіль, над якими працював. Йому вже не 30 — йому 65.
Це кіно і є втрачена юність, втрачене дитинство, буквально, не метафорично. Іноді переглядаючи сучасні фільми та серіали від Netflix чи A24 про бунт відчужених підлітків, здається, що Doom Generation був ще одним дитинством американського кіно. Недарма його звали саме «незалежним американським» — і Аракі насправді був його дитиною.
Тепер дитинство teenagers-фільмів виглядає як чемний старий, що жаліється на погоду. І Аракі там, на жаль, за режисерським лаштунком, тоді як його знахідки та прийоми переходять із рук у руки: від Озона й Долана до «Й*баного кінця світу».
Юнацький бунт був центральною ідеєю багатьох великих робіт: у Віго, Рея, Трюффо. А для їх героїв — життєвим актом творчості. У раннього Аракі ж цей бунт вироджується та самознищується, а не уможливлює свободу. Його герої існують «наприкінці» світу, а не при народженні. Лишається тільки дуріти, бешкетувати і шукати вихід, якого нема. Скука, істерика і насильство таким виходом бути не можуть.
Така безвихідь — зникла, на жаль, епоха, коли навіть з «Fuck!» через слово, кіно тонко, бережливо, давало занепалим маргіналам на скейтах камери в руки й дивилось на себе крізь них, занурюючись у стихію наступного століття. Незважаючи на рубанину сокирою, інопланетного ящера, що полює з бластером на дітей з поганими звичками, чи на диявольські ціни хот-догів з напоями: 6,66$.
Відбувається саме те, що й назвав Аракі своїм першим фільмом «апокаліптичної трилогії для тінейджерів»: Totally Fucked Up. Щоб зрештою ми опинилися в останньому — Nowhere. Між ними досі лишається Doom Generation, тоді як нещодавній Now Apocalypse вже виглядає самоповтором того, що не повернути.
BY КRАЙ
Share with your friend now:
group-telegram.com/at_cine/379