Сум'янин Максим на псевдо “Мурчик” пішов до війська, як діти в школу. В сенсі, 1 вересня 2022 року. Як і першачки, він також опановував нові знання та навички з нуля, адже до цього в армії не служив, а на “гражданці” працював комбайнером.

Перші бої чоловік прийняв у складі добровольчого підрозділу, але згадувати про це не хоче. Згодом потрапив до 58-ї мотопіхотної бригади, де служить і зараз в роті протитанкових ракетних комплексів. Доводилося брати участь у контактних боях з противником, відбивати ворожі атаки і самому ходити на штурми. В селі Урожайному, що на Донеччині, за яке точилися запеклі бої, Максим із протитанкового комплексу NLАW спалив російський танк, потім разом із побратимами взяв в полон групу москалів.

– Ми перебували на позиції, чекали на групу наших штурмовиків, які мали від нас виходити в атаку, – розповідає Максим. – Вони мали знищити групу росіян, що заховалися в порожньому ангарі. Коли приїхала машина і почалася висадка десанту, штурмовиків обстріляли. Один загинув на місці, троє отримали поранення. То ж із п’яти бійців залишився один. Але завдання потрібно виконувати. Він приходить до нас і просить: “Хлопці, допоможіть: підіть за мною на штурм”. Сказав, що в тому ангарі не більше п’яти московитів. Я сказав, що зовсім не навчений штурмувати, а він “заспокоїв”: каже – я теж не вмію, але у нас все вийде. То ж, ми пішли. Щоправда, в цьому ангарі ховалося не п’ять, а п'ятнадцять ворогів. Але у нас і насправді все вийшло: кількох ми “задвохсотили”, сімох полонили і вивели до себе на позицію. Але ж там залишилося ще троє їхніх командирів, озброєних кулеметом. Ми з тим штурмовиком вирішили взяти з собою одного полоненого, повернутися з ним до ангара, щоб він умовив решту здатися. За планом він мав кричати своїм, що бояться немає чого, ми нікого не мордуємо, не страчуємо. І ось в останній момент штурмовик відмовляється йти. Довелося мені іти самому. Підводжу я свого бранця ближче до ангара, і тут по нас відкривається вогонь із кулемета. Росіянин одразу ж отримує поранення в сідницю, я ховаюся за бетонною колоною і чекаю, коли у ворога скінчаться набої. Відстрілюють вони боєкомплект і тікають, а я дивлюся на себе, а у мене в бронику стирчить куля від “покемона” (ПКМ, кулемет Калашнікова): пробила телефон і застрягла в плиті. Поранений росіянець кричить, тягну його назад. Приходить до нас “евак”, полонені допомагають нам завантажити наших “трьохсотих”. Хлопці вирушають. Ми спілкуємося із москалями. Виявляється, вони теж із 58-ї! Щоправда, ворожої. Старшому – 62 роки, колишній зек, 48 років тюремного стажу. Наймолодшому – 19 років, строковик. Вони кажуть, що на цю ніч нас чекає масований штурм, – на нас підуть близько п’ятисот бойовиків! А нас мало того, що на пальцях порахувати можна, так ще і набоїв на кожного залишилося по два магазини. Робити нічого, – я знову іду в ангар, збираю там російські набої, магазини, гранати, тягну все це на позицію. Зарядилися під зав’язку, – сидимо, чекаємо на штурму Але нам пощастило: щось у них там перегралося, і на нас ніхто не пішов. А потім нас змінили. Правда, перед цим командування поставило задачу дістати ворожий протитанковий ракетний комплекс “Корнет”, то довелося мені знову повертатися на ворожі позиції, лазить по кущах і шукати установку.

І це у “Мурчика” була не єдина екстремальна “пригода”. Одного разу наводив ракетний комплекс по лазерному променю на танк, а той відстежив і встиг вистрілити першим. Снаряд впав в десяти метрах, Максима присипало землею, тільки ноги стирчали. Прибігли хлопці, витягли. Там же, під Урожайним, потрапив під ворожий скид з дрона, отримав поранення, місяць провів в лікарні. Повернувся, знову воює.

Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam!