«Шалений Макс: Нова надія» — саме так жартома можна описати фільм Spacehunter: Adventures in the Forbidden Zone (1983).

Наш головний герой — пілот-найманець Вольф. Його одяг затертий до дірок, а мешкає він на космічному кораблі, апаратура якого давно потребує заміни. Проте це не біда, бо він звик до такого життя — життя вільної людини. Тим паче поряд із ним завжди перебуває струнка напарниця-інженерка (щоправда, вона лише робот). Вольф — романтик-нахаба з відкритого космосу.

Пригоди починаються, коли герой отримує сигнал про допомогу: треба врятувати трьох жінок, які застрягли на планеті, спустошеній війнами та хворобами. Задачка непроста, але й нагороду обіцяють солідну, тож він береться до роботи. Після приземлення Вольфа зустрічають огидні зомбі, діти-мутанти з коктейлями Молотова, смертельні пастки й жорстокий тиран на ім’я Овердоґ — механізований лорд, який ватагує цим світом. Але не все так погано: дорогою Вольф знайомиться з дикою дівчиною-виживальницею Нікі, яка виявляється не менш нахабною, ніж він сам. І, вочевидь, лише об’єднавши зусилля, вони зможуть подолати цю випробувальну м’ясорубку.

Ця гримуча суміш працює на диво добре. На візуальному рівні стрічка вдало виділяється серед інших космічних пригод, натхненних «Зоряними війнами». І хоча подекуди помітно, що великого бюджету тут не було, декорації виглядають атмосферно та вигадливо, а сама планета прямо-таки випромінює небезпеку. Дизайн космічних кораблів і наземного транспорту має свій самобутній «пустельний» стиль, який вдало передає унікальний вайб брудної космо-баталії.

Проте головний козир фільму — його дикий дух пригод. Тут є все: герої-авантюристи, захопливі перестрілки, харизматичний головний злодій, пустельні пейзажі та навіть щіпка класичної ретро-фантастики. І хоча до логіки функціонування тутешнього світу можна поставити з десяток питань, фільм достатньо дуркуватий, аби ви зрозуміли, що робити цього не варто. Тож якщо ви фанат сай-фаю та радіоактивних пустель — «Космічний мисливець: Пригоди в забороненій зоні» точно заслуговує вашої уваги 💥

#TrashOrTreasure #RandomPearls

Японські митці ніколи не цуралися запозичувати щось із Заходу. Особливо у 80-х, коли більшість продукції залишалася ексклюзивом для внутрішнього ринку. Працював простий принцип: якщо гайджіни не побачать — вважай, що цього й не було. Але ситуація трохи вийшла з-під контролю, коли хітові ігри для Famicom почали видаватися на західній NES.

Ось, наприклад, одна з моїх найулюбленіших відеоігрових обкладинок — ілюстрація, яку використовували одразу для кількох ігор серії 悪魔城ドラキュラ, відомої нам як Castlevania. Та зі світовим релізом з’ясувалося, що цей арт був «натхненний» роботою художника Френка Фразетти.

Хто це? Усього-на-всього один із найвпливовіших фентезі-митців. Його картини для фанатів жанру — це наче ікони для віруючих 😇

Не помітити схожість — складно. Але й пробачити її — можна. Як там кажуть: «Кради як митець»? Схоже, це саме той випадок.

#RandomPearls

Квентін Тарантіно за кадром Pulp Fiction.

Колись читав, що Тарантіно для цього фільму надихався роботами Альфреда Хічкока і… мультсеріалом «Флінтстоуни» 60-х. А зараз подумав: від виходу «Флінстоунів» до «Кримінального чтива» пройшло 30 років. І ще 30 — від «Чтива» до сьогодні.

Мені зле 🗿