За день до закінчення вічності
Піду будувати будинок,
Або малювати картину
"Собака кусає кузину",
Або закохаюсь, або ризикну —
Почну невеличку війну.

За день до закінчення вічності
Я сяду на березі моря
Чи річки (на обрії гори)
Дивитись на хвилі, на хмари,
Дні перебирати за днями.
Час — вервиця. Зернами нами
Помоляться зоряні пальці.
Я зайве забуду, відріжу окрайці,
Щоб найголовніше вмістити в строфу,
В рядок, поперек, на уривку-листку
У ноту, у формулу перепишу
Коротку історію вічності.
Згорну, як кораблик
І в річку пущу.

За день до закінчення вічності
Піду продавати годинник
Лохам на Лук'янівський ринок.
Десяток свічок загорну в папірець.
Це буде стоп-кадр, сингулярність чи вибух,
Як знудиться нами Небесний Отець.
Лиш Слово було напочатку.
Вкінці буде слово «Кінець».

Дмитро Корчинський

ДОБА

І безумна пустеля натхненним,
як мати, Смаглі груди розкрила свої.
О. Ольжич

І пустиня прийшла. І шукає брат брата,
І гукає з нас кожен в туман, в самоту,
А епоха дзичить, як бризантна граната,
І прострелює млу, і влучає в мету.

Бомбоносних ескадр впокоряючий клекіт,
Невмолима жага пожадливих ескадр.
І ревуть з-поза гір батареї далекі,
І рокованим дійством бушує Театр.

Наша юність — палка, наша юність — грозова,
Ураганна, гарматна, шрапнельна весна,—
Задудни нам походом і вибухни знову,
Динамітом нещадним пекучо-ясна!

Щоб крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерті,
Мов по трупах років, перекрочить добу,
Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий
Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу

І прийняв її жар, як належну заплату,
Як заслужений дар від воскреслих століть:
Нашу юність палку, нашу юність крилату
Нам ще раз пережити, обернену в мить.

Євген Маланюк

Блакитно-сіре небо з висоти
П'є стиглі очі i калюжі повні.

Запрошує до втечі крізь дроти
Протягнуті між стіни сіро-жовті.

В Небесне Царство віриш навесні,
В можливість втечі.

Втекти, щоб повернутись на коні.
Сім’ю i речі

Полишити. Спасіння згодом через каяття,
А зараз через втечу.

А за Житомиром, можливо, є життя,
Ви не повірите, а я не заперечу.

Я годен вірити всьому́: у солов'я,
Що нібито співає, як не передати,

Що трави зі́йдуть, що за містом є поля,
А в них солдати

Воскреснуть квітами колись -
Косі пожива.

На світі сталася весна,
I все можливо.

Дмитро Корчинський

Юрій КЛЕН

ТЕРЦИНИ

Коли тебе сурма своєї туги
покличе знов у дальній рідний край,
де ждуть тебе безчестя і наруга,

слова над пеклом Дантовим згадай:
«Per me si va nella città dolente!»
«Сюди йдучи, в скорботу і відчáй,

надії мусиш знищити дощенту».
Гамуй, мандрівнику, смертельний жах,
коли в душі погасиш сірий день ти

і сонце змерхне в чорних небесах.
Нехай мовчáзний і сумний Верґілій
тобі підé назустріч у степах

і в синій край Шевченкових ідилій
нехай веде до міст і дальніх сел,
де чисті весни й нам колись зоріли.

Вважай за магію страшну чисéл:
ось пекло, це землі частина шоста,
а край зелених верб і пишних зел,

що скрізь його покрила вже короста —
останній в пеклі круг, дев'ятий круг.
О, фабрики й кремлі з людської кости!

Не спокій лагідний — безладний рух,
де хаос в димі чорному регоче
і вбила хемія безсмертний дух.

Скляні, напівзакрижанілі очі
тих матерів, що власних немовлят
жеруть із голоду! О бéнкет ночі,

що над землею стеле чýмний чад!
О, мертвих тіл багряні гекатомби!
Що звалося «душа», «зоря» і «сад»

— все втиснуто в трикутники і ромби.
До пісні кожної, до всіх думок
рука диявола чіпляє пльомби.

І ти, ти — лиш відірваний листок,
якого кружить невідома влада,
затягши в свій безсоромний танок.

В дев’ятім крузі пекла чорна зрада
реве, роззявивши сто тисяч пащ,
шматує, рве, рокує на загладу.

З лобів тих пащ рогами сотні башт
ростуть і в морок зносяться висóко,
а з башти кожної крізь пітьми плащ

тебе чатує невсипуще око…
Тікай, тікай і не життя рятуй,
а душу, й вийшовши в простíр широкий,

вітай незнану долю, як сестру, й
вдихай у себе волі вихор п’яний,
кущі чужі і камені цілуй.

Зостанься безпритульним до сконання,
блукай та їж недолі хліб і вмри,
як гордий флорентієць, у вигнанні.

Та перед смертю дітям повтори
ту казку, що лишилася, як спомин
прадавньої, забутої пори,

як у грозі, у блискавиці й громі
колись страшну почвару переміг
святий Георгій в я́сному шоломі…

І як дракон, звитяжений, поліг.

27.ІІІ.35

Пісня на слова Мусія Кононенка

Вечір

Сховалось сонце за горою,
Туман легенький землю вкрив,
Шепоче вітер з осокою,
Гайок зелений потемнів.

Далеко співи десь лунають,
На небі зірка миготить;
Отари з поля поспішають
У холодочок одпочить.

Блакитне небо обгорнуло
Усю рослину, всіх людей,
Село в садочках потонуло,
Затьохкав пісню соловей...

Моя Вкраїно, мій ти раю,
Ти чарівниченько моя,
Я без кінця тебе кохаю,
Ще й більш кохати хочу я!

Хотів би я тебе руками
До серця щиро пригорнуть,
У очі глянути очами
І вже на вік тоді заснуть!

У ТРАВНІ

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав.
Газон алей і голе жовтоглиння,
І в поводі прозорого каміння
Зелені луки — як розлогий став.

Ніколи так жадíбно не вбирав
Я красоти весняного одіння,
Пісок обмілин, жовтобоке ріння,
Брунатні лози і смарагди трав.

Крізь цеглу й брук пульсує кров зелена
Земних ростин, і листя чорноклена
Кривавиться у світлі ліхтарів.

І між камінних мурів за штахетом
Округлих яблунь темний кущ процвів
Таким живим розпадистим букетом.

Микола ЗЕРОВ
12.03.1933

ДО ОСНОВ’ЯНЕНКА

Б’ють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив...
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де-то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся —
Жита похилились,
Де паслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла...
Вернітеся!» — «Не вернуться! —
Заграло, сказало
Синє море. — Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля.
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить...
Тілько ворог, що сміється...
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того — Московщина,
Кругом чужі люде...
«Не потурай», — може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються... Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би — був голосок,
Та позички з’їли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блужу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш,
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло...
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю
В чужій домовині.

Аще забуду тебе, Ієрусалиме…

Олені Телізі

Вже вересень в лункій блакиті тане,
Вже багряніє мантія садів,
А нам згадались київські каштани,
Бездонне небо і дніпровий спів.

Прозор. Акварелеві оболоні.
Сирена пароплава із Черкас.
(У день такий я стрів навіки Вас,
І ось все ті ж і очі, і долоні).

Таке своє, незнищенно родиме…
Розлука не згасила зір і слух.
Як і колись, великий Володимир
Благословляє древній виднокруг.

Ген на дзвіниці золотіє митра,
Спливає день, як миро на чолі,
Молитвою безбуряного вітру,
Любов’ю — сонцем грішної землі.

Стіна ж стоїть камінням нерушимим,
Роззоряне склепіння несучи.
На варті там — крилаті серафими
Й Архістратиг, опертий на мечі.

Євген Маланюк, 1937

636 БОРИЧІВ ТІК

В півнеба – Старокиївська гора.
У небі – сон Андріївської церкви.
В півсонця захід – стишена пора –
У золоті і надвечір’ї смерку.

І Боричів підгірний й нижній Тік,
Стара Покровська – пролягли Подолом,
Немов потоки стародавніх рік
В Глибочицю збігають суходолом

В Дніпро-Данапріс-Борисфен-Узу-
Екси-Славутич-Луосен-Данапер
Усім могуттям в дощову грозу
Пливуть у світу повноводий гамір…

І древній Тік збігає з давнини,
Підперезавши Боричеву гору,
Де ще зоріє дух старовини
І іскри вогнищ ще злітають вгору,

Крізь комини, по-над дахами в ніч,
В морозний ранок вічної стихії,
Де ще звучить прадавній славний клич
Всекиївської мудрості й надії.

Стрімчасті схили бруком стукотять
І Боричів узвіз скидає втому,
І тільки часу золота печать
Карбує смуток в обрисі новому.

Шаблівська В. 21.11.2023

PRO DOMO

Яка ж гірка, о Господи, ця чаша, Ця старосвітчина, цей дикий смак, Ці мрійники без крил, якими так Поезія прославилася наша!

Що не митець, то флегма і сіряк, Що не поет – сентиментальна кваша… О ні! Пегасові потрібна паша, Щоб не загруз у твані неборак.

Класична пластика, і контур строгий, І логіки залізна течія – Оце твоя, поезіє, дорога.

Леконт де Ліль, Жозе Ередія, Парнаських зір незахідне сузір’я Зведуть тебе на справжнє верхогір’я.

Микола Зеров 23.04.1921

ПАВЛОВІ ТИЧИНІ

На межі двох епох, староруського золота повен,
Зазгучав сонценосно твій сонячно-ярий оркестр —
І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,
Й над мощами народу хитнувсь кам'яний його хрест.

І на древнім, на скитськім[1], на кров'ю залитім просторі
Говорили могили, співали козацькі вітри.
І у літери тайн степовії складалися зорі,
Щоб пломінним пророцтвом означить початок пори.

Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій»
Метеором огнистим ударив в дніпровські степи
І, здавалося,— вріс. І над плугом схилився до праці,
І вже мріяло серце про сонцем налиті снопи...

Вили бурі історії. Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом... брязнуло враз! І ридально навік розірвалось...
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
...від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
...в скривавлений Жовтень— ясна обернулась Весна.

І по синіх степах дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать... Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію — знов половецьких степів.

Євген Маланюк Листопад. 1924

Михайло Орест

НА ЧЕСТЬ ЛИПНЯ

Безкраїй в ясності! Достойно є
Вельможним щертнем наіменувати
Тебе — і славити лице твоє
І дзвінкоусту дяку приношати.

Душі подяку, що душі даєш
Ти, місяцю якнайповніший року,
Науку про буття без часу й меж
І про дозрілість вічну і глибоку.

Перлові оболоки в небесах
Покояться, як велетенські ґрона
Розкішних яблук, виниклих в садах
Безсмертя, в мирі голубого лона.

І, божа ягода, з прависочин
Спадає сонце в відданості добрій,
І повінь спілих бурштинових вин
Ллє на витаючий в екстазі обрій.

1949

До дня пам’яти Жозе-Марія де Ередія (22.ХІ.1842–3.Х.1905), французького парнасця, чия поезія стала для Миколи Зеров та всіх київських неоклясиків еталоном стилю.

Жозе-Марія де ЕРЕДІЯ

ПРИСВЯТНИЙ НАПИС

Мій дар Ареєві, Незгоді та Війні.
О друже добрий мій, допоможи старому
Цей меч пощерблений, недобиток шолому
І щит, мій вірний щит, повісить на стіні.

Візьми туди ж і лук. Ти б не повірив — ні? —
Що я коноплею по дереву твердому
Його обмотував — він не дававсь нікому —
I руки накладав на тятиву міцні.

А от і сагайдак. Летючої, дзвінкої,
Дарма стрілецької ти в нім шукаєш зброї,
Моїх досвідчених і прудкокрилих стріл.

Я їх не змарнував. На жертву нашій волі
Я чесно їх віддав. У купах перських тіл
Зосталися вони на Маратонськім полі.

З французької переклав
Микола ЗЕРОВ (27.VIII.1921)

Микола ЗЕРОВ

ТЕЛЕМАХ У СПАРТІ

Одіссея, IV, 1–304

I

На землю впала ніч, потéмніли дороги,
У цоканні підков мчить Одіссеїв син.
Півсвіту вже за ним… Сіріє мла долин,
Мигтять огні — і сплять Тайгетові відноги.

Палати… Сонце там чи місяць білорогий?
Блищать слонівка, мідь, і золото, й бурштин.
Білявий Менелай, щасливий сім’янин,
Провадить юнаків на ковані пороги.

Цариця жде гостей, і відблиски зі стель
Виборну золотять в руках її кудель;
Повага їй в очах… Вітай, благословенна!

Дивує Телемах: «Злочинниця грізнá,
Що з нею в світ прийшли облуда і війна, —
Ти мудра, ти ясна і лагідна. Гелено?»

28.05.1934

II

Цариця подив той угадує з очей,
З безсмертних уст її снується єпопея
Про шлюб зневажений, про мудрість Одіссея,
Про дужий Іліон і смерть його дітей.

Мов смерч, краса її промчала між людей,
Жага і пристрасті владали в світі нею —
Хто згодяний не зна, щό важить Діонея,
Хто віджене її від кри́цевих грудей?

А там світають дні прозріння і науки…
По скарб єгипетський сягнули ніжні руки
І забуття бальзам долито до вина.

О, що буйніша кров і молоді нестями, —
Тим більша лагідність, ясніша глибина,
Тим скорше, мудросте, приходиш ти з літами.

31.05.1934

ВОРОЖІННЯ

Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.

Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться в лице зимове,
І з гомоном розтріпаної мови
Чужа веселість мимо нас пройшла.

Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифірь нині промайне —

І лиш нудьгу всередині сколише,
І скаже місяцеві стріть мене
Примарою холодного безгрішшя.

Микола Зеров

29.01.1932