Досі не видалила твіттер тільки тому, що це б означало відмовитися від регулярних ґуд тейків пані Олександри (ви її знаєте по подкастам Vertigo), а тут побачила, що вона тепер ще й подкаст про книжки веде. Тому сьогодні жінка, яка релізнула свій останній епізод 2024-го року, сідає чіліти з чужими...

​​Але маю ще невеличке святкове прохання: не пройдіть повз цю доп. банку, яку збирає на РЕБ наша Тамара, це дуже сильна дівчина, яка цього року вивозила і впрягалася в нереальних масштабах.

https://send.monobank.ua/jar/5oAyqgSbpg

Її акк зі звітами:
https://www.instagram.com/pdgvsk

Кидайте їй скріни донатів — є шанс виграти манюнього Дарта Вейдера-сніговичка:

Трохи хаотичних підсумків.

Головними текстами року для мене стали ті, що я читала ще у вигляді рукописів. Перший — це ціла алхімічна трансформація, яка відбувалася на моїх очах: спочатку окремі глави роману, який ще не мав назви — вони здавалися мені детективом про regular everyday normal girl, яка взяла на себе забагато, розслідуючи зникнення колеги. Потім це був уже важкенький файл з робочою назвою, яку я вам не скажу — і не стільки про розслідування, скільки про життя, в якому це розслідування наробило тріщин. А тепер це повноцінна паперова книга, яку я сприймаю в першу чергу як роман про вибір; про фаустівські мікроугоди і постійний торг із самою собою з приводу того, що для тебе етично і припустимо, і після скількох таких транзакцій посиплеться вже не твій публічний фасад, а внутрішня цілісність. А ще я обожнюю, коли белетристична легкість насправді спирається на солідний фундамент, і ще раз перевідкрила для себе цю знайому книжку, послухавши стрім Світлани про те, як вона використала в ній архетип Тіні; це, в свою чергу, змусило мене до того ж по-іншому подивитися на недавно згаданий тут Hangsaman — там є персонажка, яка одразу ж детектиться як «уявна подружка», але її функція довго лишалася для мене загадкою. Коротше, щаслива бути причетною до цієї епопеї в якості чірлідерки — і щаслива мати Світлану @balticnoir в числі своїх подруг.

Другий текст — це, насправді, збірка оповідань, яку ви ще ніде не купите, і на мій суб’єктивний погляд — це найкраще, що могло статися з українським weird’ом, це настільки класно і влучно стилізовані штуки (під готичний палп, етнографічні анекдоти, «бельгійську школу химерного»), що видавцям уже варто битися за права. Я сподіваюся, що в її автора, людини-оркестра, чий джинґл ви чуєте на початку кожного випуску «бібліотеки», теж вийде побачити заповітну паперову цеглинку.

А тепер реальний хаос!

На кого підписалася цього року: крім тих, кого вже згадувала в дописах — @reading_at_midnight, @knyhomanskibalachky, @books_and_cakes, @whispering_shelves, @anonimny_avtor.

Найкращі книжки: Лабатут, Олівер, Сабар, Брук.

Не те щоб найкращі, але зацікавили настільки, що розглядала їх для подкасту (а це, можливо, навіть більший комплімент…): The Guest Емми Клайн, The Book of X Сари Роуз Еттер, The Lonely Passion of Judith Hearne Браяна Мура.

Найгірша: Bezill Джона Саймондса, псевдоготична комедія про вчителя, якого наймають для сексуального виховання хлопця-підлітка. Максимальний крінж: в одній сцені, дізнавшися про самогубство дівчини-служниці, персонаж хапає піджопну подушку, яку вона завжди надувала для господаря, і в істериці випускає звідти «подих».

Найдивніша книжка: про сектантські лавки, безумовно.

Найдовша, якщо вірити goodreads: They Flew Карлоса Ейре (512 с., і кожна безцінна).

Найїбанутіша: Where I End.

Найменш відома: ця і ще літературознавчий текст про Марі де Франс, у обох по одному (крім мене) читачу на GR — і обидві я, очевидно, читала для подкасту, як і більшість книжок цього року. Хто не зазирав у бібліографії, які я додаю в описи епізодів — рекомендую 🚬

​​Увійшла в новий рік із дивною книжкою, яку знайшла в ще дивніший спосіб. Я люблю вам тут трусити про «серендипність» і «як-я-випадково-знайшла-цей-діамант-у-блозі-на-три-підписника», але насправді мій №1 метод знайти щось невідоме і неочікуване — це, бляха, відкрити в Internet Archive пошук по текстам книг, вбити туди рандомне слово під настрій — і подивитися, що з результатів мені припаде до серця.

Не пам’ятаю вже, за яким там словом мені випала The Sioux, але за інших обставин я б навряд звернула на неї увагу. Якийсь роман про багатіїв. Написаний британською акторкою штибу «міс Мурпл у ролі міс Бурпл». Не мій стиль.

Але це кайф, марожено! Англієць одружується з французькою мультимільйонеркою. Крім всеосяжної матеріальної розкоші, він отримує когорту дуже, дуже ексцентричних свояків і одного дуже, дуже хворого і янголоподібного малолітнього пасинка (який, звісно ж, носить білу матроску). The Sioux — це майже суцільні діалоги манірно-нахабних людей, тому спочатку роман сприймається як щось несерйозне штибу Саймона Рейвена (зі всією повагою до), але згодом він влізає під шкіру — тепер я розумію, що мали на увазі нечисленні рев’юери, коли називали його «смішним і моторошним». Тут багато шипів, але найгостріший — це те, що кожен у родині прагне зліпити з маленького спадкоємця свій ідеал. Дехто обирає для цього токсичні чи геть шокуючі методи — і результат виходить доволі страшний, як із тим інопланетянином у Бредбері, який поруч із кожною зустрічною людиною перетворювався на «її» хлопчика.

Але водночас це максимально всично на рівні діалогу (а тут, повторюся, майже все — діалог). Більшість дорослих говорить афектовано, а в підхоплюючого це малого виходить ще афектованіше; і я навряд чи комусь порадила б цю книжку, але мені страшенно хотілося б побачити її в перекладі — щоб подивитися, як викрутиться перекладач. Йому я не заздрю. Тут майже ніхто не спілкується через the Queen’s English, зате говорять:
- жахливим гіпертрофованим baby talk’ом;
- франкізованою англійською, іноді повноцінно переходячи на французьку — а хто не шарить, це його плебейські проблеми;
- британським сленгом: Loamshire, North Country and Cockney, all very bad;
- малий періодично переключається на "Ol' Kintuck" — сувенір від попереднього вітчима-американця;
- у слуг — креольський діалект, etc. etc.

Цікавий і людяний досвід, незважаючи на мільйонерів. І Айрін Гандл виявилася ніяка не Бурпл, а чарівна любителька чіхуашек. Коротше, я зачарована. Тобто enchanté.

​​Прочитала «Олівію» Дороті Стречі — сапфічну класику, яка настільки вплинула на Андре Асімана, що він хотів назвати той-самий-роман її ім’ям (майже): «Олівер». При поверхневому огляді це повість про те, як школярка закохалася в учительку, але це ще й книжка про певний спосіб чуття — коли людина сприймає банальності чужого життя як щось незбагненно містичне, воліє бути частиною цієї містерії — і, втрутившись у (банальну) історію, дійсно перетворює її на трагедію. Цим «Олівія» нагадала «Ялівець» Барбари Комінс: сюжетно геть інший роман, який теж досліджує психіку людини, що вимагає «пустіть мене в своє життя!»

З одного боку, це дійсно річ настільки ж потужна, наскільки й тоненька; але щоразу, читаючи чергову таку палку сповідь, я ловлю жорстке дежа вю, ніби вже зустрічала це в якомусь літературному журналі двадцять років тому (тобто, коли сама ще була палкою і схильною до гарячкових самонакрутів). Мабуть, як «книжковій блогерці» мені має бути соромно в цьому зізнаватися — як і в тому, що я віддаю перевагу електронним книжкам! — але ця «література серця» — не моє. Мені для (чи від) башки щось, будь ласка — або просто жанрову жуйку. Я в жодному разі не маю на увазі, що «Олівія» не спонукає думати: вона аж надто спонукає думати — підліткові думки, в яких всі страшно загадкові, а ти — головна героїня ВСЬОГО. І це дискомфортно. Тому цього року я планую більше занурюватися (і потенційно занурювати слухачів) у якісь експериментальні штуки; далі буде…

​​Якби я брала участь у якомусь книжковому бінго, категорію «книжка з wtf-назвою» можна було б уже закрити. Це данський антидетектив, написаний на початку XX століття; зараз про нього навряд би хтось пам’ятав, якби свого часу його не прочитав один студент і не впарив своєму другові. Студента звали Ґершом Шолем, друга — Вальтер Беньямін: згадка про цю книжку у їхній переписці забезпечила їй мікро-культовий статус.

Це доволі їбанута штука, яка змушує пригадати бартівський поділ текстів на ті, що викликають plaisir (задоволення) і ті, що викликають jouissance (теж задоволення, але надмірне, таке що переходить у дискомфорт і травму). Перші читаються легко, демонструють знайомі культурні орієнтири і догоджають читачу; другі ставлять під сумнів не тільки культурні орієнтири, але й персональні смаки читача і його стосунки з мовою. Kzradock починається як типовий plaisir-текст: дуже бодрий палп-детектив, ущерть наповнений стереотипами. Оповідач, лікар-психіатр, піддає пацієнта гіпнозу, щоб розібратися в якомусь мутному вбивстві за участі інтернаціональної злочинниці і її ручної пуми. Історія на рівні «бабах! тидищ! хуяк!», абсурдна і комфортна. Але коли вона переміщується в метафізичну площину і стає ясно, що відповідей не буде, це перетворює її на один із найяскравіших прикладів jouissance-тексту, який, за словами Барта, викликає в першу чергу стан розгубленості. Власне, це і є роман про розгубленість — точніше, про сумнів: це своєрідна ілюстрація до тези, що тільки шаленець може мати стовідсоткові переконання, а тому, хто хоче зберегти свою душу, варто сумніватися. Щось схоже герой Файнса озвучує в недавньому «Конклаві», коли читає промову про те, що воліє обрання Папи, який сумнівається.

Це дуже необов’язкова література, і я збрешу, якщо скажу, що мені сподобалося, але було по-своєму цікаво читати цю апологію сумніву на фоні заяв абсолютно переконаних у своїх ідеях деганів, які почали рік із погроз батьківщині письменника — Данії.

Щоб я оце не стресувала і спокійно дописала текст про «Носферату» — прошу кинути 10 гривень. А за 100 можна взяти участь в розіграші книжок Ширлі Джексон і ще всяких корисних приколів.

https://send.monobank.ua/jar/3YXpXJT7qr

Слабка аура: написати рецензію.
Сильна аура: написати культурологічний аналіз.
Маринина аура: написати wtf-колонку з неприхованими власними проєкціями, згадками кішки Тейлор Свіфт і словом «лібідинальний».

https://divoche.media/2025/01/14/diva-y-bezsmertia-shcho-khovaietsia-za-rymeykom-nosferatu/

Тут є певні спойлери до сабжу, Possession і (внєзапно) Vox Lux, але це три фільми, які ми дивимося все-таки не заради сюжету, тому най буде. А ще я тут з вайбом «я не договорила» повертаюся до «Вікторіанського шезлонгу» (хто пам’ятає, той пам’ятає).

І дякую всім за вчорашню допомогу, ви топ!

Ми з дружніми дівчачими каналами останній тиждень нонстоп:

https://youtu.be/rpZJHsI07d8?si=kmJVJotIq0esbhRy

​​Зареклася читати про молодь і перше кохання — пару днів по тому читаю знову! Про «Витівку» (La Soif) я дізналася з улюбленої колонки про out of print книжки, де дописувачка порівнювала долю цієї забутої повісті з невмирущою популярністю «Добридень, смутку!» Саган, яка багато в чому з нею перегукується. У «Витівці» вихована проєвропейським батьком 20-річна алжирка Надя разом із другом-гультяєм Хусейном зустрічає свою колишню однокласницю і знайомиться з її привабливим чоловіком. З атмосфери одразу ж стає ясно, що навіть якщо ніхто ні в кого неналежним чином не закохається, все одно — начувайтеся лиха.

Не скажу, що це щось художньо дуже видатне, але ця книжка допомогла мені сформулювати одну штуку: юність страшна не тим, що вона безжально-безсовісно-безтурботна, а тим, що вона ненажерлива. Мабуть, головне, що я пам’ятаю про свої 16-20 років — це те, скільки всього я могла спожити: книжок, досвідів, знайомств. Як і в «Олівії», це постійне відчуття «мені, мені! моє!» Через це навіть звичайна дівчача дружба набуває такої інтенсивності, що зі сторони виглядає лесбійським крашем. Може здатися, що Надя всіх ревнує: своїх сестер — до їхніх чоловіків, друга — до його нареченої, але це не ревнощі. Це соліпсичне переконання юної людини, що інші люди мають оживати, тільки спілкуючись із нею особисто, а решту часу проводити у такому собі анабіозі. Надя милується тим, як подруга з чоловіком тримаються за руки — але нехай вони роблять це тільки в неї на очах, бо сама думка про те, що вони продовжують існувати, займатися своїми справами і кохатися поза її полем зору… the audacity!

(Захоплююся тим, що американці все одно просували це як софткор-палп.)

Сьогодні в Кривому Розі загинув волонтер дружнього арт-колективу @porodaartgang Олексій та його бабуся.

https://www.group-telegram.com/porodaartgang/383

Якщо захочете допомогти сім’ї:

https://send.monobank.ua/jar/AA8GuWFsSY

​​Взялася за цю книжку заради якихось практичних порад, але вона виявилася глибшою і багатограннішою, ніж я очікувала (попри те, що в автора кінк на толстоєвських). А найцікавішим розділом для мене виявився останній — про увагу в дітей, при тому, що я їх не маю і не планую. Автор поспілкувався з матерями і вчителями, які переконані, що в житті сучасних дітей відсутня «вільна гра»: формат ігор, коли діти самі вигадують правила і контролюють процес, без втручання дорослих. Інформанти пригадують, як у власному дитинстві не тільки вигадували наворочені сюжети для ігор, але й мали змогу вільно пересуватися містом, щоб ці ігри реалізувати. (Я, в свою чергу, згадала, як ми з друзями будували пекельні конструкції з перехрещених скейтбордів, всаджували якомога більше людей зверху і спускали з гірки. Стрьомно? Дуже. Весело? Ще б пак! Про багатотижневі рольовки за мотивами «Буремного шляху» взагалі мовчу, today’s kids could never.) Вільна гра і самостійність формують не тільки здатність творити, але й критичне мислення, соціальні навички, тощо. Натомість сучасні діти часто позбавлені цього настільки, що автор описує одного тепличного чотирнадцятирічку так: «він живе навпроти французької булочної і крамниці, де продають оливкову олію, але коли треба вийти з дому, рівень тривоги в нього такий, ніби це зона бойових дій».

Я подумала про американських тіктокерів, які зараз жеруть китайську пропаганду, ніби це глутамат натрію, і неіронічно почуваються революціонерами, не виходячи з кімнати. Це діти, які роками не просто грали за правилами, встановленими дорослими, тобто творцями алгоритмів, але й робили це через зовнішню мотивацію — лайки-репости-потрапити-в-тренди — на противагу внутрішній, яка мотивує робити те, що тобі просто подобається. Чим би ви не займалися, внутрішня мотивація закликає вас робити це краще, сфокусованіше і з більшими вимогами до себе. Для зовнішньої достатньо лавбомбінгу від Умаодану.

Так у чому проблема — в сім’ях чи в соцмережах? Автор постійно підкреслює, що проблеми з увагою (і критичним мисленням, і емпатією!) є структурними — це не тільки ми самі винні, не тільки злі корпорації, не тільки погана освіта чи погане дозвілля etc. Той, хто стверджує, що проблема в чомусь одному, і «надо всєго лиш», пропагує «жорстокий оптімізм, коли сучасні аналоги Марії Антуанетти кажуть: „нехай практикують майндфулнес!“»

Проте практичні поради тут теж є: я нарешті роздуплилася, як мінімізувати для себе цей небажаний буст енергії перед сном, коли вимикаєш ґаджети, і мільйони років еволюції починають кричати, що сонце сіло (тобто екран перестав світити в морду)! треба якнайшвидше робити важливі справи! треба убезпечитися! А ось що робити з т.зв. screen inferiority, поки не знаю — це ефект, коли інформація з екрану сприймається гірше, ніж з паперу. Я не фанатка паперових книжок, тому практикую компромісний варіант: читаю з екрану, зберігаю важливе теж у цифровому форматі, а на папері роблю графічні плани/візуалізації типу тих, що недавно показувала на патреоні.

​​Роман Джосліна Брука Image of a Drawn Sword був одним із найкращих відкриттів минулого року (окремо подобається, що українською це був би «Малюнок голого меча», дуже пасує), тому цього року я взялася за інший його роман. Інший, але… той самий. The Scapegoat (1948) — це теж така собі міфопоетична історія маскулінної ініціації, тільки на цей раз ідеться не про молодика, якого рекрутує загадкова парамілітарна організація, а про тендітного хлопчика, який стає сиротою і оселяється зі своїм дужим дядьком-холостяком. Дядько береться вимуштрувати підопічного протягом канікул, і все йде за планом, аж поки не настає новий навчальний рік. Брук майстерно нагнітає саспенс — хоч це і т.зв. «аномальний» саспенс, коли фінал легко передбачити навіть із назви — а ще тут є навіть нотки фолк-горору*.

Оскільки Брук, to the surprise of absolutely no one, був геєм, його нечисленні прихильники зараз майже цілковито зосередилися на темі витісненої гомосексуальності в романі (дядько не може побороти свою натуру, але може зламати фемінного племінника). Але я недавно вдало освіжила в пам’яті юнгіанську трактовку «Персіваля» — і на цьому фоні «Цап-відбувайло» став цікавішим. Якщо коротко, юнгіанець Роберт Джонсон вважав легенду про Персіваля квінтесенцією всього, що відбувається в психіці західного чоловіка протягом життя, і це дуже елегантне трактування, яке дозволяє по-іншому подивитися на твори з серії «хлоп шукає вчорашній день» типу того ж «Великого Мольна», читаючи їх не як драми з набором окремих персонажів, а як щось, що відбувається в голові однієї людини, де діють різні аспекти її особистості. А на The Scapegoat легенда лягає майже ідеально: юний Дункан (безбатченко, як і Персіваль) вирушає у квест, щоби завдяки своїй наївності спробувати вибороти звання лицаря, позбутися впливу матері і вилікувати нещасного Короля-рибалку, який потихеньку спивається вином зі свого Ґрааля — але надворі XX століття, і наївність може завести лицаря-дурника тільки в дуже погані місця.

*Нехороше поле, мегаліти і ЧЕМЕРНИК СМЕРДЮЧИЙ.

​​А ще для розкруту прочитала новенькі мемуари Шер (том перший!), щоб компенсувати нестачу в житті стразиків, пір’їв і підводки для очей. Однак попереджаю, що перші глави там — повна антитеза стразиків і пір’їв, бо родина в неї була мега-дисфункціональна. Зате далі… я в захваті від того, якою дивною і при цьому relatable дитиною була ця жінка: юна Шер боялася покласти маленьку виделку в ящик поряд із великою, бо «велика скривдить маленьку», в якості уявних друзів вигадала собі двох велетнів-лісорубів, а ще вірила, що вона — янгол, який врятує американських дітей від поліомієліту, — і була дуже розчарована, коли вірусологи винайшли вакцину (нічого, Шерилін, нова адміністрація дає тобі ще один шанс!)

Але найбільше я потухла з історії про те, як Шер і Сонні, ставши популярними, отримали запрошення на вечерю з Сальвадором Далі. Епатажні за мірками США Шер і Сонні, яких ще недавно не пускали в готелі через їхній босяцький вигляд, зустрілися з епатажними за мірками Європи митцями — і обидві сторони швидко зрозуміли, що європейській богемі нема про що говорити з американською (Сонні і Шер до того ж не вживали наркотики і боялися, що їх змусять взяти участь в оргії). Тоді Далі піднявся і зі словами «я геть забув, що в нас запланована інша зустріч!» пересів зі своєю свитою за сусідній столик і просто відморозився від С&Ш. Всім одразу полегшало.

Якщо я довго сюди не пишу, це зазвичай означає, що я зловила обсесію на черговій темі для подкасту. Мудборд наразі виглядає якось так.

Як видно (а може й не видно) з колажу вище, я для подкасту освіжала в пам’яті Башляра — і ось у «Поетиці марення» він часто посилається на тексти такого собі Анрі Боско. Я знала про Боско тільки те, що його неодноразово номінували на нобелівку, і що попри це він опинився в теці забутих класиків. Цитовані уривки мені так сподобалися, що я одразу ж знайшла одне з першоджерел — роман The Dark Bough (фр. Un rameau de la nuit), і…

…дуже, дуже рідко трапляється така книжка, яка зносить весь твій постіронічний фасад пересиченого, бувалого читача — настільки твоя, що ти не знаєш, як у цьому зізнатися, щоб це не звучало як насмішка. «Я закохалася»?

Якщо ж обирати ярлик для самого роману, то його, мабуть, можна назвати «пасторальною готикою». Можна порівняти з The Return Волтера де ла Мера чи The Haunted Woman Девіда Ліндсея, але ті залишили мене плюс-мінус байдужою — а ось ця прованська fantastique, містична в найнебанальнішому сенсі слова, причарувала і не відпускає. Тут майже немає історії — це література скоріше про стан, ніж про події — і коли після блискучого саспенсу перших глав починає прокльовуватися сюжетна лінія, це навіть відштовхує.

Мені важко описати, що такого я знайшла в цій дивній книжці, яка фруструє своїм темпом і урочистими описами природи, і яка неприпустиму для художньої літератури кількість разів вживає слово «ферментувати». Можливо, це вабить синкретизм Боско: тут не просто буденне зіштовхується з вічним — тут живі католицькі святі блукають серед Панових німф. Можливо, це все спокій, який випромінює цей текст, попри його «темні» теми — власне, те, що демонструє Башляр у своєму трактаті про марення як «стан спокійної води в людині… прихисток простого, ідилічного, врівноваженого життя». А можливо, це те, що змусило одного читача поставити іншій книжці Боско одиницю з вердиктом «забагато натяків на магію у безкінечних рефлексіях». Дайте мені ВСІ книжки, які можна описати цією формулою. ВСІ. Власне, я б взагалі радила читати одну з глав (Altaїr) як окремий твір, бо це суцільна поезія: незрозумілий ритуал на закинутому кораблі, герметичні уривки з древніх папірусів. Тіні і Присутності.

Тішуся, що NYRB взялися потроху перекладати і популяризувати Боско; цей роман я читала в старому і не дуже вдалому перекладі 50-х, але все одно — десять читачів? д е с я т ь? Шкодую, що закинула французьку, бо деякі літературознавчі розвідки звучать тепер як абсолютні мастріди:
Henri Bosco et la poétique du sacré…
Henri Bosco: une poetique du mystere…
L’ombre de la coupure dans l’oeuvre de Henri Bosco…
Liturgie de la lumière nocturne dans les récits de Henri Bosco…
Les reflets, les échos et les ombres chez Henri Bosco: une étude du double obscur…

​​Контент для хардкорних любителів Бібліотеки (патронів і каво-спонсорів) — бонусний випуск про Аніму в творчості М. Джона Гаррісона. З камео Алана Ґарнера, Ґастона Башляра, Генрі Райдера Гаґґарда, квіткових німф, ундин та ароматних католицьких святих, і загальним вайбом «падай зі мною в кульбаби».

Навіть якщо вам все це не дуже цікаво, закликаю звернути увагу на Гаррісона. В нього недавно вийшла книжка Wish I Was Here: An Anti-Memoir, і це, на мою думку, одна з тих речей, яку особливо корисно прочитати письменникам, хоча для мене як для читачки це теж був дуже liberating текст.

​​The Gorge — дурнувате на багатьох рівнях кіно, але мене особливо вразила повна відсутність рефлексії при виборі акомпануючої поезії. Як відомо, голлівудські сценаристи знають тільки три вірші: «Озимандія» Шеллі, «Друге пришестя» Єйтса і «Порожні люди» Еліота (чекаю на появу фільму, який неіронічно цитуватиме всі три). Творці «Ущелини» обрали Еліота. За лором фільму, «порожні люди» — це монстри, що живуть, власне, у розщелині, але герой Майлза Теллера, снайпер і поет, пояснює, що в однойменному вірші йшлося про розгублених людей, які безцільно існують на межі життя і смерті. А далі дубовий сценарій нам легенько, ніби бейсбольною бітою, натякає, що головне — перемогти не тих порожніх людей, що живуть в ущелині і схожі на сплав Деві Джонса з Зеленим Лицарем, а порожню людину в собі (завдяки коханню!)

Не бачу нічого поганого в тому, що індустрія штампує святкові кросовери, і що крім «різдвяного бойовика» ми щороку матимемо романтичний екшен на День святого Валентина. Закидати таким high concept фільмам, що їхні герої страшенно нецікаві, і що пік їхньої нецікавості припадає на момент, коли вони вирішують перти проти системи — це теж якось несерйозно. Але мене все одно вразило, з якою байдужістю «Ущелина» ставиться до головної фізичної небезпеки в сюжеті. Спойлер (який не те щоб спойлер, якщо ви дивилися більше одного екшену про Стрьомну Засекречену Локацію): в ущелині розробляли біологічну зброю, стався витік, і тепер той, хто контактує з середовищем, може перетворитися на дендроїда чи якогось антропоморфного слизовика. Закохані герої дізнаються, що вони в групі ризику та протягом наступних днів можуть почати мутувати, і… нічого. Жодної думки про цю можливість, навіть жодного жарту про «чи кохала б ти мене, якби я став…?» Час карантину спливає, на рослину ніхто не перетворюється (клюквою героїня Тейлор-Джой була від початку). Звісно, це не боді горор і ніхто не мусить робити на цьому акцент — але дуже показово, що творцям геть не цікавий цей жахливий потенціал — перестати бути людиною — бо їм не цікаво те, що таке бути людиною.

Знову ж таки, вимагати від такого кіно, щоб воно щось там казало про г’юман кондішн — це забагато. Але що насправді образливо — це не те, що автори ставляться до своїх персонажів як до «порожніх людей»; це те, що вони так ставляться до глядачів. Один із інженерів Google порівнював модель користувача, створену на основі його інтернет-активності, з лялькою вуду — бо вона настільки достовірна, що людина реагує на все підсунуте алгоритмом так, як і було змодельовано. The Gorge — це фільм, адресований глядачу-моделі: такому, що бачить двох дуже привабливих акторів, і реагує «ого, хот», бачить видовищний норвезький ландшафт і констатує «вау, епік», etc. — і біда не в тому, що ані торс Теллера, ані норвезька долина не здатні самі по собі зробити глядачці добре; біда в тому, що «алгоритмічні» фільми бояться навіть на секунду зробити своєму, прости господи, споживачу погано — боляче — неприємно — гидко — незрозуміло, — встромити хоч одну булавку протягом цієї сесії нескінченного потурання.

Ця смілива литовська дівчина захищає нас від підземних монстрів, але ніхто не привітав її з днем народження:

​​Показала всім знайомим любителькам діорам, покажу і на загал: гляньте яку милу міні-бібліотеку продають! Судячи зі стилю, маю румбокс цього ж майстра/ині, це реально душевна річ, може хтось із вас теж захоче побалувати внутрішнього Крота з «Вітру в вербах».