Warning: mkdir(): No space left on device in /var/www/group-telegram/post.php on line 37
Warning: file_put_contents(aCache/aDaily/post/zhurhal_obliku/--): Failed to open stream: No such file or directory in /var/www/group-telegram/post.php on line 50 Журнал обліку пісень | Telegram Webview: zhurhal_obliku/33 -
Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
Зараз я найменше хочу бути медійною військовою, поеткою в пікселі, музиканткою, яка написала пісню про свій воєнний досвід, жінкою, яка покинула мирне життя і пішла на фронт. Оцим солодким, клікабельним, зручним до вжитку образом. Так, вигідним для зборів мого підрозділу. Ні, не вигаданим. Реальним. Лиш не повним, бо повнота не така цікава.
Чи ні?
Так само я не хочу сіяти зраду заради хайпу й самого процесу. Я служу в ТРО. Ми – найчастіше приданий підрозділ. Ми іноді надто болісно втрачаємо людей. Через брак поповнення і каскад безвідповідальних рішень на всіх рівнях. Нам присилають хворих, яких первинна ВЛК після мобілізації визнає придатними. Іноді дивуюся, як ці люди дожили до тридцяти чи сорока. Якщо досі без мами не можуть знайти медичний заклад в рідному місті. Уявіть, було, що один з новеньких зламав ногу просто тому, що вдягнув бронік і спускався сходами – крихкі кістки. Колись я спробую посадити в тюрму голів ТЦК і ВЛК, які зробили цей подарунок моєму підрозділу. Але не зараз. Мене-то далі піхоти не пошлють (я і так тут). Але знімуть, ну, наприклад, начмеда і поставлять якогось довбойоба. Так працює система. З якою я зараз не в кожному випадку буду боротися. Не тому, що змінилися мої цінності. Тому що не хочу ламати те, що порівняно з іншими батальйонами – працює. Ми намагаємось списати цих чоловіків. Іноді виходить. Я вчуся виживати в каламутній воді, але не забувати, що вона буває чистою. Не нашкодити, як говориться у клятві лікарів. А насправді — просто не знаю, де межа між пристосуванством і мудрістю.
Довкола мене все більше говорять про замирення. Про «нафіг треба той Донбас». Так, це говорять військові. Або їхня втома і біль, якщо придивитися. Вони переглядають російські ІПСО, в яких до шістдесяти відсотків правди додають сорок солодкої отрути.Довкола мене всоте розповідають історії з бойових, які ми всі вже знаємо напам’ять, наче намагаються переконати чи самих себе, чи байдужий простір, що так несправедливо, що ми пройшли все це, а світ не змінився. Не здригнувся, не кинувся разом з нами закривати пащу порожнечі. Мої побратими обурюються наповненими ресторанами і миготливими вогнями міст. Міськими ялинками, чергами на розпродажах. Життям, яке ми захищаємо і яке поступово все більш дистанціюється від нас. Чи ми від нього. Куди насправді не кожен зможе повернутися, навіть якщо прийде цілим з війни.
І тоді я говорю, що ми самі обираємо, що визначає нас як людей. Запитую: чи той треш, який ми пройшли – це саме та оптика, крізь яку я тепер завжди дивитимусь на себе і світ? Ні. Повторюю собі, скільки треба, що ні. Переконую, що насправді я лишаюся собою і додаю цей стрьомний досвід до всіх попередніх досвідів. Війна не перекреслює все, що було і що буде. Поступово починаю сама в це вірити. Відкриваю англійську і нові ноти.
Думаєте, я сильна людина? Ні, мені просто підійшли найперші виписані антидепресанти.
Я не хочу говорить пафосні слова про захист України. Але «кордони країни збігаються з моїми особистими», як казала загибла мінометниця і мистецька журналістка Рута Пушкарчук. Я жартувала, що раптом зовсім жопа – махну через Тису. І в цьому жарті, мабуть, переважав відсоток жарту. Жартувала з Андрієм, який загинув у жовтні на Торецькому напрямку. І досі не змогла його оплакати по-людськи. Тоді була на бойових. Де ми зазнавали втрат (яка буденна і порожня фраза). Тепер – всередині пустеля, над якою повільно кружляють сніжинки. Можливо, це попіл, якщо придивитися.
І це теж лише частина правди. Бо я так само, як і раніше, годую і чухаю всіх на світі котів, купую книжки, які не встигаю прочитати, граю на піаніно і матюкаюся. Служу у війську. Останнім часом нічого героїчного – поїздки на ВЛК і до лікарень, чергування на медпункті і просто чергування, розбирання медикаментів, тренінги і складання аптечок.
Просто до мелодій, які я граю, домішуються голоси страшних ефірів, де востаннє звучать знайомі голоси. І ноти іноді здаються нікому не потрібними яблуками, які висять на приречених гілках в Кліщіївці, десь у далекому, примарному листопаді 2022-го. Можливо, це зорі, якщо придивитися.
BY Журнал обліку пісень
Warning: Undefined variable $i in /var/www/group-telegram/post.php on line 260
Pavel Durov, a billionaire who embraces an all-black wardrobe and is often compared to the character Neo from "the Matrix," funds Telegram through his personal wealth and debt financing. And despite being one of the world's most popular tech companies, Telegram reportedly has only about 30 employees who defer to Durov for most major decisions about the platform. In the past, it was noticed that through bulk SMSes, investors were induced to invest in or purchase the stocks of certain listed companies. Telegram does offer end-to-end encrypted communications through Secret Chats, but this is not the default setting. Standard conversations use the MTProto method, enabling server-client encryption but with them stored on the server for ease-of-access. This makes using Telegram across multiple devices simple, but also means that the regular Telegram chats you’re having with folks are not as secure as you may believe. But because group chats and the channel features are not end-to-end encrypted, Galperin said user privacy is potentially under threat. I want a secure messaging app, should I use Telegram?
from kr
