𝒇𝒆𝒎𝒎𝒆ꜱʜɪᴛᴘᴏꜱᴛ𝒇𝒂𝒕𝒂𝒍𝒆
Photo
серія фото про те, що ви були звабленні артисткою бурлеску😁
TW: війна
Надворі 28 травня 1992 року.
Сараєво, колоритне місто трьох народів і культур, в облозі.
Почалася громадянська війна.
Стадіон, на якому в 1984 році проходили Олімпійські ігри, згорів, а поле перетворилося на цвинтар.
Як і саме місто.
На вулицях тиша, її порушують тільки звуки пострілів.
Але в якийсь момент до них долучається мелодія, що заповнює собою всю вулицю біля зруйнованої пекарні.
Її виконує Ведран Смайлович, головний віолончеліст оперного оркестру Сараєво, в пам’ять про 22 людей, які загинули вчора під час обстрілів, коли стояли в черзі за хлібом.
Смайлович був свідком, допомагав пораненим.
Тепер він повернувся до місця тієї кривавої розправи, щоб дати концерт памʼяті, вшанування жертв.
Навколо нього стріляють рушниці, розриваються снаряди, лунають автоматні черги.
Смайлович усе одно грає. І робитиме це 22 дні поспіль, за кожну людину, яка загинула біля тієї пекарні.
Дивовижно, як по-своєму війна забезпечує акомпанемент цьому акту скорботи.
Надворі 28 травня 1992 року.
Сараєво, колоритне місто трьох народів і культур, в облозі.
Почалася громадянська війна.
Стадіон, на якому в 1984 році проходили Олімпійські ігри, згорів, а поле перетворилося на цвинтар.
Як і саме місто.
На вулицях тиша, її порушують тільки звуки пострілів.
Але в якийсь момент до них долучається мелодія, що заповнює собою всю вулицю біля зруйнованої пекарні.
Її виконує Ведран Смайлович, головний віолончеліст оперного оркестру Сараєво, в пам’ять про 22 людей, які загинули вчора під час обстрілів, коли стояли в черзі за хлібом.
Смайлович був свідком, допомагав пораненим.
Тепер він повернувся до місця тієї кривавої розправи, щоб дати концерт памʼяті, вшанування жертв.
Навколо нього стріляють рушниці, розриваються снаряди, лунають автоматні черги.
Смайлович усе одно грає. І робитиме це 22 дні поспіль, за кожну людину, яка загинула біля тієї пекарні.
Дивовижно, як по-своєму війна забезпечує акомпанемент цьому акту скорботи.
𝒇𝒆𝒎𝒎𝒆ꜱʜɪᴛᴘᴏꜱᴛ𝒇𝒂𝒕𝒂𝒍𝒆
TW: війна Надворі 28 травня 1992 року. Сараєво, колоритне місто трьох народів і культур, в облозі. Почалася громадянська війна. Стадіон, на якому в 1984 році проходили Олімпійські ігри, згорів, а поле перетворилося на цвинтар. Як і саме місто. На вулицях…
Місто стоїть у долині, на схилах довкола розташувалися снайпери, що полюють на голодних людей, які виходять на вулиці в пошуках хліба.
Але є чоловік, що сидить просто посеред площі, у концертному вбранні, і здається, ніби весь час і простір цього світу належить йому.
Кулі і снайпери-мисливці, наче відчуваючи його неймовірну силу і владу, не скоїли йому лиха.
«Ви питаєте, чи не з’їхав я з глузду, що граю на віолончелі там, де йде війна? — говорить Смайлович. — Може, варто спитати ЇХ, чи не з’їхали вони з глузду, що бомблять Сараєво?»
Чутка про його вчинок розходиться містом, наче ударна хвиля.
Незабаром про нього напишуть книжку, знімуть кіно.
Але задовго до цього, у найтемніші дні облоги міста, Смайлович надихає музикантів виходити з інструментами на вулиці. Вони не грають маршів, щоб батальйони йшли битися проти снайперів. Не грають веселих мелодій, щоб підняти людям настрій. Вони грають Альбіноні.
Нападники розстрілюють і бомблять місто, а музиканти відповідають їм найтужливішою мелодією з усіх, що тільки знають.
«Ми не військові», — говорять скрипки.
«Але ми й не жертви», — додають альти.
«Ми просто люди, — співають віолончелі, — просто люди: неідеальні, прекрасні, що відчайдушно прагнуть любові».
трохи відредактований мною текст Сьюзен Кейн
Але є чоловік, що сидить просто посеред площі, у концертному вбранні, і здається, ніби весь час і простір цього світу належить йому.
Кулі і снайпери-мисливці, наче відчуваючи його неймовірну силу і владу, не скоїли йому лиха.
«Ви питаєте, чи не з’їхав я з глузду, що граю на віолончелі там, де йде війна? — говорить Смайлович. — Може, варто спитати ЇХ, чи не з’їхали вони з глузду, що бомблять Сараєво?»
Чутка про його вчинок розходиться містом, наче ударна хвиля.
Незабаром про нього напишуть книжку, знімуть кіно.
Але задовго до цього, у найтемніші дні облоги міста, Смайлович надихає музикантів виходити з інструментами на вулиці. Вони не грають маршів, щоб батальйони йшли битися проти снайперів. Не грають веселих мелодій, щоб підняти людям настрій. Вони грають Альбіноні.
Нападники розстрілюють і бомблять місто, а музиканти відповідають їм найтужливішою мелодією з усіх, що тільки знають.
«Ми не військові», — говорять скрипки.
«Але ми й не жертви», — додають альти.
«Ми просто люди, — співають віолончелі, — просто люди: неідеальні, прекрасні, що відчайдушно прагнуть любові».
трохи відредактований мною текст Сьюзен Кейн