Біля вогнища

Як жити і куди би нам податись
Після Війни, після Війни?
Про це балакали ми часто,
Але пригадую з тієї я весни
Лише один квітневий вечір, запах диму
Від вогнища й розмову нашу дивну.

Я мовив так: «Будиночок в горах.
Північний Вельс, кімната, повна книг,
Картин і міді, зручне крісло - з тих,
Де просидиш хоч цілий день, немов монах,
Садок із квітами і сніжно-білі стіни.
Там я писатиму і житиму спокійно».

А Віллі мовив: «Ні, це не для мене:
Старенька Англія - паскудний був би дім.
Мене вже нудить від англійців клятих,
Лишився б тут, як був би молодим.
Та ваблять краю іншого принади,
Візьму дружину й переїду до Канади».

«Поїдеш з нами, Маку, старина?»,
Та мовив Мак: «Ні, я на острови!
Там тепло й зелено, десь у південнім морі,
Не треба гнути спину, так, як ви -
На півночі, де лише хижа й дрова,
Мені би пальми, пляж - і все чудово!»

Ось так у мріях ми побудували
Для Віллі - міцну хижу серед лісу,
Для Мака - тихе бунгало на пляжі,
І кожен з нас повірив, що це дійсність;
Але війна пройшлась по них, немов катком.
Чи встоїть мій будинок із садком?

— Роберт Ґрейвс

Зі збірки «Втрачене покоління».

Внутрішні переживання поета, що відчуває гіркоту неспівмірності з своїм часом, місцем і обставинами передав у своєму вірші «Заспів» Агатангел Кримський. Нею відкривається збірка «Пальмове гілля» 1901 року.

«Поезіє! Супутнице моя!
Ти — теплий, животворний промінь сонця,
Ти — тихий місяць, що в тюрмі сія
З закуреного, темного віконця.
Як попадався я в буденний бруд,
Робила ти одно з великих чуд:
Ховала все під фантастичним флером,
Як під сріблястим, місячним етером.

В важкі хвилини скорби та недуг
Я тихо йшов, куди гляділи очі,
І слухав, як шумить діброва-луг,
А синє море піною клекоче.
Дивився я на низку диких гір,
Що їх боки обріс кудлатий бір;
На скелях, зверху, тріпотіли хмари… —
Ах, душу переймали ніжні чари!

Було і так: на провеснї колись
Я опинивсь на вільнім, чистім полі.
А там солодкі пахощі лились
Із бальзамистих пупяхів тополі.
На сонці плюскавсь польовий потік… —
Я до травиці плачучи приник,
Ридав од радощів, од аромата…
А хтось ізрік: „Дивись на психопата“.

Ви, люди, знов казали: „психопат“,
Коли мені пахучу, любу казку
Шептали вітри, квіти й тихий сад,
І туркотіли горлинки про ласку, —
Коли під гарну музику та спів
Я в чарівній задумі каменів
І раптом, не прощавшись із гостями,
Тїкав до моря граться камінцями.

«Причинний!», говорили ви й тоді,
Коли я в грошах не знавав принади
І, через сни таємні, золоті,
Я рвався геть од теплої посади.
Я був для вас причинний і тоді,
Коли, чийсь образ носячи в груді,
В нім бачив тільки те, що поетичне,
І одкидав усе, що прозаїчне.

Для мене голос серця — все святе,
А вам за психопатію здається…
Не стану ж думать, я́к ви назвете
Мої пісні, що виплили із серця!
Коли в поета щиро ллється спів,
Так що́ йому ваш сміх або ваш гнів?!
Не божевілля в тім! не неморальність!
Що з серця йде, то правда й ідеальність».

Якоюсь мірою, військове мистецтво теж перебуває над прірвою цього ж явища: солдат пише про побачене, однак у мережі найчастіше розійдеться те, що вдало розходилося у мережі і без війни. Знайомі сотням тисяч реалії і становища висловлені військовим поетом все ж лишаються криком юності, який перебуває сам на сам із нерозумінням суспільства, його надмірною побутовістю, захопленістю собою і одноденним циклом життя.

«Божевільний!» - один із вироків, який може бути кинутий услід військовому поету байдужим сучасником. Та мистецтво, що все більше схоже для його авторів на хворобу, якої неможливо позбутися, і є справжнім нервом часу в якому ми живемо.

Помовчімо про війну.

Беззвучно, безшумно і тихо.
Щоб подих пробуджував сплячих святих,
Заколисував гаряче лихо.

Щоб погляд випалював світлі рядки,
Які не будуть прочитані.
Я прошу — мовчіть, бо за всякі думки
Приходить відплата приречена.

— Оксана Рубаняк

Після крейцерової сонати

“Покласти  б  голову  в  коліна...
Відчути  б  руку  на  чолі...”
-  Сентиментальність!
                         Хай  загине
І  пам’ять  ніжних  на  землі.
Нам  треба  нервів,  наче  з дроту,  
Бажань,  як  залізобетон,
Нам  треба  буряного  льоту,  -
Грими,  фанфар  мідяний  тон.
Десь  там  самотня  віоліна
Тужливо  журиться  у  млі...
Не  зупинятися!  Хай  загине!
Йдемо.  Під  марші.  По  землі!

— Василь Еллан-Блакитний

Сонцем і кров'ю п'яний,
Я вибігаю із скель
На запахущі луги:
Бог кучерявий, ясний
Піснею, кроком легким
В темній печері моїй
Тяжко зневажив мене.
Хай же спізнає він лють,
Виплід чорних глибин!
Стиском нещадним душу
Тіло рожеве Horo.
О, як він б'ється, дитя!
Палицю геть — і рука
Згубну мсту довершить.
Горе! Разить мене
Сяйво з його очей!
Там, де димує вогонь,
Там, у печерних боях
Натови я повергав...
Блиск, боягузе, вгаси,
Мужність руки появи!
Горе! Тим сяйвом тяжким
Борються, гублять вони.
Ногу на груди мої
Ставить звитяжець — і спів
Рине з усмішливих уст...
Сонцем і кров'ю п'яний,
В смерть безславну запав.

— Стефан Георге.

МЕТАРОМАНТИКА