#НАрх_штудії
#радикальна_етнографія

Євген Нєчкасов, філософ-традиціоналіст і прихильник примітивізму, особисто відвідав Зомію, описану Джеймсом К. Скоттом у нетлінній праці "Мистецтво бути непідвладним", і розповів, як зараз (з точки зору зальотного іноземця) живуть люди там, куди лише в останні десятиліття дісталися пазурі "левіафанів" і капіталу.

#НАрх_витяги

У зв`язку з повсякденною присутністю в житті сучасної людини засобів масової інформації, озброєних електронними технологіями, повсякденний людський досвід стає дедалі опосередкованішим. Гідденс називає цей процес «вилученням досвіду». Вилучення досвіду – це поступове відокремлення людей – звісно, ілюзорне – від таких традиційних супутників людського життя, як божевілля, злочинність, дика природа, хвороба або смерть. Морально-психологічний аспект цього процесу полягає в тому, що безпосередній контакт із подіями та ситуаціями, в яких особистість стикається з екзистенціальними та моральними питаннями, радикально зменшується. Через це сучасна людина втрачає моральний грунт для перегляду своєї ідентичності, а отже, у певному сенсі втрачає себе саму.

Зокрема, вилучення досвіду означає, що сучасна людина набагато менше, ніж люди попередніх епох, спирається на той різновид знання про світ та інших, що його Аристотель називав «знанням, схожим на дотик», а Бертран Рассел – «знанням [що його ми отримуємо] через безпосереднє знайомство». Замість цього ми дедалі більше залежимо від знання, спродукованого ЗМІ, а відтак – ризикуємо стати своєрідними людиноподібними артефактами, чимось на кшталт інформаційно-залежних гомункулусів. Тому, хоч як пишається сучасна людина новими можливостями свого самовизначення, що їх надає технічний прогрес, а все ж у глибині свого єства гостро відчуває непевність, «онтологічну незахищеність» та небезпеку не відбутися, загубитись у деперсоналізуючій рутині технологізованої повсякденності.

Андрій ВАСИЛЬЧЕНКО, післямова до українського видання «Етики автентичності» Чарльза Тейлора (2013)

“Втрата нашої сільської печі — це частина втрати української ідентичности. 

Почалося, мабуть, з того, що у колгоспному селі в ній перестали пекти хліб, бо з чого його пекти? Не тому, що борошна не було, хоч і не завжди воно було. Хліб привозили до склепу щодня. Білий і чорний, а ще булочки для дітей. Комуняцька влада робила все, аби відвадити селян від землі, знищити як суспільну групу, яка єдина зберігала українську ідентичність. А хіба то піч, як у ній не печуть хліб для всієї родини? 

Змінювалися і стандарти життя. Печі розбирали, бо вони займали багато місця. За класичною піччю, на якій спали діти й старі, а під нею часом тримали курей взимку, і біля якої вигрівали новонароджене телятко, потрібен був догляд, як за малою дитиною: чистити, підмазувати, білити. Печі врешті старіли разом із майстрами — знайти доброго майстра було тяжко і 40 років тому, а нові не відчували матеріал і конструкцію, тобто духу печі, її першорядного значення в домі. Добре було б якби хтось написав історію української печі від трипільської, ліпленої з глини, без комина, до сучасної”.

Про піч, як частину української ідентичности читайте у матеріалі Галини Пагутяк ↓
https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/vtrata-pechi-galina-pagutiak/

#НАрх_scum
#НАрх_мистецтво

Торік чув немало схвальних відгуків про мультфільм "Дикий робот" за книгами Пітера Брауна. Книги не читав і не збираюсь, а от мульт переглянув і маю дещо сказати про культурно-філософське тло, яке безпомилково проглядається у ньому.

1. Природа показується жорстокою, а життя у ній - суцільною гоббсіанською дистопією ("самотнє, бідне, безпросвітне, тупе і коротке"). У той же час окремі організми представляються беззахисними і нездатними жити у своїх природних умовах (!) без сторонньої (технологічної) допомоги.

2. Робот "Роз" виступає класичним Законодавцем з політичних теорій XVII-XVIII ст., який упорядковує соціальний "хаос" і встановлює "республіку" (res publica).

3. Водночас проповідь "лагідності й турботи", на якій робиться наголос, а також фінальні питання - "Де зараз Роз? Вона повернеться?" - саме собою, відсилають до образу Христа, імпліцитно присутнього в більшості продуктів американської анімації.

4. Спільна зимівка звірів неминуче відсилає до Ісаї, 65:25: "Вовк та вівця будуть пастися разом, і лев буде їсти солому, немов та худоба, а гадові хлібом його буде порох!" (пер. І.Огієнка).

5. Прямо ставиться питання про наявність у роботів душі та "серця", які виникають, судячи з усього, ex nihilo. Не раз відчувається, що "Роз" зараз заговорить словами андроїда Роя про "вогонь бойових кораблів у сузір'ї Оріона".

Одним словом, мультфільм видається спробою прочинити навстіж чергове вікно Овертона, що прагне недолуго поєднати енвайронменталізм із технооптимізмом (ще й з християнським душком). На тлі американської анімації, надміру просякнутої "воукізмом" та нав'язливою ідеєю "прийняття Іншого" (хоч зомбі, хоч вампірів, іншопланетян, роботів яко "вільних та рівних"), - нетлінними орієнтирами видаються "Принцеса Мононоке" Хаяо Міядзакі та "Вовча ватага" Томма Мура.

#НАрх_мистецтво

Якщо вже вести мову про природницькі історії для дітей, то прекрасною альтернативою "дикому роботу" буде серія книжок Джилл Барклем Brambly Hedge ("Ожиновий Живопліт"), яка побачила світ у 1980-х роках. У ній розповідається про розмірене життя-буття громади мишок, влаштоване у дусі старої доброї Англії, чим досить сильно нагадує Гобітанію.

У цих книжках майже немає драми, конфлікту; мишки просто живуть і працюють в своє задоволення, заготовляючи припаси на зиму; відзначають свята річного кола, зокрема сонцестояння. Значну частину кожної історії складають яскраві описи Природи, смачні - аж запашні - описи страв, що їх готують мишки, і різні види дозвілля, які у світі людей побутували на межі ХІХ-ХХ століть.

Окреме задоволення - це авторські малюнки, якими щедро оздоблена кожна історія. Пастельні тони, надзвичайно детальна промальовка усього, жодних зайвих штрихів та анахронізмів.

Моєму старшому сину зараз так зайшли ці історії, що раз по разу задає питання для уточнення деталей, значення слів (наприклад, "мірошник", "тхір" та "кучугура") і явно співпереживає мишкам з Ожинового Живоплоту. Тож якість перевірена на власному досвіді 👍🏻

#НАрх_штудії
#екстремальна_філософія

Нещодавно уважно прослухав семінар дописувачів альманаху "Вещий", об'єднаних довкола філософа-традиціоналіста Євгена Нєчкасова (Askr Svarte). Попередні їхні онлайн-семінари стосувалися окремих питань слов'янського Язичництва і тому огляди на них я робив у Каптьорці ім. Рибакова.

Однак ця зустріч була присвячена перегляду усталених ідей традиціоналістів зі школи Рене Генона та Юліуса Еволи стосовно селянства як суспільної верстви. Загалом, ці інтеліхенти, які, за класикою, бачать себе високодуховними брахманами, представили апологію селянства в перемішку з безглуздими розмовами про те, хто до якої "верстви" (варни, стану) належить. На щастя, серед іншого, була висловлена теза (з посиланням на Велеслава Черкасова), що, мовляв, зараз ніякої можливості відновити "традиційну трьохскладову систему" немає і слід орієнтуватися на міру розкриття Божественного у кожній людині (на кшталт тантричних "ієрархій").

Багато часу згаяно на дивні тези про "деградацію станів" (передовсім третього) у Середньовіччі. Учасники семінару явно не могли дійти згоди, хто ж більше "деградував": воїни, які повстали проти домінування жерців/духовенства й спробували утвердити свою владу і над ними, і над "третім станом", а також були провідниками авраамічних релігій, - чи селяни, які перетворилися (самі по собі?) на кріпаків.

З іншого боку, ближче до кінця залучається адекватний матеріал з антропології (з посиланням на Клода Леві-Строса та Андрєя Коротаєва). Нарешті пострадянські традиціоналісти-геноністи звернули увагу на те, що на Землі, окрім індоєвропейців, є безліч інших народів, суспільні структури яких ніяк не вписуються у "трьохскладову модель"; ба більше, у багатьох індоєвропейців теж не вписуються) Згадали навіть, що у Жоржа Дюмезіля оті "три верстви" - це лише абстрактні суспільні функції, а не касти.

Пролунала ідея, що "в давнину" (в часи Примордіальної Традиції чи вже ні? 😁) не було поділу на еліти й маси, зокрема у племенах, хоч це поняття і є дискусійним та неоднозначним у сучасній антропології. Погомоніли про "ситуативне лідерство", (не)сакральність влади у "примітивних" спільнотах і договорилися навіть до того, що аристократія в якийсь момент ізвращає "священну ієрархію", перетворюючи на відносини підпорядкування. Виглядає, звісно, як натужні намагання натягнути військову демократію та племінний егалітаризм на ультраієрархічний традиціоналізм школи Генона. Утім, таке осмислення мало б рано чи пізно відбутися, і це насправді скоріш добре, ніж погано.

З позитивного - в ході семінару висловлено чимало гарних антиурбаністичних міркувань. Наприклад, дотепне зауваження, що зараз у повному сенсі слова працюють на себе тільки "бабусі, які живуть з городництва" 👍🏻

#НАрх_штудії
#екстремальна_філософія

Місяць тому на каналі видавництва "Еґаліте" вийшло інтерв'ю з мультикультурною антропологинею Лейлою АбдельРахім, твори якої нерідко відносять до анархо-примітивістського дискурсу. Загалом, мені ця бесіда видалась в однаковій мірі цікавою та нудною.

Цікавою, бо Лейла піднімає небанальні теми: Природа як співрозмовник, освіта як колонізація внутрішнього світу дитини (до речі, у проекті Akrateia є навіть переклад її статті про це), наявність у тварин символічно-культурного і т.п.

Нудною, бо більша частина інтерв'ю - це порожня балаканина про насильство мови, граматики, гендеру і капіталізму в дусі French Theory. Якщо дуже спростити, головна ідея Лейли зводиться до наступного: людство вступило на "слизький шлях" до цивілізації та всіх її лих, коли чоловіки через певну кризову ситуацію винайшли полювання. Мовляв, люди від початку не були мисливцями і не повинні були ними стати, бо у великих мавп полювання - це лише захисна ситуація на виключні обставини. Лейла категорично не сприймає насильство як феномен, "хижацтво", на її думку, - це головна епістемологічна рамка, яка уможливлює будь-яке домінування і визиск. Хижаки в Природі не порушують балансу, вони зазвичай його підтримують, а от людина, мовляв, так захопилась полюванням, що перетворила його на ключовий аспект існування соціуму.

Звичайно, все це є дуже сумнівним з точки зору антропології та археології. Спільноти мисливців-збирачів у переважній більшості випадків були чудово вписаними до своїх екологічних ніш і навіть мали випрацювані механізми "охорони довкілля" через систему тотемічних класифікацій.

Як показали Девід Ґребер і Девід Венґров у "Світанку всього", навіть раннє землеробство і тваринництво не мали таких фатальних наслідків для добробуту і способу життя людей, як прийнято вважати серед анархо-примітивістів. Сотні тисяч років люди гармонійно взаємодіяли з Природою без постмодерністських викрутасів: вони не просто визнавали її за співрозмовника, вони буквально спілкувалися з нею, з тими таємничими істотами, які ввижаються нашій секулярній свідомості у подобі "тварин" та "рослин", а також тими істотами, чиї "тіла" не належать до грубої матерії (себто духами).

В описах інтерв'ю заявлена "ґрунтовна критика" Джона Зерзана і Теда Качинського, яка на ділі звелася до похвали першому (за винятком того, що той заперечує все символічне) і повного знецінення другого, бо той - який жах! - заради Природи й людини вбивав інших людей (кількох CEO технологічних корпорацій та їхніх головних інженерів, ага 🌚). Звісно, такий анархізм миролюбивих поні також має повне право на існування, однак капіталізм він не поборе, що демонструє екзистенційний приклад самої Лейли, яка чудово вписалась у систему престижних освітніх інституцій Заходу.

Воістину, замість таких балачок в інтернеті нам потрібні жар племінних вогнищ, ритуали жертвопринесення (передовсім ворогів та самих себе), радісне напруження м'язів під час полювання не заради втіхи, а заради потреби, - нам потрібен віталізм на максимумі замість словесної ризоми відомої "французької хвороби".