Далі ми переходимо в Батурин, де на території палацу останнього гетьмана України Кирила Розумовського нас зустрічає цей пес

Палац Розумовського у Батурині. Квиток на вхід та екскурсію за студентським квитком обійшовся лише в 60 грн з людини.

Як і більшість українських історичних пам'яток, палац пережив роки повної руйнації та занепаду. Згодом лише у 2000-хх його почали відновлювати з ініціативи Ющенка, відбудовуючи з стану абсолютної закидьки (заброшки).

Дві будівлі обабіч палацу, які ви бачите, службові. Одна з них була знищена повністю. Інша — відбудована з часткового збережених фрагментів. Сам палац все ж стоїть здебільшого на історичних стінах.

Сам палац має дуже гарне оздоблення всередині. Це — стеля.

Як людина яка з дитинства була дуже сильно привчена уникати екскурсій через відсутність грошей на них, я зараз починаю дуже кайфувати від них. Дуже круто відвідувати історичні місця і дізнаватися про них всі деталі від людей, які знають більше

Найгарнішу фотку звідти не покажу, бо її чекає краща доля — бути опублікованою в instagram пості. А якщо я вам покажу її зараз, вона вже буде тоді не новою і не збере стільки лайків, як має бути

Так, наприклад, дві службові будівлі обабіч палацу Розумовського попри те, що ззовні виглядають як повністю відновлені, не мають внутрішнього оздоблення всередині та закриті для відвідувачів. Фортеця також не реконструйована до кінця. Ви можете подивитися на неї ззовні та зайти всередину огородженої нею площі, але на самі поверхи дерев'яних конструкцій — зась! Вони ще не добудовані

😑 Історія про війну, «наших» людей і абсолютний крінж в головах деяких з них.

Подорожуючи між трьома містами, на дорозі між Батурином і Конотопом, ми (я їхали вдвох — з другом) знову мали під'їхати автостопом. Для мене це вже звичний спосіб пересування і невід'ємна частина чи не будь-яких подорожей. Культура автостопу — це і про можливість подорожувати максимально дешево для тих, хто не має великого капіталу/заробітку, і про людську підтримку, і про пригоди та спілкування, вихід з бульбашки і розмови з абсолютно випадковими людьми.

Нас підвезли двоє чоловіків. Самі вони якраз з Сумщини, або з самого Конотопа, або з району. Сівши до них у машину, якось самовільно почалася розмова, і тут мені сказано:

— Та чьо тьі, можеш на нармальнам язьікє разгаварівать

Чомусь мені здавалося, що епоха, коли було популярно вважати тільки «руссскій» «нармальньім язьіком», минула ще кілька років тому. Але ні. Виявляється, вона триває досі.

Це був не тиск. Після моєї відповіді, що я з Донецька і говорю тільки українською, розмова пішла в якийсь інший бік і до цього більше не поверталася. Але все сказане в пам'яті лишишся.

Але далі історія мала куди більший крінж. Нас попередили, що зараз буде блокпост, і ми його будемо об'їжджати. За час всіх моїх поїздок вже після початку повномасштабної війни було багато цікавих історій, але такого ще не було.

Доїхавши до місця, з якого вже добре видно блокпост, ми повертаємо в бік на ґрунтову дорогу, весь вигляд якої вказує на те, що дорога не призначена ні для чого іншого, як окрім об'їхати блокпост. Знаєте, бувають жахливі доріжки, які ведуть в невеличкі села — так от тут не та історія.

Блокпост був об'їханий «успішно», а чоловіки (попри все інше) виявилися доволі добрими та навіть підкинули нас до найзручнішої точки в Конотопі, хоча їм не треба було туди їхати.

І от знаєте, хочеться підсумувати портрет людей, з якими я їхали в одній машині. Декларативно вони — не зрадники, не колаборанти, а навіть люблять Україну, хоч і, очевидно, дуже «по своєму». Вони самі казали, що тут народилися і дуже люблять свій край. Але «влада все краде». А ще оце про «нармальньій язьік» — важливо розуміти, що це навіть не українофобія. Це не така ж історія, як з росіянами, які просто ненавидять та хотять знищити всі ознаки української ідентичності. Це — проста... тупість, некультурність (тобто культурне невігластво), відсутність будь-якої національної свідомості. Бо з мовою так само, як з корупцією. Є люди які розуміють: ми зросійщені — і боряться з цим, принаймні повертаючи собі свою мову в своєму житті, а є ті, хто розуміє, що зросійщені, але здатні лише знайти в цьому винних, і не будуть робити нічого, та продовжуватимуть говорити російською. Є ті хто розуміє що корупція - це погано і бореться з нею: відстоює свої права, бере участь в політичному житті, намагається викривати та не толерувати корупцію. А є ті, хто каже, що «всі все крадуть», і просто долучаються до цього процесу.

Я їхали в машині з людьми, які «люблять свій край і країну», але для них нормально говорити насадженою окупантами мовою, і ненормально відроджувати в собі свою рідну мову. З людьми, які будуть об'їжджати блокпости, щоб не бути мобілізованими. Бо не хотять воювати за країну, де «всі все крадуть». Але в той же час вони і є тими, хто порушує закон. І їхня «культура» та їхня «свідомість» матиме у дії один результат — сприяння російській окупації.

Особливо зараз ми живемо в світі, де ти або борешся за правду, або підіграєш брехні, стаючи її адептом. Де ти або щодня і в кожному питанні робиш вибір на користь змушувати себе шукати морально правильний крок, або комусь стає важче тримати фронт.

Від кожного з нас залежить, чи буде стояти цей фронт, чи він посипеться, бо хтось «відкосив».

марко і крапка × і крапка. блоґ

Час закінчити розповідь про поїздку. Перед вами — пам'ятник трамваю у Конотопі Сумської області.

Цікаві факти про Конотопський трамвай:

• за наявними в інтернеті даними у місті зараз три трамвайні лінії;
• найбільша проблема конотопського трамваю зараз не в нестачі рухомого складу, як у в більшості міст України, а навпаки — депо переповнене величезною кількістю трамваїв, але така кількість абсолютно не потрібна містечку з невеликим населенням. Разом з тим, трамваї хоч і робочі, але не нові та їздять так собі, тож варіанту вигідно сплавити їх іншим містам немає;
• конотопський трамвай — одна з небагатьох трамвайних систем в Україні, де значна частина ділянок одноколійні.

Плануючи поїздку в Конотоп, я мали за тактичну мрію з'їздити на місцевому трамваї та додати квиточки до своєї «колекції». Проте, нажаль, наша компанія прибула у місто десь трохи пізніше 18 години, і я навіть не побачили трамваїв на маршрутах. На жаль, я навіть так і не змогли розібратися, який у них розклад, але очевидно, що скорочений.

А звершити історію хочеться невеликою розповіддю з Ніжина.

По-перше, невеликий сказ про те, яким місцем Ніжин до історії цієї поїздки. Конотоп доволі далеко від Києва. На добу є лише одна електричка, щось получає без пересадок ці два міста, але час курсування абсолютно не пасував до нашого плану. Тож вже лишається тільки один варіант — пересадка в Ніжині. А оскільки в Конотоп ми приїхали і так доволі пізно, то встигли лише на останню електрику до Ніжина з часом відправлення близько 20:30 та прибуття десь о 22. А далі — трохи нічних посиденьок на вокзалі і перша електричка з Ніжина до Києва о 3:40 ранку. Це була передмова.

Таким чином ми провели прекрасний час під час комендантської темряви і тиші, ночуючи, періодично намагаючись поспати, під свіжим повітрям на дерев'яних лавочках біля ніжинського вокзалу.

Настає ранок. О 3:20 кількагодинна тиша переривається першим оголенням станційного гучномовця. Оголошується прибуття нашої електрички. Ще зовсім темрява. Відчуття, ніби сили добра вже прокинулися, прибираючи землю та готуючи червону доріжку для бога сонця, але той ще далеко в дорозі.

З темряви і тиші, ніби нізвідки лише за кілька хвилин з'являється електричка і натовп людей, що стануть її пасажирами.

І тут мене охоплює легкий шок: з невеликого галасу натовпу починають лунати голоси ринку. На третю ранку ніжинські городяни прийшли продавати свіжу зелень, редис та інші овочі. Такі соковиті і зовсім тільки-но зірвані з грядок. Але начисто помиті, дбайливо зв'язані у великі пучки. Я зупиняюся, вагаючись між двома свідомостями — урбаністичного адепта супермаркетів, і підзабутої прихильності до найсмачніших продуктів бабусь на базарах.

Добро взяло гору. Я прошу по пучку кропу та зеленої цибулі. Дивлюся на зв'язку редиски. Вона різнокольорова та чиста-чиста.
— Та ось спробуй! Вона солодка!
— А скільки коштує?
— П'ятнадцять гривень.

Сідаючи в електричку до свого Києва, я кладу в рюкзак кілограмовий пакет, напханий великими пучками кропу, зеленої цибулі та кольорової редиски.

Третя година ранку. Ніжин. Повна темрява, яку трохи розбавляють тускле світло місяця та пара станційних ліхтарів. Я заплатили за все 35 гривень.

Конституцію захищає зброя. Закони існують лише тоді, коли їх здатні відстояти.

У 2010 році я були 6-річною дитиною, якій батьки, люди довкола, телеведучі розповідали, що от нарешті у ХХІ столітті ми живемо у світі, де буде все райдужно і веселково, не буде воєн і я тоді навіть встигли повірити в це. За 4 роки почалася російсько-українська війна, моє місто опинилося під окупацією, а я разом з батьками були вимушені виїхати зі свого дому та вести кочове життя по всій Україні. До речі, лише кілька днів тому 25 червня була моя 11 річниця виїзду з Донецька.

Ще у 2014 стало зрозуміло, що закони не працюють на територіях, які захопили ворожі війська. Тоді у Донецьку запанувала хвиля рекету і терору. Підприємства та виробництва, середній та малий бізнес був захоплений тим, хто прийшов з автоматом і сказав, що це тепер його. За проукраїнську політичну позицію десятки людей потрапили у «Ізоляцію». Це — найвідоміший концтабір у Донецьку, який росія створила вже невдовзі після окупації мого міста, і ще невідомо про скільки подібних місць ми просто не чули чи не знаємо. Конституція зламалася під грубою силою російської агресії.

Права людини — це не даність. Це не щось, що є «за замовчуванням». Можливо, хтось досі цього не зрозумів, але наші свободи існують лише тоді, коли ми їх захищаємо, виборюємо. Якщо впаде фронт і росія окупує всю Україну — ніяких прав і ніякої Конституції не буде. Якщо Європа зараз не знайде в собі достатньо єдності та волі, всі гуманістичні цінності Єврейського союзу з верховенством права в їх основі луснуть як мильна бульбашка під брудним та огидним чоботом російського солдата.
---------------------------------------
З поміж інтернет-«дебатів» можна не помітити, як українська молодь ходить на курси військової підготовки. З поміж безглуздих закидів одне одному в коментарях «чому не на фронті?» можна не помітити, як знайомі чи друзі борять страхи всередині себе, поступово вирішуючи іти на війну. Це люди, які є єдиною силою, що не дасть Конституції України стати мильною бульбашкою, що легко лусне як кілька від голки.

На фото — я на маленькому вишколі з військової підготовки від reservist.ua та uda.army 07/06/25.

марко і крапка × і крапка. блоґ

Я переїхали в Харків

Вчора — вперше велосипедні покатушки по місту і трохи за нього. Широкі вулиці, на яких не так багато машин, тепле вечірнє літнє повітря. Ще й частенько на дорозі були спуски. Я дуже задоволені. Прям аж відкрили Харків з нового боку

А це вже сьогодні.

Я ж правильно їду прямо? 😍🥹

Вища економічна освіта — здобута! П'ять років життя, пов'язаних з Київським національним університетом Шевченка, закінчилися. Хочеться трохи підсумувати, що це для мене значить.

Почнімо від гіршого до кращого:

• На жаль, моє навчання в університеті не можна назвати ідеальним. Важко поєднувати навчання з намаганнями паралельно роздобути гроші на своє життя; а ще — хочеться не тільки навчатися, а водночас робити щось важливе, тому інколи пари приносилися в жертву заради активізму чи волонтерства. А я натомість роблю для себе з цього висновок: не можна повністю віддатися здобуттю освіти, коли немає достатніх джерел доходів, аби не працювати під час навчання. Якщо я колись піду на магістратуру або за другою освітою (а я насправді хочу), то це буде після досягнення певного рівня достатку. Проте, я робили достатній мінімум, а десь і більше, аби закривати предмети, і загалом вважаю, що всю основну базу отримали.

• Якраз про базу. Економічна освіта — це база. Я йшли в університет не задля «знайти після випуску роботу за спеціальністю», а щоб бути насамперед достатньо грамотним громадянином. А також використовувати свої знання в подальшому житті, поєднуючи з іншими. Зараз світ паяє від соціальних мереж, сотень терабайтів контенту, створеного блогерами, що лише вводять в оману людей, поширюючи інформацію про політику, економіку чи суспільне життя, яка протирічить науці та правді, від різних пропаганд (насамперед поширюваних авторитарними режимами) та постправди. А я закінчили вищу освіту з економічної теорії. Це якраз той ґрунт, аби мати більше розуміння, чи правильна економічна політика держави/влади, що не так із законами, податками чи іншим регулюванням, де з'являються спекулятивні бульбашки в економіці тощо. Я просто стали більш освіченою людиною, якою має бути кожна людина в демократичному суспільстві (аби суспільство не стало охлократією). Але разом з тим ця освіта — і квиток в певні професії теж, і я ним, можливо, скористаюся, можливо зараз, в можливо більш згодом.

• У мене є великі плани на подальше життя. Проте зараз на першому плані війна і її загрози зокрема. Не може бути ніяких планів, якщо Україна опинитися під російською окупацією. Вибір в такому випадку буде або лишилися у себе вдома і бути вбитими чи закатованими (особливо зважаючи на мій характер, з яким я точно не стану порядним малоросом), або ставати поляком, французем чи американцем, пляшучи як бабочка і будуючи прекрасні життя та кар'єру, забувши про свій рідний вкрадений дім і свій рідний народ. Останнього варіанту мені точно не хочеться. А ще точно не вийде ніяких планів, якщо я помру від цієї війни. Бачите, скільки «але»? Та при тому всьому плани все ще є, і відповідно до них здобула от тільки-но вища економічна освіта — лише маленька ланочка та галочка з десятків і сотень різного значення пунктів. В перспективі — досягнення в активізмі та громадській роботі, можливо, друга вища юридична освіта, журналістика, власний спочатку малий, а потім може і більший, бізнес, і все це разом з роботою з суспільством, групами та спільнотами, і можливою політичною кар'єрою. А ще свої цеглинки в особистій сфері, де колись мали би з'явитися якісні стосунки і — боже, якщо я аж до того моменту зможу дожити — поява і виховання власних дітей. А зараз я можу сказати, що успішно досягли 0,5% від усіх запланованих на життя цілей!

Попри все, дякую своїй тепер уже alma mater за цей пройдений шлях, а також хочу сказати, що насправді пишаюся собою, що змогли спочатку вступити, а тепер і завершити Київський національний університет Шевченка. Історія цих років — про боротьбу за себе та свою незалежність, реалізацію перших життєвих планів, спробу побудувати свій вектор та навчання самих же себе триматися за нього, не даючи собі повернути не туди.

Дякую всім, хто прочитає. Напишіть у коментарях слова підтримки, бо я не так і часто їх отримую.

і крапка. блоґ × марко і крапка

підтримайте активізм та проєкти