«Невеличка драма» закінчилася, бо є кава.

У книгарнях Vivat можна придбати дріпкаву за мотивами серії «Vivat класика».

​​131 рік Миколі Хвильовому

— Сьогодні моє любиме число — 13. Отже, сьогоднішній день мусить принести нам якусь приємну несподіванку. Як ти гадаєш, що це має бути?

...Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи (мій сюжетний любовний роман «Вальдшнепи» буде в третьому томі) — все те, чим там пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним, як леопард. Іще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки («садок вишневий коло хати») і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку. Ну, і так далі.

...Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово! Хай живе тропічна злива — густа, запашна й надзвичайно тепла. Я — вірю!

З днем народження, Миколо Григоровичу! Хай летять огнянопері вальдшнепи!

#наші20

Яка вистава йде в театрі?

Кінчивши справи,
Кожен любить
Дивитись виставу
В театрі чи в клубі.

Книжечка Марії Котляревської «Велике місто» (1931). Текст Зіновія Біленка.

Локації впізнавані, особливо Держпром, поштамт, урядові установи, книжкова фабрика ім. Петровського. Театр не підписано, але навіть афіша на ньому прочитується.

#наші20

​​Леонід Первомайський
ПОЇЗД ВІДХОДИТЬ
З циклу «Харківські елегії»

Поїзд відходить за двадцять хвилин. За годину
поїзд відходить. За шість і за вісім годин
поїзд відходить. В скреготі, в хлипах, в димі
поїзд відходить. У безвість. В ридання. В дим.

В блискавки вітру. В його божевільну гонитву.
В прірву степів і бездонні колодязі міст.
В рейок тремтіння. В дощі, що закинули кітву
в озеро дальності, відстані, простору, тьми.

Відстань і швидкість. Забуті дороги кохання.
Час і зупинка. Поїзд відходить. За мить
поїзд відходить. У зливу. У хмари. В ридання.
В сонце. Відходить! Відходить! Відходить! Зі тьми.

Як бомба котиться верста
і вибухає невловимо...
О, полустанків тихий став,
що наростає вузловими!

О, чулість вітру і перон,
як трупом, критий жовтим листям,
І тихих зустрічей пором
на озері прощань імлистім.

За берегами, де межа,
де музика осіння саду —
мені не жаль, мені не жаль
хвилин прощання і розпаду.

Тут падають, як лист, як сон,
хвилини, пристрасті, минуле,
і знов колишеться вагон
у тьму, у ніч, як свист, як куля.

О, молодість моя! Мости
мого кохання! Як це дивно
стежками на вогонь брести...
Відходить поїзд за годину.

З осіннього в сльозах перону
ліхтар останнього вагону.

Харків, 1932

Первомайський, Леонід. Пролог до гори. — Х.: ЛіМ, 1933. — 120 с.
Художник Василь Седляр.

#наші20
#ПростоХорошийВірш

​​«Музична драма» й українська сецесія

У 1919 році в Києві заклали український оперний театр під назвою «Музична драма». Ініціативу підтримав нарком освіти, есер-боротьбист Гнат Михайличенко.

Черговими режисерами театру запросили Леся Курбаса і Григорія Гаєвського. Балетмейстером став Михайло Мордкин, сценографом — Анатоль Петрицький. Головний диригент — Михайло Багриновський. У трупу запросили Платона Цесевича, Олену Петляш, Івана Гриценка.

До постановки готували опери Миколи Лисенка «Утоплена» і «Тарас Бульба»: шили костюми, виготовляли декорації.

Через півроку Київ захопили денікінці. Гната Михайличенка розстріляли, його могила невідома. «Музичну драму» закрили, театр уже не відродився.

В архіві Григорія Гаєвського збереглися ескізи костюмів до «Утопленої» роботи Михайла Жука і Бориса Романовського. Останній вчився в Парижі в Делеклюза й Боннара, працював сценографом у Паризькій опері.

Уцілілі ескізи — зразки українського модерну. І якщо про Бориса Романовського треба писати під хештегом #НасНеБерутьНаВиставки, то Михайла Жука ви можете до кінця року побачити на виставці «В епіцентрі бурі. Сецесія в Україні» в НХМУ.

Борис Романовський. Ескіз костюма балету для опери «Утоплена». Київ, «Музична драма», 1919.

#наші20

​​Микола Зеров
ВОРОЖІННЯ

Різдвяна тиша повагом зійшла
На місто пообіднє присмеркове.
На білий іній, на вбрання святкове
Заноситься рідка холодна мла.

Мов більма з помережаного скла,
Вітрини дивляться в лице зимове,
І з гомоном розтріпаної мови
Чужа веселість мимо нас пройшла.

Та багатьом уже немає свята.
Колись весела і червона дата
Як чорна цифір нині промайне —

І лиш нудьгу всередині сколише,
І скаже місяцеві стріть мене
Примарою холодного безгрішшя.

29.01.1932

На фото: Микола Зеров у колі друзів. Без дати, але не раніше, ніж кінець наших 20-х

#наші20

Микола Бажан. «Вибрані вірші»

Видавництво «Vivat» несподівано встигло до Нового року віддрукувати книжку «Вибрані вірші» Миколи Бажана. Передзамовлення попередньо обіцяли 3 лютого, тож у книжці стоїть уже 2025 рік. І виходить, що книжка вже є, а передзамовлення за зниженою ціною ще діє.

Книжку приурочили до 120-річчя з дня народження поета.
Що в ній є?
❗️ Передмова Сергія Жадана, влучна, як постріл
❗️ Усе найкраще з доробку Бажана — від наших 20-х до початку 1980-х
❗️ Післямова Альони Артюх, ясна й чітка, як різьблена тінь
❗️ Словник Бажана, багатющий і химерно прекрасний

Замовити «Вибрані вірші» Бажана можна тут.

Далі у видавництві має бути книжка ПРО Бажана. Статтю-проспект до неї читайте тут.

Восени до дня народження Миколи Платоновича записали розмову з Олександром Савчуком. Це трохи незвичайна розмова, бо вона радше про наше відчуття Бажана. Хоча там є й конкретні сюжети, зокрема про дружбу з Гео Шкурупієм, про письменницькі виступи на провінції. Це сюжети, які будуть у майбутній книжці про Бажана. І про Сартра та Симону де Бовуар теж буде.

Розмова про Бажана

#наші20

Новорічна обкладинка журналу «Червоний перець», січень 1928 року

Малюнок Льва Каплана

#наші20

​​Сьогодні день народження
Михайля Семенка

Народився 31 грудня (19 грудня ст. ст.) 1892 року в селі Кибинці Миргородського повіту Полтавської губернії.
Розстріляний 24 жовтня 1937 року в Биківні під Києвом.


МІЙ РЕЙД У ВІЧНІСТЬ — І

Гео Шкурупієві

Мис Святий Ніс, мис Фіолент, мис Айя,
«зачаровані» бухти і скелі —
лицем до океану сиджу я
і думаю про Корею.

Що значать консервні коробки
між урвищ цих і
кущів? —
Може, колись тут були тропіки,
а вглиб півметра —
рештки
віків.

Тепер, звичайно, звичні люди ходять
і недокурки зобачиш тут і
там,
тисячоліття ходили тут, і на споді —
когорти конквістадорів, що залишили руїни
брам.

Я славлю кожне на землі місце —
в ньому не тільки пейзаж —
пройде іще років двісті
і, може, тут
буде
гараж.

А в мої легені — свіжий
вітер,
глиби обвітривши магм,
вапняків.
І гойдаються на скелі віти
вічних
чагарників.

Так само сонце сходить
і захід сьогодні — в віках,
і мілійони ниток
зводить
цей блиск неба в огнях.

Я славлю одноманітні обрії —
вдивлялись віки поколінь,
вдивлялись очима
кобри,
прагнучи берега тінь,
і булькіт спокійний
моря —
вічне дихання у
млі —
от чому скрізь неповторна,
вічність в
житті
землі.

24.VI.1928. Севастополь

#наші20
#Семенко

​​Василь Чечвянський
ПАДАВ СНІГ

За вікном падав сніг...

В затишному кабінеті за столом сиділо двоє: старий сивий дідуган — товариш 1928-й, і молодий червонощокий юнак — товариш 1929-й.
Пробило 12...
— Що ж, папашо, почнемо, — промовив 1929-й, витягаючи з портфеля папери. — Повноваження ваші скінчились, передавайте справи.
— Так. Скінчились, — зітхнув 1928-й. — Що ж, приймай.
— Мандат є?
— Єсть.
— Ну, читай, що там написано. Тільки повагом і голосніше, а то я трохи недочуваю.

Товариш 1929-й почав:
«Пропонується вам рівно о 12 годині ночі 31 грудня прийняти всі справи від товариша 1928-го і негайно приступити до виконання обов’язків Нового року. Найближчими вашими завданнями вважаються такі: ліквідація неписьменності, боротьба з прогулами, п’янством, самогоном, некультурністю, безпритульністю, релігійними забобонами, бюрократизмом, тяганиною...

Довго читав мандата Новий рік, бо багато-багато завдань поклав на нього Старий Хронос.

І коли, скінчивши читати, товариш 1929-й глянув на товариша 1928-го, старий, низько схиливши сиву голову, тихо плакав...
— Що з вами, дідусю? — участливо спитав 1929-й.
— Нічого... нічого... Це я так. Молодість свою згадав, юнацтво. В моєму мандаті те саме було написано...

За вікном падав сніг...

Карикатура Льва Каплана.

#наші20

​​130 років Борису Лятошинському

Видатний український композитор народився 3 січня 1895 року в Житомирі. Закінчив Київську консерваторію, навчався в Рейнгольда Глієра.
Наші 20-ті — доба становлення, розвитку і розквіту творчости Лятошинського як композитора. Його вже тоді вважали найвидатнішим композитором сучасности. Його оперу «Золотий обруч» називали першою українською оперою «у великому стилі».
У 1930-х Лятошинського звинуватили у формалізмі і митцеві довелося терміново перебудовуватися.

З відгуків про творчість Лятошинського в наші 20-ті.

У 1931 році композитор і диригент Антін Рудницький пише у львівській газеті «Діло»: «Лятошинський у своїх музичних переконаннях, у своєму творчому кредо наскрізь модерніст. Коли інші наші композитори, більше чи менше талановиті, йдуть утертими шляхами, він сміло йде своєю власною дорогою, не лякаючись і не завертаючи з неї, навіть коли вона веде “наліво”. Тепер Борис Лятошинський у розквіті всіх творчих сил: йому тільки 34 роки і це поруч з його талантом є запорукою, що українська музика ще не одного може від нього чекати».

Одночасно 1930 року композитор і музикознавець Валентин Костенко у харківському журналі «Критика» зараховує Лятошинського і його учня Ігоря Белзу до «групи експресіоністів європейського ґатунку в українській музиці як найхарактерніших представників буржуазно-індустріального урбанізму».
На його думку, «Борис Лятошинський — чи не найвидатніший український експресіоніст. Характерні ознаки його творчості є складність фактури, примхливість музичного малюнку і гостро-витончена експресія письма».

У Національній філармонії України триває фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space. Це п’ять концертних програм і п’ять дискусій про гострі й важливі теми для українського мистецтва й українського суспільства. Зокрема, 8 січня буде розмова й про наші 20-ті та мистецтво. Афіші й квитки на сайті філармонії тут.

#наші20

Нам три роки!

Тг-канал «Наші 1920-ті» створено 14 січня 2022 року. За три роки в ньому 561 допис, 357 фото, 3 відео. Канал читає 4 148 осіб.

Не перемикаймося, адже 20-ті завжди наші.

#наші20

​​Як Донбас робили російськомовним

6 січня був день народження Володимира Сосюри, а 8 січня було 60 років з дня його смерти. Це найвідоміший український поет родом із Донбасу. Проте сьогодні не про нього.

У календарі 5 січня написано: 120 років з дня народження Г. М. Баглюка (1905–1938), українського письменника. Довелося напружитися, щоб згадати, хто це, адже по датах видно, що наші 20-ті. І потім усе чітко стало на свої місця.

Українська література на сході України була завжди. Проте коли 1923 року там утворилася російська літорганізація «Забой», яка ввійшла до ВАПП — Всеросійської асоціації пролетарських письменників, відлік нової літератури на Донбасі вони почали від себе.

У тому першому «Забої» зібралися колишні робкори газети «Всероссийская кочегарка», майже всі російськомовні. Дуже швидко багато хто, зробивши тут таку-сяку кар’єру, перебиралися до Москви. Журнал «Забой» був повністю російськомовним, навіть місцеві українці дописували російською, з часом почали з’являтися українські вірші — по одному на номер.

Аж ось 1929 року відбувся Вседонбаський з’їзд письменників, який перетворив «Забой» на українську організацію із секціями національних меншин на Донбасі. Як автономна одиниця «Забой» приєднався до ВУСПП, яка прислала на допомогу Івана Ле.

Згодом у «Літературній газеті» писали: «Сталося це не раптом. В основі своїй “Забой” складався із зрусифікованих українців і брав активну безпосередню участь у боротьбі за українську пролетарську літературу. Перебуваючи на території Донбасу — промислового серця України — він не міг далі залишатися російською організацією». А ще ж треба було виконувати постанову ЦК КП(б)У від 23 грудня 1929 року про стан українізації в промислових округах України.

Сказано — зроблено. Журнал «Забой» очолили українці: спершу формально Іван Ле, згодом редактором став Григорій Баглюк, його заступником — Василь Гайворонський. «Забой» виходив двічі на місяць, сформувався пул постійних авторів. Поступово нарощували публікації українською мовою, навіть російськомовні Торін і Семенов перейшли на українську. Аж нарешті 1931 року справедливість відновилася: в кожному числі був хіба один вірш російською.

У кінці 1932 року журнал раптом перейменували на «Літературний Донбас». А восени 1933-го відбувся Вседонецький з’їзд письменників і літгуртків, який «викрив шкідницьку контрреволюційну діяльність на літературному фронті троцькістів Баглюка, Гайворонського і Ко». Їм, зокрема, закидали, ніби вони ганьбили шахтарського поета Безпощадного за активну участь у газетах. (Розлога цитата буде в коментах.)

Що було далі? Баглюка, Гайворонського і Ко заарештували. Репресій зазнала тільки українська частина «Забою». Російські автори більшістю перебралися до Москви. До влади в журналі й місцевому літрухові прийшли російськомовні Безпощадний, Володимир Торін, Петро Сєвєров. Надалі саме вони уособлювали українську (?) літературу на Донбасі. Це першого безмозкий Янукович на відкритті «Донбас Арени» назвав Безсмертним, а другого згадував Хвильовий: називав Торіних спекулянтами, що прийшли в літературу і цькують старшу генерацію письменників.

Та цього було замало. На партзборах письменників уже в Києві восени 1936 року Торін гостро критикував «шкідливу» творчість Костя Герасименка і заодно оповістив усіх, що той листується з репресованим троцькістом Баглюком, а поет Юрій Черкаський, який теж дружив із донбаськими контрреволюціонерами, знає про це листування, ба навіть сам прочитав і спалив одного листа.

Про Торіна, Безпощадного, Севєрова, про Георгія Марягіна, Юрія Черкаського й інших російськомовних донбаських письменників можна прочитати в укр. або рос. Вікіпедії. Є на Вікі статті про Баглюка, Гайворонського (емігрував під час Другої світової, залишив короткі спогади про «Забой»). Про Юліана Западинського, Миколу Соболенка, Василя Краматорського і багатьох інших інформацію треба шукати і збирати по крихтах. Тому в нашій уяві літературний Донбас досі російськомовний.

#наші20