Ремовська Дайджест

👩‍💻 Так збіглося, що за останні кілька днів відразу у двох книгах я побачила згадку про епізод із "пере(за)грузкою" між США та Росією — памʼятаєте, як у 2009 році Гілларі Клінтон привезла Сергію Лаврову "кнопку перезавантаження"?

Тоді ще вийшов конфуз, бо американці написали на тій кнопці "перевантаження" замість "перезавантаження".

Розібʼю це на два дописи, один за одним.

У першому наведу фрагмент із книги "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" Герберта Макмастера, якого я нещодавно тут згадувала. Це радник Трампа із нацбезпеки в 2017-18 рр. Книга вийшла у 2020 році, її український переклад — у 2023-му, тобто погляд Макмастера, очевидно, вже є ближчим до того, як ми всі зараз ставимося до того перфомансу.

Перш за все, Макмастер звертає увагу на те, що "перезавантаження" між США і Росією відбулося всього лише через сім місяців після російського вторгнення у Грузію — "першого в історії війн, у якому кібератаки поєднувалися з наступном армії та тривалою дезінформаційною кампанією".

Він також пише, що:

"Надмірний оптимізм привів до самозаспокоєння, а адміністрація Обами провадила політику щодо Росії з огляду на свої сподівання співпрацювати з Кремлем, а не на потребу стримувати російську агресію та захищатися від неї. Ці надії незабаром випарувалися, коли Росія анексувала Крим, вторглася в Україну, втрутилась у ситуацію в Сирії, хакнула кампанію Клінтон і Демократичний національний конгрес, атакувала президентські вибори 2016 року. У 2000-х, коли російська агресія ставала дедалі складнішою та комплекснішою, Сполучені Штати помилково припускали, що цілі Росії відповідають їхнім цілям. Вони вважали, що дипломатичними зусиллями можна вивести Кремль з ізоляції, щоб він долучився до спільноти відповідальних країн і відмовився від своєї руйнівної поведінки.

Психологи визначають упередженість оптимізму як схильність тих, хто починає лікування, вірити в його успіх, навіть якщо впевненості в результатах немає. Президент Обама та державний секретар Клінтон не були першими з тих, хто піддався упередженості оптимізму та схильності видавати бажане за дійсне у своєму прагненні покращити відносини з Росією, і не стали останніми".

У наступному дописі я наведу вам фрагмент із мемуарів Гілларі Клінтон про це саме "пере(за)вантаження".

www.group-telegram.com/nl/o_re_view.com/870

940 viewsJan 3 at 09:20

👩‍💻 Так збіглося, що за останні кілька днів відразу у двох книгах я побачила згадку про епізод із "пере(за)грузкою" між США та Росією — памʼятаєте, як у 2009 році Гілларі Клінтон привезла Сергію Лаврову "кнопку перезавантаження"?

Тоді ще вийшов конфуз, бо американці написали на тій кнопці "перевантаження" замість "перезавантаження".

Розібʼю це на два дописи, один за одним.

У першому наведу фрагмент із книги "Поля битв. Боротьба за захист вільного світу" Герберта Макмастера, якого я нещодавно тут згадувала. Це радник Трампа із нацбезпеки в 2017-18 рр. Книга вийшла у 2020 році, її український переклад — у 2023-му, тобто погляд Макмастера, очевидно, вже є ближчим до того, як ми всі зараз ставимося до того перфомансу.

Перш за все, Макмастер звертає увагу на те, що "перезавантаження" між США і Росією відбулося всього лише через сім місяців після російського вторгнення у Грузію — "першого в історії війн, у якому кібератаки поєднувалися з наступном армії та тривалою дезінформаційною кампанією".

Він також пише, що:

"Надмірний оптимізм привів до самозаспокоєння, а адміністрація Обами провадила політику щодо Росії з огляду на свої сподівання співпрацювати з Кремлем, а не на потребу стримувати російську агресію та захищатися від неї. Ці надії незабаром випарувалися, коли Росія анексувала Крим, вторглася в Україну, втрутилась у ситуацію в Сирії, хакнула кампанію Клінтон і Демократичний національний конгрес, атакувала президентські вибори 2016 року. У 2000-х, коли російська агресія ставала дедалі складнішою та комплекснішою, Сполучені Штати помилково припускали, що цілі Росії відповідають їхнім цілям. Вони вважали, що дипломатичними зусиллями можна вивести Кремль з ізоляції, щоб він долучився до спільноти відповідальних країн і відмовився від своєї руйнівної поведінки.

Психологи визначають упередженість оптимізму як схильність тих, хто починає лікування, вірити в його успіх, навіть якщо впевненості в результатах немає. Президент Обама та державний секретар Клінтон не були першими з тих, хто піддався упередженості оптимізму та схильності видавати бажане за дійсне у своєму прагненні покращити відносини з Росією, і не стали останніми".

У наступному дописі я наведу вам фрагмент із мемуарів Гілларі Клінтон про це саме "пере(за)вантаження".

BY Ремовська Дайджест