Наприкінці третього року війни Україні можна поставити одразу дві оцінки.
Одна з них зведеться до того, що наша країна погано складає іспит на державність. Що в соцмережах люди засуджують ТЦК, а не «ухилянтів». Що навіть повномасштабне вторгнення не стало панацеєю від корупції та схем.
Ми скажемо, що у нас із лишком вистачає тих, хто використовує війну для збагачення. Тих, хто пропонує країні прості рішення, радячи скасувати податки або перевести армію на добровільний формат комплектування.
Ми зможемо згадати звільнення компетентних і призначення лояльних. Перерахувати втрачені міста та окуповані території. Порівняти реальність фронту з реальністю тилу і дійти висновку, що якщо війна — це тест, то ми ризикуємо цей тест провалити.
Другий вердикт буде протилежністю першого. Ми зможемо сказати про те, що нам давали два тижні — а ми б'ємося вже три роки. Що друга армія світу не змогла вийти навіть на кордони Донецької області. Що нам вдається протистояти «осі зла», до якої входять Москва, Пхеньян і Тегеран — яким на додачу функції тилу забезпечує Пекін.
Ми скажемо, що самотужки обнуляємо склади й арсенали, які створювалися для підкорення Європи. Що нам випало опинитися першою країною континенту, яка воює не з партизанами, а з ядерною державою. Що тільки ми вміємо перехоплювати балістичні ракети, збивати стратегічні бомбардувальники і топити ракетні крейсери.
Ми зможемо згадати про наших цивільних, які виходили на мітинги в окупованих містах. Про волонтерів, які зуміли витягнути ситуацію в момент кризи. Про безпрецедентний рівень єднання, яке в соцопитуваннях простежується навіть через тисячу днів війни.
Особливість у тому, що обидва ці висновки будуть правдивими.
Щоб оцінити, як Україна проходить випробування війною, нам потрібна база для порівняння. Зразок, з яким ми станемо себе зіставляти. Приклад, від якого будемо відштовхуватися під час винесення оцінок. Але такого еталона у нас просто немає.
Щоб приміряти на нас епоху Першої світової — потрібно відмотати час на століття. Скасувати загальне виборче право. Запровадити польові трибунали з правом розстрілу. Зробити єдиним джерелом інформації — підцензурну пресу. І, судячи з книжок Барбюса і Ремарка, це все одно не позбавить нас байдужого тилу, корумпованих постачальників і махінаторів усіх мастей.
Та й наступна світова війна не підходить на роль зразка. Більшість європейських країн впали за лічені тижні. А настільки улюблена в нашій країні Британія на той момент була не самотнім оточеним островом, а імперією, над якою не встигало зайти сонце. До того ж усе наше уявлення про те, як Велика Британія справлялася з викликами війни — це міф, народжений її перемогою. На дистанції у вісімдесят років ми просто не помічаємо тих проблем, з якими доводилося стикатися в ті роки Лондону.
«Війна Фойла» — британський серіал, присвячений роботі поліції в англійській глибинці в роки Другої Світової. Британці показують глядачеві проблему «ухилянтів» і мародерство пожежників у розбомблених лондонських будинках. Британських ультраправих, які чекають на висадку нацистів на острів, і героїв фронту, що перетворюються на злочинців. У Британії часів війни було все, що ми сьогодні бачимо в українських новинах і що вважаємо лише «вітчизняними недоліками». Якщо переможемо — через 80 років увесь наш звивистий шлях до тріумфу так само вирівняють заднім числом.
Так, можливо, сьогодні наша країна недостатньо добре протистоїть вторгненню. Але виникає питання — а хто справлявся краще? Хто з наших сусідів переживав подібне? У кого є право порівнювати свій досвід із нашим, щоб потім дорікати нам у недостатній ефективності та самовідданості?
Хто ще топив чужий флот, не маючи власного? Кому, крім нас, доводилося спалювати в щоденних боях десятки ворожих танків і бронемашин? Хто останній мобілізовував сотні тисяч людей на війну з ядерною державою? Кому вдавалося вести багаторічну війну з переважаючим суперником краще, ніж це робимо ми?
Якщо вам здається, що ми недотягуємо до ідеалу, то хочу нагадати. Країна маминої подруги бездоганна, ефективна та досконала. А ще — її не існує.
Одна з них зведеться до того, що наша країна погано складає іспит на державність. Що в соцмережах люди засуджують ТЦК, а не «ухилянтів». Що навіть повномасштабне вторгнення не стало панацеєю від корупції та схем.
Ми скажемо, що у нас із лишком вистачає тих, хто використовує війну для збагачення. Тих, хто пропонує країні прості рішення, радячи скасувати податки або перевести армію на добровільний формат комплектування.
Ми зможемо згадати звільнення компетентних і призначення лояльних. Перерахувати втрачені міста та окуповані території. Порівняти реальність фронту з реальністю тилу і дійти висновку, що якщо війна — це тест, то ми ризикуємо цей тест провалити.
Другий вердикт буде протилежністю першого. Ми зможемо сказати про те, що нам давали два тижні — а ми б'ємося вже три роки. Що друга армія світу не змогла вийти навіть на кордони Донецької області. Що нам вдається протистояти «осі зла», до якої входять Москва, Пхеньян і Тегеран — яким на додачу функції тилу забезпечує Пекін.
Ми скажемо, що самотужки обнуляємо склади й арсенали, які створювалися для підкорення Європи. Що нам випало опинитися першою країною континенту, яка воює не з партизанами, а з ядерною державою. Що тільки ми вміємо перехоплювати балістичні ракети, збивати стратегічні бомбардувальники і топити ракетні крейсери.
Ми зможемо згадати про наших цивільних, які виходили на мітинги в окупованих містах. Про волонтерів, які зуміли витягнути ситуацію в момент кризи. Про безпрецедентний рівень єднання, яке в соцопитуваннях простежується навіть через тисячу днів війни.
Особливість у тому, що обидва ці висновки будуть правдивими.
Щоб оцінити, як Україна проходить випробування війною, нам потрібна база для порівняння. Зразок, з яким ми станемо себе зіставляти. Приклад, від якого будемо відштовхуватися під час винесення оцінок. Але такого еталона у нас просто немає.
Щоб приміряти на нас епоху Першої світової — потрібно відмотати час на століття. Скасувати загальне виборче право. Запровадити польові трибунали з правом розстрілу. Зробити єдиним джерелом інформації — підцензурну пресу. І, судячи з книжок Барбюса і Ремарка, це все одно не позбавить нас байдужого тилу, корумпованих постачальників і махінаторів усіх мастей.
Та й наступна світова війна не підходить на роль зразка. Більшість європейських країн впали за лічені тижні. А настільки улюблена в нашій країні Британія на той момент була не самотнім оточеним островом, а імперією, над якою не встигало зайти сонце. До того ж усе наше уявлення про те, як Велика Британія справлялася з викликами війни — це міф, народжений її перемогою. На дистанції у вісімдесят років ми просто не помічаємо тих проблем, з якими доводилося стикатися в ті роки Лондону.
«Війна Фойла» — британський серіал, присвячений роботі поліції в англійській глибинці в роки Другої Світової. Британці показують глядачеві проблему «ухилянтів» і мародерство пожежників у розбомблених лондонських будинках. Британських ультраправих, які чекають на висадку нацистів на острів, і героїв фронту, що перетворюються на злочинців. У Британії часів війни було все, що ми сьогодні бачимо в українських новинах і що вважаємо лише «вітчизняними недоліками». Якщо переможемо — через 80 років увесь наш звивистий шлях до тріумфу так само вирівняють заднім числом.
Так, можливо, сьогодні наша країна недостатньо добре протистоїть вторгненню. Але виникає питання — а хто справлявся краще? Хто з наших сусідів переживав подібне? У кого є право порівнювати свій досвід із нашим, щоб потім дорікати нам у недостатній ефективності та самовідданості?
Хто ще топив чужий флот, не маючи власного? Кому, крім нас, доводилося спалювати в щоденних боях десятки ворожих танків і бронемашин? Хто останній мобілізовував сотні тисяч людей на війну з ядерною державою? Кому вдавалося вести багаторічну війну з переважаючим суперником краще, ніж це робимо ми?
Якщо вам здається, що ми недотягуємо до ідеалу, то хочу нагадати. Країна маминої подруги бездоганна, ефективна та досконала. А ще — її не існує.
Автокефалія української помісної церкви належить до числа речей, які не обнуляються.
НАТО з’явилося у середині ХХ століття. Євросоюз – якщо брати за точку відліку Маастрихтський договір – тільки на початку дев’яностих. Україна прагне долучитися до обох об’єднань, але хто може знати напевно, скільки часу проіснує і те, й інше?
Ми не знаємо, як складеться доля шенгенського договору. Його вік наближається до сорока, але пандемія вже втрутилася у звичний побут зі своїми корективами. Асоціація з ЄС та безвіз зараз видаються перемогами, але хто може поручитися за довготривалість обох договорів?
На цьому тлі Томос – можливо, найважливіший поворотний пункт останніх років. Просто тому, що в нього немає терміну придатності. Церковні обрії масштабніші за світські. Й те, що рішення про українську автокефалію апелює до подій п’ятнадцятого сторіччя – лише чергове на те підтвердження.
Томос не тільки закарбовує український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил у православній ойкумені. Він ще й слугує за той таки історичний “сейв”, з якого завжди можна відновитися.
Можна програти супротивнику чи самим собі. Опинитися під окупацією чи скотитися до “венесуели”. Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хтось інший.
І точно так само здобуття автокефалії українською церквою змінює простір символічного в самій Росії. І річ не тільки у питанні хрещення Русі. Треба розуміти, що вся історія церковного розколу – це ж також наслідок “українізації” російської церкви.
Ніколай Каптєрєв ще 1912-го року писав, що істотним геополітичним чинником, що підштовхував Москву до проведення церковної реформи, було “приєднання Малоросії, яка тоді перебувала у церковній юрисдикції Константинопольського патріархату”. Цитата: “У Москві православ’я малоросів, як і православ’я тодішніх греків, спричиняло сильний сумнів лише тому, що церковно-обрядова практика південноросів збігалася з тодішньою грецькою і різнилася з московською”.
Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем та Києвом. Якому, своєю чергою, нічого змінювати не довелося. І тому “розкольників” в Україні просто не було. Українсько-грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої Росії.
Москва любить повторювати, що вона – Третій Рим. Але ця формула 16-го століття, авторство якої приписують монаху Елеазарового монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до того, в 14-у сторіччі, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан-Олександр, що мали родинні зв’язки з візантійською династією, точно так само проголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності побутує ідея, що новий Константинополь – це Тирново (тогочасна столиця болгарської держави).
По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у становищі, коли Другий доводить свою суб’єктність. І дарує автокефалію тій церкві, заради “перетравлення” якої Москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м’ясорубку.
А втрата концепції “Третього Риму”, своєю чергою, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не так Константинополя, як Улусу Джучі. Він же – Золота Орда.
У того таки Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва вбирала в себе “монгольські гени”. Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильніший, ніж у європейських королів. Це також було спадком імперії Чингісхана, необхідним для втримання розмаїтих земель та племен. Про феномен якого писав, зокрема, і Плано Карпіні в 13-у столітті.
Сувора ієрархічність суспільства разом з ідеєю “великої держави” – також спадок імперії Чингісхана. Яка зродила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий – лише функція для держави, а не навпаки.
Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Усе це стало реальністю вже в постмонгольській Русі.
НАТО з’явилося у середині ХХ століття. Євросоюз – якщо брати за точку відліку Маастрихтський договір – тільки на початку дев’яностих. Україна прагне долучитися до обох об’єднань, але хто може знати напевно, скільки часу проіснує і те, й інше?
Ми не знаємо, як складеться доля шенгенського договору. Його вік наближається до сорока, але пандемія вже втрутилася у звичний побут зі своїми корективами. Асоціація з ЄС та безвіз зараз видаються перемогами, але хто може поручитися за довготривалість обох договорів?
На цьому тлі Томос – можливо, найважливіший поворотний пункт останніх років. Просто тому, що в нього немає терміну придатності. Церковні обрії масштабніші за світські. Й те, що рішення про українську автокефалію апелює до подій п’ятнадцятого сторіччя – лише чергове на те підтвердження.
Томос не тільки закарбовує український дрейф від колишньої метрополії. Не тільки змінює баланс сил у православній ойкумені. Він ще й слугує за той таки історичний “сейв”, з якого завжди можна відновитися.
Можна програти супротивнику чи самим собі. Опинитися під окупацією чи скотитися до “венесуели”. Але обнулити точку конфесійного неповернення не зможемо ні ми, ні хтось інший.
І точно так само здобуття автокефалії українською церквою змінює простір символічного в самій Росії. І річ не тільки у питанні хрещення Русі. Треба розуміти, що вся історія церковного розколу – це ж також наслідок “українізації” російської церкви.
Ніколай Каптєрєв ще 1912-го року писав, що істотним геополітичним чинником, що підштовхував Москву до проведення церковної реформи, було “приєднання Малоросії, яка тоді перебувала у церковній юрисдикції Константинопольського патріархату”. Цитата: “У Москві православ’я малоросів, як і православ’я тодішніх греків, спричиняло сильний сумнів лише тому, що церковно-обрядова практика південноросів збігалася з тодішньою грецькою і різнилася з московською”.
Фактично російська держава ламала через коліно свою церкву ще й для того, щоб уніфікувати обряд з Константинополем та Києвом. Якому, своєю чергою, нічого змінювати не довелося. І тому “розкольників” в Україні просто не було. Українсько-грецький обряд всього лише став новою нормою для тодішньої Росії.
Москва любить повторювати, що вона – Третій Рим. Але ця формула 16-го століття, авторство якої приписують монаху Елеазарового монастиря Філофею, теж не унікальна. Ще за два століття до того, в 14-у сторіччі, сербський цар Стефан Душан і болгарський цар Іоан-Олександр, що мали родинні зв’язки з візантійською династією, точно так само проголошували себе спадкоємцями Риму. А в болгарській писемності побутує ідея, що новий Константинополь – це Тирново (тогочасна столиця болгарської держави).
По суті, Томос позбавляє російську державу відразу двох опор. Важко вважати себе Третім Римом у становищі, коли Другий доводить свою суб’єктність. І дарує автокефалію тій церкві, заради “перетравлення” якої Москва свого часу вирішила пропустити власних вірян через м’ясорубку.
А втрата концепції “Третього Риму”, своєю чергою, виносить на поверхню ще одну важливу дискусію. Наприклад, про те, що російська держава є спадкоємцем не так Константинополя, як Улусу Джучі. Він же – Золота Орда.
У того таки Карамзіна можна знайти чимало свідчень того, як саме Москва вбирала в себе “монгольські гени”. Авторитаризм монарха в цій частині континенту був набагато сильніший, ніж у європейських королів. Це також було спадком імперії Чингісхана, необхідним для втримання розмаїтих земель та племен. Про феномен якого писав, зокрема, і Плано Карпіні в 13-у столітті.
Сувора ієрархічність суспільства разом з ідеєю “великої держави” – також спадок імперії Чингісхана. Яка зродила запит на сакралізацію держави як надцінності. Коли підданий – лише функція для держави, а не навпаки.
Кріпосне право. Закріпачення підданих. Скасування самоврядування. Усе це стало реальністю вже в постмонгольській Русі.
А сакралізація самодержця призвела до того, що сильні інститути та ідея верховенства закону над владою – унеможливилися. На відміну від Західної Європи, де, починаючи з англійської Великої Хартії Вольностей 1215-го року, хоч і вкрай повільно, але тривав рух за інакше облаштування державного організму.
Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше та престижніше, ніж від Улусу Джучі. Та реальність у тім, що Москва, посівши територію колишнього загарбника, успадкувала за ним і правила внутрішнього співіснування. Риторично тримаючись за Константинополь, постмонгольська Русь у своїх політичних практиках схилялася радше до спадку Сараю.
А тому – так. Томос для української церкви – це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне трансформує політичне. Бо майбутнє належить тому, хто має монополію на інтерпретацію минулого.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Можна зрозуміти офіційних ідеологів російської держави. Виводити спадкоємність від Візантії приємніше та престижніше, ніж від Улусу Джучі. Та реальність у тім, що Москва, посівши територію колишнього загарбника, успадкувала за ним і правила внутрішнього співіснування. Риторично тримаючись за Константинополь, постмонгольська Русь у своїх політичних практиках схилялася радше до спадку Сараю.
А тому – так. Томос для української церкви – це більше, ніж історія про передвиборче. Це історія про те, як символічне трансформує політичне. Бо майбутнє належить тому, хто має монополію на інтерпретацію минулого.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Єдине інтерв'ю у відпустці я дав Дейнезі
Говорив про те, що наш головний ворог – це завищені очікування. Вони неминуче народжують фрустрацію. Саме з цими очікуваннями ми голосуємо за політиків. Чекаємо на зміни від обрання Трампа. До всього – з цими ж завищеними очікуваннями ведемо війну.
Говорили про реальні та фантомні розколи в українському суспільстві. Про те, чим відрізняється армія мобілізованих від армії контрактників. Про наших сусідів зі сходу та із заходу.
У мене замилене око, але Дейнега запевняє, що вийшло непогано. Судити вам
https://youtu.be/Sd9rcDWfhQs
Говорив про те, що наш головний ворог – це завищені очікування. Вони неминуче народжують фрустрацію. Саме з цими очікуваннями ми голосуємо за політиків. Чекаємо на зміни від обрання Трампа. До всього – з цими ж завищеними очікуваннями ведемо війну.
Говорили про реальні та фантомні розколи в українському суспільстві. Про те, чим відрізняється армія мобілізованих від армії контрактників. Про наших сусідів зі сходу та із заходу.
У мене замилене око, але Дейнега запевняє, що вийшло непогано. Судити вам
https://youtu.be/Sd9rcDWfhQs
YouTube
Курськ ЗМІНИВ ПРАВИЛА! Нам готують СЦЕНАРІЙ Білорусі. Миру НЕ БУДЕ? Ціль РФ - не ДОНБАС. Казарін
Поставив на паузу справу життя і пішов на фронт. Журналіст Павло Казарін вступив до лав ЗСУ у перші дні повномасштабного вторгнення. В останній рік проходить службу в роті ударних БпЛА 104 бригади. Разом з побратимами був на Запорізькому і Купʼянському напрямках.…
Forwarded from Шрайк
Есть один нюанс, на который обращу ваше внимание.
Главная причина, по которой страны Запада (и не только) поддерживают Украину - сохранение миропорядка, который пытается разрушить Россия. Незыблемость границ и так далее.
Если Путину удастся сломать установленные правила, это послужит примером для других уебков, и мир станет более нестабильным. Цивилизованные страны стараются этого избежать.
Тем временем Дональд Трамп, без двух недель президент, предъявляет территориальные претензии Канаде, Дании и Панаме.
А Илон Маск, без двух недель официальное лицо, вмешивается во внутриполитическую жизнь Германии, Британии и других стран. 200 миллионов подписчиков в Хвиттере открывают возможности.
То есть эти персонажи отметают правила, выпячивая принцип "кто сильнее, тот и прав". То есть делают ровно то же, что и Путин, только словесно.
Слово всегда было оружием, а в нашу информационную эпоху слова людей с сотнями миллионов подписчиков должны приравниваться к оружию массового поражения.
Даже если не отправлять флот к берегам Гренландии или Панамы, а только пропагандировать людоедские ценности, уровень цивизованности в мире будет падать.
Пусть все эти локации от нас далековато, отголоски скажутся и на нас. Потому что безумный хвиттер-пиздеж размывает правила, которые являются основой поддержки Украины.
Главная причина, по которой страны Запада (и не только) поддерживают Украину - сохранение миропорядка, который пытается разрушить Россия. Незыблемость границ и так далее.
Если Путину удастся сломать установленные правила, это послужит примером для других уебков, и мир станет более нестабильным. Цивилизованные страны стараются этого избежать.
Тем временем Дональд Трамп, без двух недель президент, предъявляет территориальные претензии Канаде, Дании и Панаме.
А Илон Маск, без двух недель официальное лицо, вмешивается во внутриполитическую жизнь Германии, Британии и других стран. 200 миллионов подписчиков в Хвиттере открывают возможности.
То есть эти персонажи отметают правила, выпячивая принцип "кто сильнее, тот и прав". То есть делают ровно то же, что и Путин, только словесно.
Слово всегда было оружием, а в нашу информационную эпоху слова людей с сотнями миллионов подписчиков должны приравниваться к оружию массового поражения.
Даже если не отправлять флот к берегам Гренландии или Панамы, а только пропагандировать людоедские ценности, уровень цивизованности в мире будет падать.
Пусть все эти локации от нас далековато, отголоски скажутся и на нас. Потому что безумный хвиттер-пиздеж размывает правила, которые являются основой поддержки Украины.
Це серпень 2024-го. Я приїхав в Одесу забирати три комплекси РЕБ, вартістю майже мільйон гривень.
Загалом у нашої роти був насичений рік
Ми були на запорізькому напрямку. Потім воювали за Куп'янськ. Потім екіпажі роти рубалися на Курщині.
Ми б не впоралися без допомоги наших друзів. Зокрема – без Нікі Вікнянського
2024-го він передав нашій роті «Серафими» три Nissan X-trail. А коли стало зовсім гаряче – купив і передав нам три дводіапазонні комплекси РЕБ
Ніка, ти жодного разу не просив тобі дякувати публічно, але тут вже я виявлю свавілля. Дякую від наших хлопців. За все, що ти робив для нашої роти весь цей рік
Ти був тим одеським тилом, без якого нам було б набагато складніше
Загалом у нашої роти був насичений рік
Ми були на запорізькому напрямку. Потім воювали за Куп'янськ. Потім екіпажі роти рубалися на Курщині.
Ми б не впоралися без допомоги наших друзів. Зокрема – без Нікі Вікнянського
2024-го він передав нашій роті «Серафими» три Nissan X-trail. А коли стало зовсім гаряче – купив і передав нам три дводіапазонні комплекси РЕБ
Ніка, ти жодного разу не просив тобі дякувати публічно, але тут вже я виявлю свавілля. Дякую від наших хлопців. За все, що ти робив для нашої роти весь цей рік
Ти був тим одеським тилом, без якого нам було б набагато складніше
Наша війна стане головною війною для країни
Її історія стане розділом у підручниках. Її дати пропишуться у календарі. Її меморіали стануть місцем вшанування
А ще в нас міг би з'явитись свій «Арлінгтон». Меморіальний комплекс, який буде главним для країни. Місце продуманої стилістики та символіки. Меморіал, який буде вивірено до деталей
Але зараз нам пропонують замість нього підробку
Тому що не можна призначити «згори» випадкового архітектора та вимагати «встигнути в терміни», щоб люди з посадами під фото перерізали стрічку. І переробити ж після нічого не вийде – тому що поховання сакралізують меморіал. Яким би безглуздим він не вийшов у результаті.
Саме це зараз і відбувається.
Гонитва за звітністю. Яку всі боятися поставити на паузу, бо пообіцяли верхівці «здати все вчасно». Поки армія воює - її головний меморіальний комплекс став заручником чиновників. Одні роблять «на відʼїбись». Інші бояться це визнати.
Так не має бути. Потрібен нормальний конкурс на посаду архітектора. Потрібні професіонали, які розуміються на геральдиці та символіці. Потрібен комплекс, який буде гідний полеглих героїв.
І єдиний шанс зараз – це розголос
https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/8/7492465/
Її історія стане розділом у підручниках. Її дати пропишуться у календарі. Її меморіали стануть місцем вшанування
А ще в нас міг би з'явитись свій «Арлінгтон». Меморіальний комплекс, який буде главним для країни. Місце продуманої стилістики та символіки. Меморіал, який буде вивірено до деталей
Але зараз нам пропонують замість нього підробку
Тому що не можна призначити «згори» випадкового архітектора та вимагати «встигнути в терміни», щоб люди з посадами під фото перерізали стрічку. І переробити ж після нічого не вийде – тому що поховання сакралізують меморіал. Яким би безглуздим він не вийшов у результаті.
Саме це зараз і відбувається.
Гонитва за звітністю. Яку всі боятися поставити на паузу, бо пообіцяли верхівці «здати все вчасно». Поки армія воює - її головний меморіальний комплекс став заручником чиновників. Одні роблять «на відʼїбись». Інші бояться це визнати.
Так не має бути. Потрібен нормальний конкурс на посаду архітектора. Потрібні професіонали, які розуміються на геральдиці та символіці. Потрібен комплекс, який буде гідний полеглих героїв.
І єдиний шанс зараз – це розголос
https://www.pravda.com.ua/articles/2025/01/8/7492465/
Українська правда
Звернення громадськості щодо Національного військового меморіального кладовища
“Ми хочемо висловити недовіру до процесів навколо будівництва Національного військового меморіального кладовища та закликати усі відповідальні сторони зупинити неорадянські практики кулуарного ухвалення рішень, проведення тендерів і призначення виконавців…
Моє головне досягнення у журналістиці – програш Віталію Портникову у фіналі Шевченківської премії
Якби я тоді переміг – то сумнівався б у компетентності журі.
Віталій – головна постать в українській публіцистиці. Спроби дорікнути йому за подачу та інтонацію – це суперечки про форму, а не зміст. Він один із небагатьох, хто здатний бачити історичний процес у 3D.
Ті, хто сьогодні намагаються його знецінювати – займаються самовикриттям. Вони з трибуни оголошують усім, що оригінального інтерв'ю не дивилися, контекст фраз не розуміють і перевірити зайвий раз не спромоглися. Дивовижні люди.
Гадаю, йому має бути досить самотньо. У нашій професії багато хто сприймає журналістику як трамплін у політику – а тому носіїв інституційної пам'яті можна перерахувати на пальцях.
Країні дуже пощастило, що Віталій у неї є
Якби я тоді переміг – то сумнівався б у компетентності журі.
Віталій – головна постать в українській публіцистиці. Спроби дорікнути йому за подачу та інтонацію – це суперечки про форму, а не зміст. Він один із небагатьох, хто здатний бачити історичний процес у 3D.
Ті, хто сьогодні намагаються його знецінювати – займаються самовикриттям. Вони з трибуни оголошують усім, що оригінального інтерв'ю не дивилися, контекст фраз не розуміють і перевірити зайвий раз не спромоглися. Дивовижні люди.
Гадаю, йому має бути досить самотньо. У нашій професії багато хто сприймає журналістику як трамплін у політику – а тому носіїв інституційної пам'яті можна перерахувати на пальцях.
Країні дуже пощастило, що Віталій у неї є
До війни я писав 7-8 текстів на місяць. Зараз добре, якщо встигаю півтора.
Текст потребує приватності, спокою та часу. Всього, що в армії в дефіциті.
А ще, перш ніж сідати за текст, треба спочатку замкнути свою внутрішню мавпу в клітці.
Внутрішня мавпа доречна за умов стресу. Вона добре справляється з функціями виживання. Але якщо дати їй слово, вона починає бузити і грубити. У ній дуже багато первісного, тож її можна зрозуміти. Але садити її за клавіатуру немає жодного резону, якщо ви тільки не збираєтесь прокричатися.
Тому за три роки війни у мене зібралося лише півсотні текстів. Не знаю, чи вийде з цього нова книга. Цілком можливо, що писати її доведеться з нуля. Але кожен із своїх текстів я пам'ятаю. У кожного з них є географія та історія.
І всі вони цього року опинилися у шортлисті Шевченківської премії
Текст потребує приватності, спокою та часу. Всього, що в армії в дефіциті.
А ще, перш ніж сідати за текст, треба спочатку замкнути свою внутрішню мавпу в клітці.
Внутрішня мавпа доречна за умов стресу. Вона добре справляється з функціями виживання. Але якщо дати їй слово, вона починає бузити і грубити. У ній дуже багато первісного, тож її можна зрозуміти. Але садити її за клавіатуру немає жодного резону, якщо ви тільки не збираєтесь прокричатися.
Тому за три роки війни у мене зібралося лише півсотні текстів. Не знаю, чи вийде з цього нова книга. Цілком можливо, що писати її доведеться з нуля. Але кожен із своїх текстів я пам'ятаю. У кожного з них є географія та історія.
І всі вони цього року опинилися у шортлисті Шевченківської премії
«Дикий Захід» дістався Амазона. Вийшли переклади англійською та німецькою
Не заздрю перекладачам. В англійській традиції немає звички перевантажувати читача виносками – тому довелося адаптувати сам текст. Виноски будуть у польському перекладі, але він поки що у роботі.
Видавці попросили додати підзаголовок. Тому на обкладинці англійської версії буде ще «Ukrainian guide on breaking free from empire». До речі, цілком підходить для відео уражень нашого РУБАКа.
Український тираж знову розпродали. Обіцяють додрукувати до квітня. Дуже хочеться, щоб книга пережила війну і дуже не хочеться, щоб мене.
А поки що тримайте посилання на англійську та німецьку версії
Англійська:
https://www.amazon.de/Wild-West-Eastern-Europe-Ukrainian/dp/3838218426
Німецька:
https://www.amazon.de/Wilde-Westen-Ost-Europas-ukrainische-Ukrainian/dp/3838218434
Не заздрю перекладачам. В англійській традиції немає звички перевантажувати читача виносками – тому довелося адаптувати сам текст. Виноски будуть у польському перекладі, але він поки що у роботі.
Видавці попросили додати підзаголовок. Тому на обкладинці англійської версії буде ще «Ukrainian guide on breaking free from empire». До речі, цілком підходить для відео уражень нашого РУБАКа.
Український тираж знову розпродали. Обіцяють додрукувати до квітня. Дуже хочеться, щоб книга пережила війну і дуже не хочеться, щоб мене.
А поки що тримайте посилання на англійську та німецьку версії
Англійська:
https://www.amazon.de/Wild-West-Eastern-Europe-Ukrainian/dp/3838218426
Німецька:
https://www.amazon.de/Wilde-Westen-Ost-Europas-ukrainische-Ukrainian/dp/3838218434
Найгірший помічник на війні – це завищені очікування.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
А повернути та повернутися можна пізніше.
Вони привчають будь-який результат окрім максимального сприймати як поразку. Будь-який фінал окрім абсолютного – як програш. На короткій дистанції завищені очікування конвертуються в емоційне піднесення, але на довгій – неминуче загрожують розчаруванням.
Проблема в тому, що наша країна любить ці граблі.
Щоразу на виборах український виборець із усіх можливих політичних типажів шукає в бюлетені один-єдиний. І голосує не за "найсильнішого", не за "найчеснішого" і не за "найрозумнішого", а за "чарівника". А потім тріумфатор виборів стрімко втрачає популярність, тому що об'єктивно нездатний вписатися в ним створені очікування.
Війна цей шаблон поведінки не зламала. Радше навпаки.
Перший місяць повномасштабної війни українське суспільство було готове вважати перемогою вихід на кордони 24 лютого. Потім апетити виросли і критерієм перемоги став вихід на межі 1991 року. Складно сказати, що саме це спричинило. Міг бути азарт – після того, як ЗСУ вибили росіян із Київської, Чернігівської та Сумської областей. Міг бути холодний гнів – після того, як ми побачили трагедію Бучі.
Так чи інакше – наступні півтора року війни Україна готова була вважати перемогою лише вихід на свої кордони. Винятком були ті, хто вважав цей пункт проміжним – і був готовий погоджуватися не менше, ніж на розвал РФ. А тепер країна стикається з неминучим виворотом будь-яких завищених очікувань. Ім'я якому – фрустрація.
І справа не в юридичному боці питання. Вкрадене не переходить у власність того, хто вкрав. Проблема в іншому. Якщо ви готові вважати переможним тільки сценарій-максимум, це означає, що для вас будь-який інший результат апріорі перетворюється на програш. Якщо ви вважаєте перемогою результат у 100%, то 90%-й результат перетвориться для вас на поразку.
Я пам'ятаю, як навесні 2023-го сказав в інтерв'ю про те, що для мене перемога – це збереження державності та суверенітету (бо можна мати перше і не мати друге – як Білорусь). Що якщо війна стане на паузу – важливо досягти ситуації, в якій повторний напад буде неможливим. І що звільнення територій – це лише бонус до мого вішліста. Пам'ятаю здивування ведучої та коментаторів.
Моя логіка була простою. Критерієм успіху у війні є зрив планів противника. Якби Москва ставила собі завдання окупації Донецької області, то саме її доля визначала б переможців і переможених за підсумками битв. Але очевидно, що завдання Росії полягає в тому, щоб позбавити Україну державності та суверенітету. А тому збереження одного та іншого буде головним доказом нашої перемоги.
Поки ми андердог на нашій війні, я продовжу дотримуватися свого критерію перемоги. В умовах явної нерівності сил він страхує мене від неврозів і зневіри. Тому що не вимагає сприймати абсолютний сценарій як єдиний нормативний.
Навіть якщо цього року розпочнуться переговори, то на них Москва добиватиметься не так визнання окупації, як закріплення нашої вразливості. Вона вимагатиме нашої позаблоковості, роззброєння та повернення України на свою орбіту. Нам добре знайомий цей сценарій, бо цей вибір нам уже пропонували. Десять років тому, одразу після других Мінських угод.
Позиція Росії тоді звелася до того, що вона щоразу пропонувала Україні угоду. В обмін на повернення формального контролю над окупованим Донбасом Київ мав відмовитися від власного суверенітету. Ввести російських ставлеників до парламенту і надати "ДНР" та "ЛНР" право вето з ключових питань. Натомість Україна обрала залишитися самою собою – і повномасштабне вторгнення стало реакцією Москви на провал власної стратегії.
Тому критерій перемоги у війні залишається незмінним і десять років по тому. Якщо ми зможемо зберегти державність та суверенітет, це стане головним доказом програшу Москви. Якщо зможемо захиститись від рецидиву вторгнення, це стане фіналом протистояння. Якщо зможемо жити, незважаючи на Росію, це стане синонімом перемоги.
Тому що у війні на знищення з переважаючим суперником критерій перемоги досить простий. Ми перемагаємо, доки ми існуємо.
А повернути та повернутися можна пізніше.