Лукаш Орбітовський «Культ»

Колись в дитинстві мав каченя, воно вилупилося сліпим і покладалося виключно на слух.
Качура ми назвали Кузьмою, на честь підсліпкуватого діда, що жив нижче по вулиці.

Дзьобатий постійно тусив біля нас з братом, бо любив компанію і постійно прибігав туди, де чув людські голоси.
Ми його любили, як рідного, але й проблем з ним мали вдоста бо він постійно падав в рівчаки та ями з яких не міг самостійно вибратися. Зате, мав від нас різні смаколики, тому вже за якихось три місяці був ледь не вдвічі більшим за своїх братиків та сестричок по виводку.

Кузьма прожив з нами щасливих дев'ять років, померши природною смерті у поважному, як на качура віці. Сумували ми за ним неймовірно, бо більш дружньої і відданої істоти я не зустрічав за все своє життя.

Повертаємося до спільночитань, цього разу під прицілом мальована історія «Низка смертей Лейли Старр» яку локалізувало і видало в Україні видавництво Varvar Publishing

Анотація обіцяє цікавий мікс жанрів, тут вам і магічний реалізм і фантастика, а з першого розділу який я прочитогледів, то взагалі склалося враження, що це щось дуже схоже на Ґейманівських «Американських богів» але в індо-буддистському сетингу.

Бугурт цього разу підібрався добрячий, тут як і добре знайомі всім канали, так і новачки, тож обговорення обіцяє бути не менш цікавим, а ніж власне прочитання, тож як співає AC/DC "Are you ready for a good time?"

🤓 UAGEEK
🍻 Таверна «У Часового Дворфа»
👨‍🎨 Мальопосум
🌧 Мовний дощ
🤬 #безцензури
🆘 Роршах врятує нас
🍄 гриб з юґґота
🟥 Червоногарячий Z'Gok
🫠 Попайка Кейна

Навіть якщо ти сама Смерть, померти у понеділок це

Переглянув на Netflix черговий рейтинговий проєкт «Нульовий день» / Zero Day (2025)
Почну з того, що як не дивно, але цього разу каст серіалу досить влучний і заслуговує на високу оцінку, проте, навіть їхній талант не зміг врятувати стрічку від недолугих помилок.

Початкові, апокаліптичні сцени дійсно інтригують, динаміка та насиченість подіями створюють враження, що перед нами щось дійсно нове та безпрецедентне. Певні моменти, у силу подій, які українці пережили за більш ніж 10 років активного протистояння русні, таки чіпляють (варто згадати хоча б хакерську атаку на «Київстар» у грудні 2023-го) але це скоріше позитивні винятки, а ніж сюжетні закономірності в ланцюжкі спірних та невдалих рішень.

Сюжет грузне в порожніх діалогах і непотрібних, глухих сюжетних лініях, що просаджують загальну динаміку. «Глюки» головного героя виглядають недоречними і скоріше схожі на недолугі спроби додати глибини, а ніж на тонку, сюжетну гру. Задум, що мав потенціал стати класною та неординарною розповіддю, руйнується під вагою власної нездатності реалізувати бодай частину закладених амбітностей.

Насправді «Нульовий день» здатен захопити, у першу чергу завдяки таким динозаврам кіноіндустрії, як Роберт де Ніро, Джоан Аллен та ін. Заслужені пенсіонери, навіть незважаючи на поважний вік, усе ще здатні видавати першокласну акторську гру. Усе ж таки досвід та акторську школу не проп’єш.

Та все це сходить на пси, варто лише відволіктися і скосити очі на чергові заокеанські новини, усе те, чого бояться і намагаються запобігти головні герої сталося. Некомпетентні, обмежені ідіоти прийшли й отримали майже необмежену владу у святая святих американської демократії, безкарно попираючи столітні символи та принципи вищої влади. Хоча, я думаю, все це почалося значно раніше. Коли читаєш новини про те, що американці злякалися коли українські військові потопили флагмана російського флоту, більш відомого світу, як масква "русский военный корабль, иди на хуй!". Або ж про те, що США намагалися завадити українському контрнаступу на Херсонщині, бо боялися ескалації з боку свинособак та удару тактичною ядерною зброєю.

І вся оця магія кіно, усе про що так натхненно і впевнено говорить герой Роберта де Ніро (актор, доречі, займає активну проукраїнську позицію) виглядає, як пародія та насмішка, бо ти не віриш жодному слову. Українцям, щоби перестати боятися орків, знадобилося буквально кілька днів-тижнів. Чи здатні Штати подолати перманентний страх, закладений совком та загрозою судного дня, нам усе ще належить дізнатися.

Сьогодні на Netflix релізнувся Devil May Cry. Глянув перші два епізоди і прям втішений, шо воно все таке бадьоре, екшон через краї б'є, кров'яха бризкає, жартики жартуються і оце от все.

Данте (головний герой) настільки ж харизматичний та кумедний, настільки це можливо в подібних проєктах, коротше дивіться, має бути щось годне.

P.S. не забудьте включити звук, саундтрек тут це окремий кайф, особливо у випадку таких дідів як я.

З екранізацією Devil May Cry в мене виникла схожа історія, як і з аніме Kengan Ashura. Весь процес перегляду надзвичайно сподобався, але коли доходить до писанини, то то всі злова вилітають з голови. Недарма колись Френк Заппа сказав, що "Говорити про рок - це все одно, що танцювати про архітектуру. Рок треба слухати!"

Одразу зазначу, що зіграти в легендарні відеоігри від Capcom у мене не склалося, шарив я про цю франшизу приблизно на рівні сінематиків з ютюба та фонового шуму в ґік-тусівці. Тож і рівень очікування був щось на кшталт "дайте мені стару-добру пиздячку, більше мені нічого не треба" і як не дивно я отримав від Netflix все чого моє порочне серденько прагнуло.

Яким би я не був нубярою в світі DMC, але я знав/здогадувався, що там все крутися навколо такого собі Данте і його демонічної сімейки, а три кити франшизи на яких все тримається кров'яха, кишки і порвані штани слешер, фірмовий гумор та харизма Данте.

У випадку з Netflix сподіватися на достовірність та вірність оригіналу було б смішно. Тож, якщо вірити фанам, то в екранізації студія традиційно всрала більшість канонічних тропів, натомість приготувавши для глядача вже звичну бурду з шматків першоджерела, персонажів та шаблонів сумнівних трендів.

І я можу тут з розумним їбалом розводити про недолугий сценарій, пойобану графіку, перекроїні характери тощо. Натомість, я рекомендую вам виділити кілька годин часу і просто насолодитися неймовірним масивом бійок в найдивовижніших локаціях, з безліччю конвенційної, магічної та фантастичної зброї за участі не менш різноманітних персонажів. Погигикать з недолугих жартиків Данте, занести до свого замацаного списку крашів брутальну та збіса гарячу Леді. Зневажливо, а потім з неочікуваним захватом спостерігати за головним антагоністом.

Тож харе танцювати архітектуру, йдіть і послухайте рок, тим паче саундтрек в Devil May Cry заслуговує окремого місця в плейлісті.

Кожен клятий ранок одне й теж

Лукаш Орбітовський «Культ»

Колись, в нашій сільській церкві, церковний хор проводив репетицію. І в процесі юзали старенький, двокасетний магнітофон. Там чи то була якась мінусовка, чи то вони записували свою репетицію, не важливо, коротше під час репетиції не стало світла.
Ну не стало то й не стало, зібралися всі та й почовгали по хатах, батюшка церкву зачинив та поїхав собі до господи.

Аж ось світло включили, молодь потяглася до клубу і чує з церкви якийсь дивний шум. Виявилося, що коли електрохарчування відновилося, магнітофон знову запрацював і на тій касеті, після богоугодних пісень, були записи вічномолодого Майкла Джексона.

В підсумку по селу з першою космічною швидкістю розповсюдилася чутка, що батюшка водить до церкви молодиць і там "відпускає" їм гріхи. Та не довго вона гуляла, і була досить швидко спростована панотцем на найближчій недільній проповіді, звідти ж всі і дізналися про всю цю оказію з магнітофоном.

От таким от незвичним способом творчість Майкла Джексона було канонізовано церквою.

От і 40.
Зі мною таке вперше, тому поки не ясно що і до чого, але ті з ким таке вже траплялось кажуть, що це не страшно.

Відкрив коменти, тож сьогодні можете написати про мене все, що думаєте

Після Zero Day (2025) виникло бажання подивитися щось менш їбанутіше і більш саркастичніше, тож переглянув 1-й епізод «Резиденції» і мені сподобалося. Така собі суміш міз Марпл та лейтенанта Коломбо, і навіть незважаючи на відверту буфонаду, іронічність та сарказм діалогів та кумедність ситуацій потішив, побачимо що буде далі.

Робота в офісі перетворила життя Акіри Тендо на суцільну каторгу. Та одного ранку він розуміє, що світ змінився, бо консьєрж в його будинку, замість вимагати гроші за оренду, жере в куточку якогось бідолаху.

Коротше кажучи для когось зомбіапокаліпсис, а для Тендо найрадіснііша подія за останні два роки. Навала зомбі, що заполонила Токіо, звільнили його від необхідності ходити на ненависну роботу і зробила чи не найщасливішою людиною в місті. Тож, щоб надолужити все, що він проґавив за роки гарування на галері, Акіра складає список бажань та хотілочок і одразу ж береться їх втілювати.

Список кумедний, але інколи читаєш ці пункти крізь сльози, бо наприклад, коли ви востаннє могли собі дозволити залишитися вдома на самоті, всенький день байдикувати, пити пиво та дивитися серіальчики? Отож!

Акіра з завидним завзяттям береться до виконання власних бажанок, попутно вигрібаючи пиво та туалетний папір з супермаркетів і звалюючи від постійно зростаючої кількості зомбисьок.

Я справді спочатку думав, що це манґа про зомбі, а насправді «100 бажань до перетворення на зомбі» це про вміння радіти життю, досягати поставлених цілей і бути позитивчиком попри все. Однозначно візьму наступні кілька томів, манґа надзвичайно яскрава та динамічна, з неймовірно позитивним вайбом (є трішки крові і кишок, але куди нині без них?) і шикарно працює, як вечірній розкрут, після важкого дня/тижня/життя.

Nasha Idea

Дочитав 8-й том «Саги про Вінланд» і сказати, що це розвал кабіни, не сказати нічого.
Оце сиджу вже кілька хвилин з таким же виразом обличчя, як оці персонажі.

Почав дивитися свіжого Дерзибіса / Шибайголова: Народжений заново (Daredevil: Born Again) і він мені, поки що, настільки подобається, що хочу висловити особисте захоплення і подяку сценаристам Dario Scardapane, Matt Corman, Chris Ord та режисеру Michael Cuesta за повний розйоб в 2-му епізоді.
p.s. доречі весь цей двіж, мені прям рясніє флешбеками до ШоноМерфівського мальопису «Бетмен: Білий лицар»

Сьогодні переглянув чергову свіжину від Netflix, цього разу це бойовик чи то пак кримінальний трилер «Спустошення». Насправді від трилера тут небагато, хоча сценарний потенціал був. Та режисер Гарет Еванс вирішив сфокусуватися на екшені, що в принципі досить логічно, зважаючи на те, що обидва «Рейди» які фільмував Еванс, в свій час наробили чимало галасу і на довгі роки стали еталоном постановницького стилю та манери фільмування бойових сцен.

Допоки всі і все, де є хоча б пару екранних хвилин бійок, порівнюють з «Джоном Віком» мене під час перегляду «Спустошення» не відпускали флешбеки з «Макса Пейна» та «Карателя». Воно й не дивно, бо у Патріка Вокера (Том Гарді) набагато більше спільного з Максом Пейном та Френком Каслом, а ніж з елітним вбивцею.

Коли я згадував про потенціал «Спустошення» саме як трилера, то в першу чергу мав на увазі типову атмосферу абсолютного пиздеця, розпачу та безвиході. Саме вона є наріжним каменем мотивації, лору і зрештою фірмовою частиною характеру вищезгаданих головних героїв ігрових та коміксових франшиз.
І коли сценаристи, через діалог з продавцем у крамниці, через епізод з молодою напарницею, знайомлять нас з Патріком Вокером, а глядач бачить ці промовисті локацї, трушні, кримінальні їбала, і дощ та бруд густим неонуаром стікають по волоссю Тома Гарді, ти зіскакуєш з крісла у мемній позі Леонардо Ді Капріо тримаючи в руці пляшку з пивом і тицяючи пальцем в екран волаєш “Ось! Ось! Це воно!” Та на жаль, всі потуги в притомний трилер, закінчуються на перших 10 хвилинах екранного часу.

Стосовно сценарію та характерів, це традиційно найбільш слабкі місця в проєктах відзнятих для Netflix і «Спустошення» не виключення. Як би мені не подобався Том Гарді, але Патрік Вокер в його виконанні не викликав в мене жодних емоцій, я йому не співчував, не відчував симпатії чи відрази, мені було просто начхати. Те ж саме з антагоністами, з одного боку ти розумієш, що в цій стрічці немає “good boy” всі так чи інак злочинці та мерзота. В підсумку, як би це смішно не звучало, все звелося до того, що якщо бачиш на екрані азіата, незважаючи на стать чи вік, їбаш його, він поганець.

«Спустошення» — маючи каст з таких базованих дядьків, як Том Гарді, Форест Вітакер, Тімоті Оліфант маючи за оператора Метта Фланнері (The Raid, Westworld, Gangs of London) та вже вищезгаданого Гарета Еванса в режисерському кріслі, могли відзняти щось дійсно знакове. Натомість, навіть незважаючи на екшн досить непоганого рівня, з купою брутальних та м’ясних пиздячок, глядачі отримали черговий прохідняк від Netflix. Де традиційно забили на розкриття характерів персонажів, потикались помикались у трилер, драму і зрештою покинули на півдорозі не довівши до кінця жоден, побічний троп.
Тож і висновок традиційний для подібного видива, під пиво на вечір точно зайде, але новою класикою жанру цей напівфабрикат ніколи не стане.

Це вперше бачу, щоб автор дякував за спижжені книжки

Прочитав свіжий «Cyberpunk 2077. Даю слово» і це мабуть найбільш схожа за вайбом та характером історія, якщо говорити про наближеність до комп’ютерної гри. Було надзвичайно приємно зустріти старих знайомих на кшталт різаря Віктора, зацінити знайомі локації, назви та банди.

Художник Хесус Ервас та колористка Джулія Бруско накрутили газу на повну і виконали просто таки шалену роботу. Візуал мальопису, сліпить неоновими кольорами та розкішшю, перемежовані пейзажами постапокаліптичної Пустки та брудними нетрями легендарного Найт-Сіті в один момент виливається на читача. В якийсь момент Найт-Сіті з місця дії перетворюється на повноправного персонажа, перемелюючи долі головних героїв не жаліючи ні старих ні малих.

Можливо ця частина не така глибока та філософська, як “Мрії твого міста” чи “Твій голос”, але надзвичайно видовищна та драматична. Сцени шаленого екшену та брутальних бійок рясніють драматичними епізодами та твістами. Я вже давно переконався, що якщо за сценариста Бартош Штибор, то на читача чигає зацна історія, який би жанр чи тематику не обрав Штибор, він завжди знайде чим зачепити.

Vovkulaka

Люди які слідкують за манґа анонсами зрозуміють 😁