сповідь

Обгризані вінця зими
Екзальтовані діти
Червоні як яблучка щічки
Стрункі атрофічні сади

Мовчить птах
Гинуть бруньки та паростки
Пахне соляркою
Знову сам собі звіришся
Поки щипає мороз

Знову будеш мовчати
Гіркий і щасливий
Далеко від істини
Близько до правди

Зима вже не пахне дитинством
Зима ще не пахне старістю
Налий іще трішки палива
Налий іще трішки сліз

Усередині тіла
Всередині цитрусів
Під дитячим пуховичком
Під крилом пташки-голуба
Там все трошки інакше
Наче на сповіді

Така от болюча м'якість
Така от душі оголеність

#вірші #nudes

Була вчора на літературний PLAIDPOETRY.

Більше ніколи. Ніколи. Ніколи!
Більше ніколи не хочу ходити на літ вечори, чи у будь-які місця, чи на будь-які події, якщо відчуваю, що буду там зайвою, або люди там не відповідають моїм цінностям.

Я засуджую гумор нижче пояса, зловживання ненормативною лексикою та інші подібні речі. Особливо коли доводиться таке вислуховувати без попередження...
Я розумію, що є місце сороміцькій культурі і у нас в селі проходили фестивалі сороміцьких пісень. Я дуже поважаю панків (не говнарів і нитиків, а трушних ідейних пацанів та дівчат, що критикують суспільство та різні форми пригнічення).

Так, на вечорі були круті виконавці і я познайомилася з непоганими людьми! Але коли це перемежовується піснями про гівно (буквально), текстами про купівлю алкоголю та посилання на х** (і навіть не рускій воєнний корабель), то це викликає когнітивний дисонанс, як мінімум. Хочеться якоїсь послідовності: якщо треш то треш, якщо високе мистецтво — високе мистецтво.

Спочатку думаєш: ну ок, потерплю, потім будуть непогані виступи. Думаєш: всі мають право на самовираження. Але по факту, це словесний пронос та неповага до своїх читачів. Давайте чесно: люди приходять послухати пісні та вірші для того щоб відпочити, насолодитися, порефлексувати, дізнатися щось нове, а не для того щоб виконавці могли ствердитися за рахунок аудиторії, послухати чужий дроч і побачити чужу блювоту.

Мистецтво має відображати свій час, охоплювати загальнолюдські цінності та проблеми, підіймаючи гострі питання, нести оригінальні ідеї, чи бути проявом Духу. Бо слухати прикольчики на рівні дітлахів та ниття кожен із нас може і в повсякденному житті.

Так що, на мою думку, такі заходи без чіткої програми, чи якоїсь ідейної складової, радше схожі на публічну арт-терапію, а не творчий вечір.
Не хочу, щоб мої слова знецінили виступи та діяльність реально цікавих та перспективних людей. Вечір міг би бути крутим, якби не ложка дьогтю у вигляді подачі та хаосу з боку організації.

Завела окремий канал не для віршів, бо мішати все до купи вже не хочеться.
Якщо любите мене, чекаю на вашу підписку 😈

Немає бажання
та іноді янголи кличуть
випити чарочку
талого снігу чи неба
десь в передмісті,
де губиться стежка
в ліщині
або на зелених
окислених часом
піддашшях

Хочеться спати
десь у теплі на світанку
звісивши ноги
ефірного димного тіла
над головами
тих кого вже не знаєш:
а може не знав
поки кіптява впертості гріла

Немає бажання
але у хронічно безславних
задушливих війнах
чи то людей чи то дронів
янгол приходить
і відмовлятися лячно
раптом у Бога
буває так само самотньо?

Бо раптом той янгол
буде єдиним хто чує
єдиним хто знає
що це життя
не даремне?
Він неба налиє
і тихо як жінка заплаче
над проліском синім
в здавалось би
сірій посадці

#вірші

РУКИ З ОСИКИ
пів четвертої б‘є
з великої осики
(нею вітер шелестів інші осики)
падає кінцівка крюком
вчепити інші осики й на мох –
вийшов вологий відбиток.
зелене проміння ширить
з відкритої рани в
напрямку рукостискання
іншої осики. це майже
– кохаю
але нікого ти не кохаєш
відкрити ще рану
відтяти ще руку
розлоге гілля ненадовго
віддай кого не кохаєш в
кислотно зелене проміння
у супровід залізниці
у напрямку чимдалі
паростки пущу
у напрямку що майже
– кохаю

Серце без ночі
Тіло блакитного кольору
Бути сміливими
Іноді дуже боляче
Вени на шкірі
Ведуть до Поліських боліт
Вітер роздмухує пір'я
Не написаних нами листів

Лоскоче шкіру
Запах гнилого березня
Лоскоче пам'ять
Відбиток твоєї ніжності
Я іду спати
Щоби близня-відображення
Змогло поєднати
Наші з тобою розбіжності

Подих у клітці
Хочеться щоби порожньо
Ось плід підсніжника
Чи інша солодша отрута
Хочеться ніжно
З болем народу побути
Щоб без облуди
Щоб і з твоєю Вічністю

#вірші

Читати цитати митців на стінах мені сподобалося найбільше 👀

#культподії

друзі, а ми нагадуємо, що в нас триває збір на кейсеваки для "Азову"!

ми зібрали вже майже половину, але нам потрібна допомога. будемо дуже вдячні за ваші гроші та репости. віримо, що ця сума є цілком досяжною для творчої спільноти!

ЗБІР НА MEDCRUISER ДЛЯ "АЗОВУ"

Медунка

Твій смуток торкнувся до мене:
Непристойне рожевою ніжністю —
Стало блакиттю.
Невже ми хотіли кохання?

Поринаєш у мене, бджілко,
Шукаєш нектар,
А там тільки вірші
І любов до похованого Бога,
Якого колись закопали
Під стрижнем мого коріння.

Так я пізнала мудрість
Чекати в землі, коли виросте,
Той, чиє серце пробито
Списом люб'язного сотника.

Так,
Це тебе лякає:
Зворотній процес відновлення,
Порушення давніх правил,
Жінка яка розуміє,
Біль який треба винести
В світі де все погане.

Краще уже не стане:
Блакитне не буде рожевим,
Але треба серце пробити,
Треба водою стікати.

Іноді світ поганий,
Щоб називатись Вічністю;
Іноді незворотність —
Це нагорода Господа.

Невже ми хотіли кохання?
Чи просто шматочок Вічності? —
Вічність блакитного кольору.
Рожеве стає блакитним.

#вірші

Зболена краса:
Шкіра без шитих полотен,
Скоринка льоду у твоїх очах
(Як паморозь серпневого ранку),
Шрами — я вже забула звідки.
Сорокопуди кличуть в саду мою пам'ять,
Хочуть зловити
І наколоти на гілочку.
А вона виривається!
Майже як я од твоїх
Неримованих дотиків.

Пишеш як медитацію,
Так само торкаєшся
Холодом пальців;
Пишеш як пісню,
Тексти для барабанів
Всередині моїх грудей,
Щоб потім писати
Так само зболеним воїнам,
Тільки без ніжності.

Краще мовчати:
Рахуй мої родимки подумки,
Розчиняй в них веснянки,
Так топиться лід
Сліпим доторком шкіри,
І щось повертається
Через солоні перлини.

Дай мені пам'ятити,
Коли ти в мені, сину літа,
Кожну вм'ятинку нашої постелі,
Кожну годину.
Дай мені бути теплом у тобі,
Голизною,
Навіть якщо
Ти поїдеш на Схід із кінцями.
Тільки не рви те коріння,
Яким я у тебе вростала.
Бо помирати просто:
Непросто плекати.

Просто скажи,
Що повернешся зболений, втомлений,
Хоч би людиною, хоч однією сльозою.

#вірші