Лідери Фінляндії, Данії, Ісландії, Норвегії та Швеції також прибули до Києва

Це вже третій потяг із іноземними делегаціями за сьогодні

До Києва продовжують прибувати президенти та прем'єри країн-партнерів

Серед них президенти Литви та Латвії – Гітанас Науседа та Едгарс Рінкевичс, прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо, прем'єр Естонії Крістен Міхал та прем'єр Іспанії Педро Санчес.

У третю річницю початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну до Києва прибудуть 13 лідерів, ще 24 приєднаються онлайн до зустрічі, на якій обговорять гарантії безпеки для України.

🎥 «Суспільне»

Слава Україні!

Він пройшов десять місяців полону.
Ілля Ілляшенко «Смурф»,
прикордонник.
Він проривався на «Азовсталь» 15 квітня. Коли їхнє авто підбили, отримав важку контузію, проте зумів переплисти річку,
коли вода в ній була 2-3 градуси
й дістатися на завод.
Коли потрапив у полон, спочатку був в Оленівці.
Справжнім пеклом на землі став Таганрог, де щодня знущання, катування електрошокером, випалювання татуювань та брів.
Особливо діставалося за тату,
які вони сприймали нацистськими символами.
"Таганрог — це одне з найжахливіших місць утримання українських полонених. Там було гірше, ніж у Маріуполі й „Азовсталі“ разом взятих. І морально, і фізично. Постійні допити, які обов’язково закінчувалися катуваннями. Туди приїжджають саме такі люди, які вміють добувати інформацію. Вони це робили через тортури, через катування, „тапік“ — коли до пальця приєднують струм, крутять машинку і він починає бити тебе. Це нереально боляче.
Ще у той день, коли мене привезли в СІЗО Таганрогу, мені збрили брови і били киянкою так, що я потім кров’ю в туалет ходив пару місяців. Це все за татуювання орла на грудях. Вони кричали, що я «фашист».
А за тату ластівки — били в одну точку по нозі, доки нога не розпухла, бо вирішили, що я пілот і тому в мене пташка набита. Коли я сказав, що моряк, вирішили, що той самий, що послав корабель. Я їм кажу, то був острів Зміїний, а не Маріуполь… Словом, їм байдуже за що бити. Нема за що — вигадають.»
Та найнестерпнішим був допит, коли російським спецпризначенцям хтось доніс інформацію, що Ілля — один із військових, який в Маріуполі виконував завдання на тих позиціях, де були «двохсоті» російські армійці:
«Хтось злив інформацію. Він мені показує позицію і каже: був тут? Відповідаю: ні, не був. Мене роздягли повністю і шокером 40 хвилин — по всьому. Там нема такого: по руці, чи нозі. А в кінці допиту, коли я був напівпритомний, поліціянт каже: руку в сторону. Я виставляю. Він чимось поливає, підпалює і рука спалахує. А інший росіянин підходить і рушник кидає на руку. Це подвійний вплив: фізичний і психологічний».
Дуже важким випробуванням було відсутність інформації.
«Ти не знаєш нічого: що з рідними, де вони, коли ти вийдеш? Який день сьогодні чи котра година? Перебуваєш в інформаційному вакуумі — і це морально дуже важко терпіти. Ти стоїш днями і вчиш, яку-небудь „смуглянку“, присідаєш по 800-1000 разів, віджимаєшся, незважаючи на те, що сил немає зовсім. Годували — ложкою макарон… Лягати, сидіти не можна. Дивитися на працівників ізолятора не можна. По руках били. Витягуєш дві руки у „кормушку“, вони луплять по пальцях, не дай бог прибереш, буде ще гірше».
У полоні схуд на 45 кг. На день народження побратим, з яким він сидів у камері,
подарував скибку хліба, і це був найдорожчий подарунок.
«Декілька разів нас змушували знімати робу, одягатися в інший одяг та чекати обміну. Потім змушували переодягатися і знову заводили в камеру, де ми стояли, як шпроти в банці. І так декілька разів. Це було психологічно важко».
«Перший місяць після виходу з „Азовсталі“ я був у списках загиблих. І ці списки бачила моя мати. Вона чекала тіла, але десь у душі вірила, що я живий. Коли хлопці їй дали знати, що я в Кам’янськ-Шахтинську, вона приїжджала туди. Їй сказали: чекайте, ми вам зателефонуємо. Три доби в грудні 2022 року мама провела під тюрмою і ніхто їй нічого про мене не сказав».
Але згорьована жінка таки дочекалася свого сина.
16 лютого 2023 року серед сотні повернених українських бранців, був її син.
Одним із найнеприємніших спогадів на волі став такий випадок. На концерті у нього розпочався нервовий тик
і жінка, що сиділа поруч, наполегливо попросила пересісти, аби не заважати їй дивитися…
Він мріє, аби всіх полонених повернули додому.
«Коли я п’ю кока-колу чи їм щось, завжди згадую хлопців у полоні. Я казав вже, що найкращі нагороди — повернені з полону побратими. Українцям необхідно більше говорити про полонених".
Мужність і стійкість
Ілля Ілляшенко

Він був партизаном, полетів останнім гелікоптером у Маріуполь,
пробув 13 місяців у полоні і знову повернувся на війну.
Віктор Лелека
У 18 років він пішов на фронт, у 19 - був командиром відділення артилерії.
З початком повномасштабного вторгнення повернувся до захисту України.
У березні 2022-го року останнім рейсом на гелікоптері
він полетів у вже заблокований Маріуполь.
В той час ситуація в місті була критична.
Він отримав поранення у вуличних боях, йому надали допомогу в госпіталі «Азовсталі» й хлопчина продовжив воювати.
«Коли у нас вже був брак води, харчування, ліків, ми думали, що настане момент і ми всі зберемося та підемо на прорив у місто. Ми відіб’ємо якісь їх позиції, заберемо якусь техніку, у нас буде ресурс харчування і ми продовжимо боротьбу. Ми постійно сподівалися і вірили, що буде операція по деблокаді. Вірили у те, що якимось чином до нас проб’ються. Про полон ніхто не думав».
Та все ж азовцям довелось вийти з «Азовсталі». Першою колонією, куди потрапив Лелека,
була Оленівка.
«Там нас зустріло п’ятеро людей і ти пів години кричиш від того, що відбувається. Далі йдеш і знову — зустріч. І так сім чи вісім зустрічей з персоналом. Ти вже будеш роздягнутий, повзти, вже не будеш відчувати болю через те, що у тебе вже чорна спина. Там просто забивають. Це не 20 і не 30 ударів палицею. Я не можу порахувати, скільки. Це дуже складно. Це складно як фізично, так і морально. Ти дуже пригнічений у цей момент.Коли у мене закінчувалася «прийомка», я почув таку фразу, що мене потрібно взяти на особливий контроль. І кожен день «мені приділяли увагу».
У їхньому бараці, розповідає Лелека, було 700 чоловік. Хлопці спали один
на одному, доводилось піджимати ноги, аби помістилась чиясь голова. Годували дуже гарячою іжею і давали на прийом до двох хвилин. У полонених були страшні опіки. На обід могли підняти о другій годині ночі, а до цього люди не їли 15 годин.
«Найстрашніше було потім в Горлівці. Із такого, що можна розповідати:
тебе зустрічає колонія, тебе зустрічає весь персонал, а ви
виходите по одному і і вас забиває цей натовп,
палицями, шокерам, цькують на тебе собак.
Ти не піднімаєш голову ти нічого не бачиш. Ти отак літаєш і кричиш просто декілька годин, доки це не закінчиться.
Змушували голосно кричати гімн росії, «слава росії» та інше.
Деякі хлопці хотіли закінчити життя самогубством…»
Один із полонених декілька днів помирав просто на їхніх очах через те, що у нього загноїлася рана і в неї просто напхали бинт. Його тіло не забирали дві доби…
«У той день, коли нас обміняли, ми їхали поганою дорогою в КАМАЗі. Під час подорожі нас били. Ми повзали по КАМАЗу, поки нас били. У мене було уявлення, що якби я їхав на обмін, то перед цим не били б. Як можна бити людину, яка повертається у свою країну?..
І тільки коли нас завезли у Бєлгород та запитали, чи ми їли та пили, та сказали, що за декілька годин ми будемо вдома, я повірив. Остаточно я повірив тільки, коли був в Україні.Після обміну три доби було складно спати — ми боялися засинати. А раптом це сон і ми прокинемося в іншому місці. Тому перші три доби ми не спали взагалі. Потім нам давали якісь пігулки, ми засинали, прокидалися в Україні та раділи всьому, що відбувається.»
Нескорений і мужній
Віктор Лелека
❤️
✍️ Оніщенко Людмила