КRАЙ

15.01.1997
Загублене шосе Фреда Медісона

Девід Лінч створює кіно, яке збиває з пантелику й розладнує повсякденне сприйняття. «Загублене шосе», що вийшло 15 січня 1997 року, є, мабуть, вершиною його творчого проєкту. Те, що ми спостерігаємо у фільмі, — це розгортання безодні Фреда Медісона, який усвідомлюючи цей рух лише у рідкісні моменти осяяння, викликає у глядачів справжній жах.

За розладнаним часом, простором і розумом приховується система — надскладна, ретельно вибудувана сукупність операцій із образами, звуком, темпоральністю й драмою, яку проводить Лінч, щоб занурити нас у справжнє запаморочення від перегляду.

*
Головний герой скаржиться, що відеозаписи заважають йому запам'ятовувати події по-своєму, а не так, як все було насправді. Дійсно, глядачеві доводиться просуватися всупереч режисеру (розділяти повтори, пов'язувати протиставлення, завертати назад заплутаний рух стрічки), ніби фільм дається через розбите дзеркало. Камера вторгається в простір між персонажем і ним самим, фіксує та нарощує цю дистанцію, веде до кінця заготовленої петлі.

Зазвичай більшість глядачів ідуть із зали, зізнавшись, що нічого не зрозуміли. Втім, це не страшно. Якщо ви знайдете себе серед них, втратите себе або зіб'єтеся зі шляху, обов'язково знайдеться той, хто поплескає вас по плечу.

*
P.S. Огляди, присвячені річницям виходу фільмів, будуть регулярними.
Це не перемотування, а радше повернення, щоб подивитися з кінця на початок. А, можливо, і навпаки.

www.group-telegram.com/no/at_cine.com/369

322 viewsedited  Jan 15 at 21:24

15.01.1997
Загублене шосе Фреда Медісона

Девід Лінч створює кіно, яке збиває з пантелику й розладнує повсякденне сприйняття. «Загублене шосе», що вийшло 15 січня 1997 року, є, мабуть, вершиною його творчого проєкту. Те, що ми спостерігаємо у фільмі, — це розгортання безодні Фреда Медісона, який усвідомлюючи цей рух лише у рідкісні моменти осяяння, викликає у глядачів справжній жах.

За розладнаним часом, простором і розумом приховується система — надскладна, ретельно вибудувана сукупність операцій із образами, звуком, темпоральністю й драмою, яку проводить Лінч, щоб занурити нас у справжнє запаморочення від перегляду.

*
Головний герой скаржиться, що відеозаписи заважають йому запам'ятовувати події по-своєму, а не так, як все було насправді. Дійсно, глядачеві доводиться просуватися всупереч режисеру (розділяти повтори, пов'язувати протиставлення, завертати назад заплутаний рух стрічки), ніби фільм дається через розбите дзеркало. Камера вторгається в простір між персонажем і ним самим, фіксує та нарощує цю дистанцію, веде до кінця заготовленої петлі.

Зазвичай більшість глядачів ідуть із зали, зізнавшись, що нічого не зрозуміли. Втім, це не страшно. Якщо ви знайдете себе серед них, втратите себе або зіб'єтеся зі шляху, обов'язково знайдеться той, хто поплескає вас по плечу.

*
P.S. Огляди, присвячені річницям виходу фільмів, будуть регулярними.
Це не перемотування, а радше повернення, щоб подивитися з кінця на початок. А, можливо, і навпаки.

BY КRАЙ