Telegram Group Search
🦅 Розігруємо книжки за ваш донат (збір на Mavic 3T)

За донат від 200 грн ви отримуєте шанс виграти один з п'яти лотів, що їх бачите на фото.

Але будемо дуже вдячні за більші донати.

РЕКВІЗИТИ ДЛЯ ДОНАТІВ:

mono: 4441 1111 2287 3569 (копіюється при натисканні)
Банка: https://send.monobank.ua/jar/s3FkUK2zx

💰 На що збираємо? Mavic 3T.

👤 Для кого? РУБпАК «Nova», наші друзі, які працюють в районі Великої Новосілки. Ми вже кілька разів допомагали їм із купівлею дронів.

Наразі розвідувальні дрони відчутно здорожчали, то мусимо допомогти хлопцям із "очима"
. Наявність розвід. дрона = нові ураження.

🙏🏼 Будемо дуже вдячні за поширення розіграшу.
Виринаю до вас з непостійною рубрикою МЗЛ-кореспондент. Сходила на презентацію нової книжки Щепана Твардоха “Нуль” про війну в Україні (про яку він не з чуток знає, бо збирає гроші, купує для війська різноманітне обладнання і самостійно возить його на фронт машиною), записала все, що могла, і розкажу коротенько.

Однією з ідей книги є показати редукцію ідентичності воїнів на нулі, але не в вигляді якогось цинічного наративу, який заперечує шляхетність чи братерство, а просто розказати про те, як війна здирає все аж до голої екзистенції з тих людей, яких автор там зустрічав. Напевно тому на обкладинці ззаду зображений оббілований кінь (Кінь - позивний чи ім’я головного персонажа).

Автор навів цитату Галини Крук про те, що кожного дня все важче пояснювати іншим, що українці відчувають. Ця тема теж зачеплена в книзі - про те, що є два світи: на фронті і поза ним. І що ці два світи немов анулюють один одного, і солдати б’ються за той світ звичайного життя, але навіть коли війна закінчиться, можливо, до нього уже не повернуться, бо вона продовжиться всередині в них.

Книжа починається з фрази “Нам пізда”, бо її всі при авторові повторювали, і вона показала йому рівень порозуміння між воїнами, недоступний стороннім.

Автора дуже цікавить амальгама з слов’янських мов, кодів і матюків, якою послуговуються воїни, він вільно читає українською, більшість усного мовлення теж розуміє і навіть навчився говорити спрощеною версією української. І такою власне є мова роману, яка виникає з обмежень автора, а персонаж відображає перспективу подібну до його власної.

Нарація в книзі від другої особи, і якщо уважно читати, то наприкінці роману буде відповідь, для чого так написано. А ще автор зізнався, що він в загальному не знає, нащо пише те чи інше, просто йому здається, що так буде добре, так підказує інтуїція.

Розповідав, що на його думку в сучасній літературі концепція воїнів і боротьби деконструйована далі нікуди, хоч і далі присутня в поп-культурі, як то в фільмах Марвел. Наприклад, бравий солдат Швейк показує, як Dulce et decorum est pro patria mori часто є способом маніпуляції. Але це лише одна сторона медалі, адже на війні в Україні без жодних маніпуляцій люди б’ються за свій дім, друзів, право жити і самоорганізовуватись, як хочуть. І сучасний критичний апарат літератури досить безпорадний відносно неї.

На питання, що його найбільше вразило, відповів, що це був перший раз, коли він почув роботу артилерії. Адже він скількись годин перед тим сів в машину в себе під домом, а виліз з неї вже на Донбасі, і тоді коли почув ці звуки, то вперше усвідомив, що це відбувається тут і зараз, не так і далеко від його дому.

У відповідь на питання, чи можна хоч щось позитивне винести з цієї війни, відповів, що він не вміє нічим захоплюватись в цій ситуації. Розповів про братів Ратушних, які трагічно загинули один за одним, і їх маму і додав, що, можливо, якби в нього не було дітей, то дивився б на війну більш романтизовано. Підкреслив, що при цьому не применшує самопожертви людей, і додав, що наче ходить в пітьмі в цій новій реальності, і роман теж написаний трохи навпомацки.

На питання про мотивацію Коня до битви відповів, що зустрічав багатьох добровольців, як то здоровенного маорі, який фізично тримав його за комір і не хотів відпускати, бо йому кортіло поговорити з кимось, хто розуміє англійську. Також наслухався від солдатів історій, наприклад, про колумбійця, якого прислав вчитись воювати картель, чи американців, які повертаються в Америку, коли усвідомлюють, що не можуть викликати в будь-який момент air strike.

В цілому чудові враження від презентації, Твардох очевидно неймовірно начитана і інтелігентна людина, його просто приємно слухати. Коли підписувала книжку, подякувала за допомогу, а він українською відповів “Разом до перемоги”.
Паршивий інцел в отарі чорних овець

«Палаючи у пітьмі» — мабуть, головна п'єса минулого століття для Іспанії. Інтернат для незрячих молодих людей, який живе у вдаваній ідилії, поки її не перериває поява молодика, який мріє бачити.

П'єса поставлена на Новій сцені театру ім. Лесі Українки: вистава триває ледь-ледь за годину, грають переважно вкрай молоді актори, на противагу, ставить все те, тотально досвідчений Олексій Лісовець.

Загалом виставу хочеться описати словом "messy". Вона дуже сумбурна та швидка. Ось нам презентують мешканців інтернату, по-дотичній розставляють акценти на їх взаємовідносинах, даючи лише примарне уявлення про їх характери, ось з'являється "паршивий інцел". Ледь не в наступній сцені після появи паршивий інцел виголошує свою дивну ідеологічну промову, з міміки героїні, яка його вислуховує, складається враження, що вона в нього закохалась (хоча в неї вже є наречений). Буквально в наступній сцені переважна більшість мешканців інтернату проймається деструктивними ідеями інцела та впадає в абсолютний декаданс. Надалі темп оповіді й не думає падати, паровоз стрілою жваво мчить у прірву.

Через поспіх не вдається повноцінно повірити в справжність цих героїв. Ми не бачимо їх побут, не розуміємо, як паршивий інцел інфільтрував свої ідеї в їх світ. Так само й ідеологічна програма нашого інцела залишається незрозумілою, він виступає у ролі chaotic evil, якогось первісного зла, яке несе руйнування, бо не знає нічого кращого.

Чому ж я величаю персонажа новачка-бунтівника "паршивим інцелом"? Бо частина світогляду хлопця будується на тому, що йому "не дають баби", а "не дають", бо він незрячий. Ось був би зрячим — був би щасливим, а в нинішньому стані щастя йому не бачити. Ну, не сказати, що всі його прагнення обмежуються бажанням знайти жінку, але оці повсюдні репліки (не тільки від паршивого інцела) «Нуууу ці баби. Типові жінки 😤😝🤣» надміру віддають Дизель Шоу. Особливо дивно подібне звучить від сімнадцятирічних хлопців, які тих "баб" ніколи й не бачили. Може, це має місце в контексті біблійних мотивів забороненого плоду, але мені воно виглядало відверто крінжевато та недоладно.

Справді цікавим є інший розріз, який стане особливо явним, якщо буквально перекласти оригінальну назву "В палючій темряві". В Іспанії 1946 року, ця п'єса звучала, як однозначне засудження "осліплого" іспанського народу. Народу, який допустив прихід фашистів до влади, ліквідацію опозиції та становлення диктатури. В оригінальному творі ми бачимо побут мешканців інтернату й швидко розуміємо, що їх ідилія дійсно вдавана. Незрячі всіма силами переконують себе у власному щасті, ховаючись за оптимістичними лозунгами. Автор вважає лицемірством позицію "нащо нам той зір", адже зір — це неоціненний дар, про який неможливо не мріяти. В цій інтерпретації герой-бунтівник стає рушійною силою для пробудження добровільно осліплених мешканців інтернату.

Проте, в сучасному, нашому світі сюжет грає зовсім іншими барвами. В епоху інклюзивності цілком очевидно, що незрячі люди не менш "нормальні" та повноцінні за зрячих. Ідея прийти в інтернат для людей із вадами зору та почати розповідати їм, що вони якісь не такі — безумно дика та аморальна. В цьому контексті згадується «Звук металу», де прагнення головного героя повернути втрачений слух сприймається мешканцями комуни скоріше, як образливий каргокульт.

Тому постає очевидне питання. Чи дійсно придушення паршивої вівці є настільки поганим рішенням? Людина, яка через своє невігластво/его/прихильність до іншої ідеології, руйнує суспільство зсередини; чи виправдано вести боротьбу із такою людиною виключно демократичними методами? Особливо, коли ці методи не спрацьовують, а суспільство продовжує занепадати. Думаю, що в сучасному світі, відповідь на це питання звучить далеко не так однозначно, як 80 років тому.
Як дратує, коли осьо тільки замовив нових книжечок в книгарні, як дізнаєшся, що в цей час вони була на знижці на сайті видавництва. Ось би був якийсь застосунок, який би дозволяв порівняти ціну на книжки в усіх можливих книгарнях...

Як ви зрозуміли з цієї геніальної підводки, саме такий застосунок я й хочу вам представити. Зустрічайте, ChytAI.

Тут ви зможете:


Зберігати та впорядковувати свій вішліст у зручному форматі;

Отримувати найкращі пропозиції: додаток знаходить для вас найвигідніші ціни на книги, надаючи прямі лінки до сайтів видавництв та книгарень;

Насолоджуватися добірками: в телеграм-каналі @chytai_ua регулярно публікують настроєві підбірки книг у різних жанрах, інформація про найсвіжіші знижки, а розробники спілкуються із підписниками щодо подальшого розвитку застосунку.

ChytAI вже доступний на iOS, а найближчим часом з’явиться і версія для Android.

#такцереклама
🥲 Боляче – це прийти на виставу та дізнатись, що в театр привели усю паралель восьмого класу.
🤯 Апріорі видадутьли «Страх і трепет» К’єркеґора. Вперше українською. Ще й переклад саме з данської.

Щось на потужному некласичному.
Літературний Тигр
🤯 Апріорі видадутьли «Страх і трепет» К’єркеґора. Вперше українською. Ще й переклад саме з данської. Щось на потужному некласичному.
Одного дня ми знов отримаємо Габермаса та Гайдеґґера українською й всесвіт моментально схлопнеться.

Залишається сподіватись, що це не Фоліо вирішить перевидати Гайдеґґера, бо мені страшно уявити можливу ціну.
📚 Книжка за 1 гривню? Це не жарт!

З 10 до 16 березня зробіть покупку від 600₴ у книгарнях Vivat – і забирайте книжку зі спеціального стенду всього за 1₴!

✔️ За кожні 600₴ у чеку – ще одна книжка за 1₴!
✔️ Жодних прихованих умов – просто приходьте та обирайте!
✔️ Чим більше купуєте – тим більше книжок за 1₴ забираєте!

Де діє акція?

🔹 Київ, вул. Петра Сагайдачного, 8
🔹 Львів, Галицька площа, 12
🔹 Львів, пр. Шевченка, 22 (поворот на вул. Дж. Дудаєва)
🔹 Харків, вул. Квітки-Основ‘яненка, 2
🔹 Харків, вул. Сумська, 67
🔹 Івано-Франківськ, вул. Труша, 4
🔹 Івано-Франківськ, площа Ринок, 5
🔹 Вінниця, вул. Архітектора Артинова, 4
🔹 Чернівці, вул. Героїв Майдану, 4
🔹 Луцьк, вул. Лесі Українки, 55
🔹 Ужгород, пл. Шандора Петефі, 2

Знижки, акції та промокоди не сумуються.

📆 Акція триватиме лише тиждень – не прогавте шанс!

#такцереклама
Вирішив, що нема кращого способу відзначити 8 березня, як піти на «Песиків» у Жовтень.

Далі моя улюблена сцена.
Леся Нікітюк, затята кар'єристка та найуспішніша ріелторка Києва, вирішує усунути свого бісексуального колегу-суперника, переспавши витрахавши з нього все живе та цим самим перетворивши його на собаку. Проте, хлопець не виглядає зацікавленим, його навіть лякає рішучість та тиск з боку Лесі. Аж ось виявляється, що в нього Едіпів комплекс, тому ерекція з'являється лише після того, як головна героїня в пориві люті починає вербально принижувати його. Виходить, ми отримуємо сцену, де Леся assert dominance через свій еротичний капітал, задовольняючи свою потребу в самореалізації та фізичному задоволенні водночас.

Так, це саме те, чого мені не вистачало цього дня. Girl power, як вона є.

Фільм гірший, ніж про нього кажуть, але кращий, ніж можна було очікувати. Якщо брати нещодавні українські комедії, то «Уроки толерантності» були в рази ліпші.
Літературний Тигр
На жаль, не зміг потрапити на прем'єрний показ «Тіней на лівому березі», документального фільму, який розповідає про життя в окупації на лівобережній Херсонщині. Оповіді людей, які пережили російські підвали та/або були свідками катувань українських цивільних, підтверджують слова Асєєва: психіка катів працює таким чином, що з кожним днем їх тортури стають лише більш жорстокими та збоченими.

«Тіні» доступні до перегляду на Ютубі, але цього дня особливо актуально буде подивитись фільм-розслідування «Останнє завдання Віки». Фільм реконструює шлях Вікторії Рощини, яка відправилась на окуповані території заради документації злочинів росіян проти цивільних. Ще у березні 2022 року Вікторія потрапила у полон вперше. Тоді журналістка намагалась дістатись Маріуполя, який знаходився під облогою. Цей досвід не відмовив журналістку від виконання свого професійного обов'язку. Наприкінці літа 2023 року вона відправилась на окуповані території Запорізької області. На шляху до Енергодару, зв'язок із Вікторією зник. Цього разу Вікторія Рощина не повернулась з полону. За офіційною заявою міноборони РФ, вона загинула у вересні минулого року.

Команда фільму знайшла жінок, які були в полоні разом із Вікторією. Постійне катування струмом, нанесення порізів холодною зброєю, регулярні побиття та спроби затовкнути людину живцем у розпалену пічку — це не злочини, які коять в якомусь прихованому концтаборі, а реалії життя у звичайному СІЗО №2 міста Таганрог.

Над фільмом працювала команда, яка переважна складалась із жінок, у самому фільмі звучать історії жінок із вуст інших жінок.
2025/03/10 05:44:14
Back to Top
HTML Embed Code: