Зі зворотнім зв’язком в армії дійсно проблеми. І ці проблеми є якраз тим справжнім радянським спадком.

У нас коли кажуть про “совок” в армії, часто мають на увазі якісь дуже дивні речі класу “тиграм м’яса не докладують” - типа бійця копати змусили, накричали чи видали завдання, яке той вважає безсенсовним і взагалі “чому я”. Таким людям було б цікаво опинитися, наприклад, в US Marine Corps, де совка ніколи не було, а та ж фігня на максималках.

Справжній же совок полягає в дещо інших речах. Наприклад, в тій самій відсутності зворотнього зв’язку.

І ця проблема прямо випливає з радянських традицій підготовки офіцерського складу.

Спосіб підготовки офіцерів в пострадянських військових вузах я б описав як тиранічний перфекціонізм. Всі ті ж вимоги, що й щодо солдатів, але ще більша прискіпливість. Все та ж ідеальна відповідність статутним вимогам, готовність завжди отримати по голові за найменший косяк та беззастережний страх перед керівництвом.

Щодо солдатів це явище, хай огидне, колись мало на меті виховання людини, яка в критичний момент буде не думати, а виконувати наказ. Тому присутнє і в інших арміях світу - хоча зараз все менше. Щодо офіцерів це не мало сенсу від самого початку - їхнє завдання в нормальних, не-радянських арміях, якраз думати та ухвалювати рішення.

Але головна проблема в тому, що тиранічний перфекціонізм не робить людину кращою.

Курсант у військовому виші завжди перебуває в умовах, в яких його можуть покарати. Вимог мільйон, частина з них в певні моменти протирічить одна одній, всі не виконаєш. Командири це знають, командирам так зручно - адже завжди можна пояснити підлеглому, що той неправий та не порається. Тому замість того, щоб розвивати свої навички військового та командира, курсант розвиває такі:

- запопадливість,
- переховування від керівництва на будь-якій місцевості,
- запобігання будь-яким ініціативам (чим менше ти робиш, тим менша ймовірність накосячити),
- вміння уникати відповідальності, перекладати її на інших, підроблювати документи та подавати значно ідеалізовану (чи взагалі вигадану) звітність.

Саме таким свіжеспечений кадровий офіцер приходить до ЗСУ.

Що ми маємо в наслідку? Безініціативних командирів, які панічно бояться “залетіти” в очах власного командування, і які завжди пишуть в звітах тільки те, що те хоче бачити.

А тепер уявімо, що всі звіти проходять багато етапів. Взводний, ротний, комбат, комбриг, ОТУ, ГШ… Поки воно дійде до найвищого командування, там вже буде така патока, що хоч кожному Героя давай, а від комбрига і вище відразу два.

І це ламати треба ще на рівні виховання офіцера.

А, вибачте, просто направити генерала в окоп - ну ок, він побачить проблеми в одному конкретному окопі. Хоча ймовірно не побачить, бо я не вірю, що йому там не забезпечать стерильну чистоту.

Проблема потребує системних рішень, а не красивих жестів.

- цивільний та допомагаєш армії: хулі не в армії?
- мобілізуєшся: хулі лише зараз?
- мобілізувався в масштабку: хулі не в 2014-му?
- служиш в тилу: хулі не в зоні бойових?
- в зоні бойових: хулі не в піхоті?
- в піхоті: хулі не штурмовик?
- штурмовик: хулі ще не вбив усіх?
- демобілізуєшся: хулі не поранений?
- поранений: хулі так легко?
- тяжко поранений: хулі не мертвий?
- мертвий: так а хулі він туди пішов?

- а сам-то шо?
- а я тут до чого?

(вкрав у посестри Цианід та з її коментарів на Х)

Цікаво, як тепер Антиохійський патріархат оцінює можливість визнання Православної церкви України?:)

Ітоги подведьом (с)

За десять років Росія здобула:
- Крим з сірим юридичним статусом,
- Окуповані території Півдня та Сходу зі знищенною інфраструктурою та голодним населенням,
- Януковича.

Втратила:
- трильйони доларів,
- понад половину вартості національної валюти,
- економічну співпрацю з усіма ключовими акторами, окрім Китаю,
- сотні тисяч бійців,
- левову долю техніки, якою СРСР збирався з усім світом воювати,
- позиції в міжнародній спільноті,
- Сирію (судячі зі всього, навіть з тим, що лишалося з совкових часів),
- Карабах (та Вірменію в своїй орбіті),
- ОДКБ,
- нейтральний буфер між нею та НАТО у вигляді Швеції та Фінляндії,
- левову долю "м'якої сили" в Європі,
- майже всю "м'яку силу" Російської православної церкви (яку накопичували, без перебільшень, півтисячоліття),
- будь-який вплив в Україні,
- можливість саморепрезентації в світовому спорті.

Під питанням вплив в Абхазії та окремо вплив в Грузії.

Хто молодца? Володимирич, хто молодца?

Люблю совкодрочний клікбейт.

Сидить такий скромний-скромний Гагарін, поряд скромна-скромна жіночка, скромною-скромною ложечкою зі скромного-скромного баняка хлібає. Звичайна проста людина на пікніку. От кожен громадянин СРСР так робив.

От тільки ексклюзивна чорна "Волга" (вже третя) на задньому плані трішки псує аскетизм картини. До неї ще особистий водій поставлявся.

Втім, на тлі його ж єксклюзивного Matra Bonnet Djet V це майже воз з волами.

Аж заволав.
Колісна, пілотована!

Щодо кулінарного шоу Клопотенка в трапезній церкві Києво-Печерської лаври. Дозвольте підійти з релігієзнавчої точки зору.
Православний храм - простір, відповідним чином освячений та, за традицією, структурований на три секції (притвор, середня частина, вівтарна частина), які наслідують єврейському Єрусалимському храму.
Притвор, по суті, не є сакральним простором, а лише введенням до нього. Туди й в найсуворіші часи могли пускати іновірців і нехрещених. Сакральний простір - середня частина, зарезервована для вірних християн. Вівтар - надсакральна, зарезервована за священниками та дияконами.
Трапезна - монастирська їдальня. Вона може бути окремою будівлею в комплексі монастиря, прибудовую або розширенням притвору. Але в відносно нові історичні часи трапезні також використовували як "зимові" храми" - коли центральний храм консервували на зиму, щоб зекономити на опаленні.
Якщо безпосередньо в трапезній є престол та антимінс (спеціальний плат з мощами святих), то вона виступає в ролі окремого храму. Відповідно, її призначення храмове і, наприклад, кулінарні шоу там вкрай недоречні.
Якщо в трапезній такого немає, вона є їдальнею або притвором. В обох випадках приготування та споживання їжі там не те що припустимо, а й нормально, особливо якщо це з благодійною метою (наскільки мені відомо, в Клопотенка саме так). Нормальна та історично поширена християнська практика. Більш того, сучасні форми християнського богослужіння виросли з ранньохристиянських благодійно-молитовних вечерь - агапе - а ті, в свою чергу, з Тайної вечері.
Таким чином, від загального до конкретного.
1. Я не пам'ятаю точного плану будівлі трапезної Феодосія та Антонія Печерських Києво-Печерської Лаври, але мені здається, що сама трапезна частина (та, що довга, під сірим дахом) в ній або взагалі окрема прибудова, або подовжений притвор. Тоді як основна та вівтарна частина - під зеленим куполом, що копіює структуру Софії Константинопольської.
2. Якщо це так, і якщо Клопотенко писав програму саме там, я не бачу причин для зауважень суто з точки зору традиції, бо приготування їжі з благодійною метою співпадає з функціональною метою будівлі. Я, звісно, розумію, що багатьох це могло тригернути саме тому, що сприймається частиною храму, але будемо чесні, наші відчуття не завжди корелюють з нашим же віровченням.
3. Якщо ж там окремо у тому приміщенні престол з антимінсом, або якщо програма писалася в основній частині будівлі (під куполом), а деякі коментатори казали мені, що саме так і було, це груба помилка з кількох точок зору. Окей, в нас світська держава і не має керуватися релігійними вченнями, але це, по-перше, не означає, що слід дратувати громадян на рівному місці, по-друге, дуже невдала подача на проросійські сили, і по-третє просто порушення правил експлуатації пам'ятки культури. Себто, гра свічок не варта. Простіше було або обрати іншу локацію, або просто обмежити дію притвором.
P.S. Окремо зауважу, що пам'яткою історії чи давно намоленим храмом ця трапезна не є. Це одна з найбільш молодих будівель Лаври, її зведено у 1895 році, і через радянське панування більшу частину своєї історії вона не використовувалася за призначенням. Ну й, знаючи деякі особливості владики Павла, я можу - і побоююсь - що ця будівля бачила дещо страшніше за зачіску Клопотенка.

Є одна річ, яка мене занадто дратує, і вже час виписати.

Це нерозуміння людьми того, як працює так зване призупинення сумнівів в художніх творах. І навіщо воно взагалі. І як його калібрувати.

Коли ми знайомимось з якимось художнім твором, ми приймаємо певні умовності тому, що розуміємо: інакше нам історію не розкажуть, або вона не буде для нас цікавою. Це і називається призупиненням сумнівів.

Тому в книжках, фільмах, компьютерних іграх час викладається нелінійно, а сюжет концентрується на цікавих подіях, а не описує кожен похід героя до вітру. В театрі ми миримося з тим, що декорації - це наче місце події, а ота картонка - то башта. В кіно - що пласка картинка на екрані є чимось на кшталт вікна в інший світ. В компьютерних іграх - те, що персонаж може відроджуватися, або те, що аптечка миттєво лікує поранення.

Це все ок. Без цього “кіна б не було”.

Існують також додаткові жанрові умовності. Так, ми звикли, що в фентезі є магія та інші людиноподібні раси. Існують навіть традиційні умовності окремого сетингу чи серії творів: так, в Зоряних Війнах чутно вибухи в космосі.

Є, втім, хороше правило: кожна умовність є зайвою. Це милиця, що дозволяє автору довезти до нас вигаданий світ, не розтрусивши. Якщо можна без неї, то краще без неї.

Тому багато глядачів б’є себе по лобі, коли в фільмі персонаж починає товкати трихвилинну передсмертну промову після того, як йому в груди прилетіла черга з крупнокалиберного кулемету. Або коли герой, як у “Джентльменах”, після довгої пробіжки дістає з-під поли немаленький пістолет-кулемет, і виникає питання, в якому отворі він його ховав всю дорогу. Або коли комуніст-відлюдник в хатині в лісі вирощує своїх дітей вундеркіндами з багажом знань кількох університетів та вільним володінням китайською. Ну й над фентезі 80-х, де найбільш розповсюдженим комплектом одягу воїна були хутряні труси (у випадку воїтельниці доповнювалися бронеліфчиком), народ вже в тих же 80-х починав посміюватися.

Звісно, це все можна, якщо жанр - абсурдистська пародія, яке-небудь Кунг Фьюрі, яке якраз це все стібе. Навіть треба. А от в інших ситуаціях для кожної додаткової умовності, кожного спонукання глядачі до припинення сумнівів, потрібне обгрунтування.

І отут ми підійшли до проблем сучасності.

Я втомився чути від людей, що якщо в творі є хоч одна умовність з призупиненням сумніву, то тепер можна скільки завгодно.

Ні, те, що в світі твору є дракони, не означає, що косинус в ньому може доходити до чотирьох.

Ні, те, що там є іншопланетяни, не означає, що люди зможуть побудувати комунізм.

Ні, те, що там є магія, не скасовує ані закони Ньютона, ані закони Менделя. Долати може. Але не скасовувати.

І головне - кожне таке додаткове “але” має бути обгрунтовано чимось більшим, ніж “а в нас все одно і так є багато умовностей”.

Саме це і є причиною більшості срачів щодо “woke” в творах. Не слід шукати чорношкірого самурая в темній комнаті, якщо там його немає, і робити його, шкаф з антресолями, асасіном серед полутораметрових японських селян. І те, що у вас там іншопланетяни і перенесення пам’яті в поколіннях - не аргумент. І всовувати африканку в скандинавський пантеон не треба. Бо всім очевидно, що робите ви це не задля художньої мети. А коли додаткова умовність, додаткова вимога призупинити сумніви падає людині на голову через те, що у авторів ідеологія - це завжди курвить.

Ну просто для прикладу візьмемо радянську “повесточку” - ви “За двома зайцями” бачили? А вас там не дратували “положительні герої” - себто ті самі соцреалістичні пролетарії з ідеальною вимовою? Саме тому, що вони в творі виглядали просто як чергові по казармі. А не дивувало, якого милого головний кредитор Голохвостого в кінці його здає, хоча вся історія зі шлюбом затівалася саме для того, щоб повернути йому борг, і з ним же проговорювалася?

Все це туди впихнули просто в межах ідеології. І око різало, і вибивалось із загальної стилістики фільму.

Підсумовуючі - людей часто дратує woke не тому, що консерватори та засранці, а тому, що це зайвий елемент нереалістичного без обгрунтування. Аналогічно аргумент “в нас є вампіри, а значить, пінгвіни можуть жити в Арктиці” - не аргумент.

Ні, не значить.

Завжди вважав електросамокати небезпечними!

Я дуже втомився.

Я втомився відповідати своїм побратимам на «у нас немає снарядів/мавіків/мінометних мін/капсуль-детонаторів, зроби щось».

Я втомився від того, що проєкти, які на 100% світлі і корисні для армії, для бійців ЗСУ, реалізуються за рік і більше (вже більше), а щоб прийняти рішення віддати 23 мільярди на своїх постачальників – міністерству оборони вистачає одного дня.

Я втомився від того, що мої пацани працюють на фронті 24/7, і загинути можуть в будь-яку секунду, а чиновники по міністерствах працюють з 9 до 17, у пʼятницю раніше.

Я дуже втомився від цього. І я дуже, ДУЖЕ злий.

Так багато змін, потрібних ще до повномасштабного вторгнення, не ухвалені і не впроваджені досі. Один кабінет часто не знає, що робить інший. Звільнення одіозних персонажів відбуваються тільки після грандіозних скандалів, і то — надто часто — за схемою “на підвищення”.

Ви все знаєте. Я все знаю.

Я готовий працювати. Підтримайте мене.

Я особисто готовий заходити у склад незалежної Громадської антикорупційної ради при Міністерстві оборони. Це виборна НЕОПЛАЧУВАНА посада у громадській раді – фактично органі, через який суспільство може контролювати рішення Міноборони і впливати на нього.

Ми створили коаліцію ветеранів, волонтерів, експертів і юристів. Це міцна команда людей з різних організацій і спільнот, які обʼєднані єдиною ідеєю: відремонтувати нашу оборонку. Зробити краще. Зробити правильно.

Ваша підтримка потрібна не словами і не молитвами. Ваша підтримка буде потрібна при голосуванні на сайті Міноборони у четвер, 26 грудня, з самого ранку.

Ми можемо зробити те, що ви хочете. У нас є знання і енергія.

Підтримайте нас. У цей четвер.

Список коаліції у ГАР МО:

Гудименко Юрій — ветеран, молодший сержант ЗСУ у відставці, громадський діяч, співзасновник руху «Демократична Сокира» та голова ГО «Українське обʼєднання «Мрія». Бріт Ореста  — військовий волонтер з 2014 року, засновниця благодійних організацій “БОН” (Україна, США, Литва), радниця Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного у 2022-2024 рр.

Чернов Олег — ветеран, старший сержант у відставці, журналіст, співзасновник і головний редактор видання “Форпост.Медіа”, медіаменеджер, громадський діяч.

Ніколаєнко Тетяна — журналістка видання «Цензор.Нет», членкиня ГАР МО першого скликання, де працювала в комісії з питань комунікацій, кадрової роботи та експертних обговорень. Постійно висвітлює тему корупції. Соловйов Микита — громадський діяч і волонтер, економіст, автор курсів з фізики, математики та фінансового права, неодноразово брав участь у розробці законопроєктів. Шуба Анастасія — волонтерка, юрист, громадська активістка. Членкиня та активна учасниця РГК НАБУ двох скликань, заступниця голови ГАР МО першого скликання. Трегуб Олена — співзасновниця і голова організації НАКО, що бореться з корупцією у сферах нацбезпеки. Експертка з міжнародних санкцій та експортного контролю з досвідом співпраці з міжнародними донорами та інституціями (ООН, USAID, ЄБРР, Світовий банк, МВФ), членкиня ГАР МО першого скликання. Костецький Максим — адвокат, волонтер, юридичний радник НАКО. Тривалий час працював юристом в ОПК та у сфері антикорупційної політики, має значний досвід судового представництва та правових досліджень; голова ГО “Центр формування політики”. Нишпорка Олена  — бухгалтерка, підприємиця, експертка з аналізу нормативно-правових актів, які регулюють фінансову сферу на предмет наявності корупційних ризиків. Прудковських Віктор — працює у сфері міжнародної логістики, член РГК НАБУ чотирьох скликань. Секретар ГАР МО першого скликання.

Микитюк Антон — юрист, громадський діяч, експерт з антикорупційних питань та діяльності ОПК. Член та заступник Голови Ради громадського контролю при НАБУ двох останніх скликань. Масюк Віталій — економіст, фахівець з діджиталізації та оптимізації процесів, співзасновник та директор ІТ-компанії HBG SYSTEMS. Член ГАР МО першого скликання та заступник голови РГК при НСЗУ.

Даценко Катерина — журналістка, громадська активістка, яка працює з командою над меморіалізацією військових. З червня 2024 року — членкиня Ради громадського контролю при НАБУ.
Біщук Віктор  — журналіст, теле- і радіоведучий, ветеран російсько-української війни. Штанков Микита  — ветеран, громадський активіст з досвідом в антикорупційній та правозахисній діяльності, підприємець. З лютого 2024 року – член РГК НАБУ двох скликань та Конкурсної комісії №1 Бюро.

Тобто, ми так успішно посилали дрони на Чечню раз за разом, що Рамзан влаштував істерику Путіну і отримав собі ПВО.

Але виявилося, що для того, щоб управлятися з ПВО недостатньо бути академіком з скотоложства.

Тому першим ділом відважні кадирівці підбили азербайджанський літак цивільної авіації.

Другим ділом вони уронили розгонний блок від ракети пво на власний торговий центр.

Третім ділом вони смєкнулі, шо підбили не те шо хотіли, тому щоб замести сліди відмовили літаку в аварійній посадці, шоб він упав у Каспійське море разом з усіма доказами.

Але літак замість цього дотягнув до Казахстану і розбився там з великою кількістю жертв.

Літак азербайджанський, а не російський. Розслідування казахське, а не російське. Тому ми все це за один день і дізналися.

Но Рамзан Ахматовіч молодець, шо сказать. Прям на кожному повороті атлічілся тут.

Ну шо, котики, понеслась.

Голосування почалося.

Посилання на сайт МО: https://rgk.vote.mod.gov.ua

Заходите, проходите верифікацію (ні, правила обирав не я) і голосуєте. Номери осьо внизу, збережіть собі чи зробіть скрін.

А я нагадаю прізвища (номери як в бюлетені, тобто тьфу, на сайті):

1. Нишпорка Олена.
2. Соловйов Микита.
3. Шуба Анастасія.
5. Бріт Ореста.
7. Гудименко Юрій.
8. Штанков Микита.
22. Костецький Максим.
23. Ніколаєнко Тетяна.
24. Трегуб Олена.
31. Біщук Віктор.
32. Масюк Віталій.
33. Чернов Олег.
38. Даценко Катерина.
39. Микитюк Антон.
40. Прудковських Віктор.

Хто не встиг детально почитати про кандидатів – на сайті МО є всі анкети і документи. Робіть вибір свідомо. Голосуючи за збалансовану команду, ви збільшуєте шанси на стабільну і ефективну роботу.

Ваші 6 хвилин часу можуть змінити на краще роботу Міноборони на цілих 2 роки. Я вважаю, що це непогана угода.

Тиць на посилання в коментарях, і нехай усе палає. І ставте «+» в коментах, хто вже проголосував, так буде зрозуміла динаміка.

Дякую вам. Понеслась.

Як християнин із релігієзнавчим та богословським дипломом, маю зауважити, що до ханукії на Майдані претензій бути не має. Не вища за хрести - і добре. До дідуха й то було б більше зауважень.

Спроби Кремля використати К.А.Дирова як переговорника з ісламським світом поки що вкладаються в одеську формулу "це ти там в Москві великий пуріц, а у нас в Одесі ледве-ледве поц".

Хоча у випадку Азербайджана краще згадати відомий місцевий шлягер.