чекає на когось

снися мені
наснися мені
прошу — наснися мені

наснаги мені
снити тебе

осанна тобі

#вірші

ти ще навчишся бути люблячим і вразливим водночас, а не почергового

* * *

Моя країна – архіпелаг, пане,
дарма що на ваших картах вона нагадує
хмурне чоло, розтяте посередині набряклою жилою.
Вона – три тисячі островів, між якими течуть ріки вогню.
Та ми – північна земля, тож раз у рік навіть вони
вкриваються кригою,
щоправда, тонкою, як шкіра мишеняти,
і лише відчайдухи пробують по ній перейти.
Ми дивимось, як під склом палахтить вогонь,
і бурмочемо наші кириличні молитви, у яких
чітко вказано винних.
Безпечний у нас лише сніг, пане.
Він безпечніший, аніж Бог, який дістається сюди
під кінець робочого дня, втомлений і голодний.
Сніг вкриває усе, як сестра милосердя,
як молодша сестра, що подбає, коли вже не лишилось нікого.
Ми йдемо просто на сніг, коли трапляється заблукати,
за снігом упізнаємо своїх,
до снігу молимося, снігу чекаємо на ваших перонах і станціях,
в снігу заспокоюємося і засинаємо.

#остап_сливинський

тобі, як собі

коли мені заболить, як тобі,
я стану повільним і газовим,
блакитні левкої розквітнуть в кишенях,
волога земля мені губи набарвить.

я стільки тобі розказав би:
що в одязі травня великий зірчастий орнамент,
який би тобі пасував,

і те, що до тебе моє говоріння —
його неприхований акт
і є тим різцем, який рушить на камінь байдужости й горя.

тобі, як собі,
я вичитую добре знамення у мокрій траві,
у рівному диханні,
зламі тонкої оправи.

тобі, як собі,
я вкладаю у руку остиглого дому окраєць —
усе, що я маю, — свої серцевину і пам'ять —
ділитиму навпіл.

і порівну гніву.
і мови, що йде на відрив,
у цій непоклятій весні нам обом буде вдосталь:
опалений рот голосної розкрив свої теплі хори —
візьми невідбуту її, мій тужавий дорослий.

і станеться літо — глибокий і ніжний надріз,
і буде у ньому любов самоствердна й непрóста,
де кожен свою необійняту рану зустрів,
де кожен з нас — острів.