Мені необхідна довга дорога додому
Щоб виплакати усе переднім сидінням тролейбусів
Лишити його там
Зайти в кімнату втомленою, але самою
Без чиїхось запахів на одязі та зі своїм голосом в голові
Насправді це все так не працює, але дефіс (може тире?) між подіями інших приміщень та мого має бути
Щоб виплакати усе переднім сидінням тролейбусів
Лишити його там
Зайти в кімнату втомленою, але самою
Без чиїхось запахів на одязі та зі своїм голосом в голові
Насправді це все так не працює, але дефіс (може тире?) між подіями інших приміщень та мого має бути
Forwarded from єлагіна|тексти
вже легко так не пишеться
а втім до тебе лист скидається на птаха
вилискує блакитно-сірим пір'ям
і голубиста ніч
й волосся пряний запах
з прощань та їх похилених обіймів
так ніби вчора бувши проступили
вже легко так не пишеться
аж ні — вчуваю гомонить ще до появи
простий і строгий звук твого ім'я —
на дощовій струні
на льодяній октаві
зелені вíдтіні
як бракне тут мені твоїх історій:
радощі й осмута
розмов повільних смак напівзабутий —
все-все приходить як настане північ
і тоншає в плечі пташина кость
і шириться в кімнаті рух німотний
веду рукою по сторінці — ось ти
немов зійшов між буквами здалось
співуча перша брость твоя — від кого
у кутику мигдалистого ока
зима ще довга
сильний її спротив
і ти при ній сів підібгавши ноги
а втім до тебе лист скидається на птаха
вилискує блакитно-сірим пір'ям
і голубиста ніч
й волосся пряний запах
з прощань та їх похилених обіймів
так ніби вчора бувши проступили
вже легко так не пишеться
аж ні — вчуваю гомонить ще до появи
простий і строгий звук твого ім'я —
на дощовій струні
на льодяній октаві
зелені вíдтіні
як бракне тут мені твоїх історій:
радощі й осмута
розмов повільних смак напівзабутий —
все-все приходить як настане північ
і тоншає в плечі пташина кость
і шириться в кімнаті рух німотний
веду рукою по сторінці — ось ти
немов зійшов між буквами здалось
співуча перша брость твоя — від кого
у кутику мигдалистого ока
зима ще довга
сильний її спротив
і ти при ній сів підібгавши ноги
Вибухи почалися кілька вбивств тому. Одну річку тому.
Життя убиває двічі. Перший раз під час народження і другий під час смерті.
неточні цитати з роботи Андрюса Арутюняна
Життя убиває двічі. Перший раз під час народження і другий під час смерті.
Forwarded from затьма
Нічні роздуми і спойлер міні-фільму, який навряд чи всі будуть дивитись
Я знайшла вчора, здавалося б, просту і для когось слабку короткометражку Лінча з назвою A Boat, зроблену не так давно на звичайну цифрову камеру, де він пливе на моторному човні у занадто білому від сонця кадрі, а жіночий голос на задньому плані час від часу вимовляє короткі фрази-заклинання. В якийсь момент цього плавання він каже: «We're gonna to go fast enough to go into the night». Незабаром біле денне світло змінюється на темряву, а килим води, знятий крупним планом уже на межі відео-арту, стає чорним і глибоким. Девід повертається до камери і каже: «It worked», пливучи усе далі в ніч.
Кінець.
Це дійсно спрацювало. Я ходжу з думками про ці вісім хвилин вже добу. (Не буду казати, що було раніше з моєю свідомістю після переглядів більш відомих його робіт).
Ніч-кульмінація, що поглинає човен, щось змінює всередині, остаточно переміщуючи в царину снів. Тут немає жодних нав'язаних моторошних образів, характерних для ранніх його робіт, і, можна подумати, — навіть завершеної художньої ідеї. Здається, що практично будь-хто може зробити те саме. Але тут криється головна таємниця мистецва — перехід глядача в інший, невідомий вимір власних відчуттів. Носячи це в собі можна зробити і «Твін Пікс», який сам є сном набагато реальнішим за життя, і таку одноденну поїздку-замальовку за межі свідомості.
Чомусь згадується Марина Абрамович, яка теж знає цей секрет і так само мене заворожує. Не всі художники його знають, скоріше менша частина , натомість умільців описувати й переказувати світом ходить багато. Воно й зрозуміло, бо такого не навчають у школах чи академіях — там лише можуть вказати на ключові якості майстрів та навчити техніці (хоча і це наразі дуже сумнівно).
Через браму ж цієї таємниці можна пройти лише самостійно і далеко не відразу (або ніколи).
Лінч давав багатьом стимул працювати вдвічі більше в пошуках тієї магії, яка знищує хибну описовість і наслідування. Натомість нам відкривався зовсім інший, справжній мистецький вимір зі своїми законами, які ми можемо зрозуміти додатковими органами чуття.
Зараз так тепло бути тут і бачити, скількох людей він надихнув і продовжить надихати, попри фізичну смерть, і, що головніше, — попри той злий абсурд і жорстокість світу, з якими ми теж можемо по-своєму боротись, вносячи власне химерне світло.
Я знайшла вчора, здавалося б, просту і для когось слабку короткометражку Лінча з назвою A Boat, зроблену не так давно на звичайну цифрову камеру, де він пливе на моторному човні у занадто білому від сонця кадрі, а жіночий голос на задньому плані час від часу вимовляє короткі фрази-заклинання. В якийсь момент цього плавання він каже: «We're gonna to go fast enough to go into the night». Незабаром біле денне світло змінюється на темряву, а килим води, знятий крупним планом уже на межі відео-арту, стає чорним і глибоким. Девід повертається до камери і каже: «It worked», пливучи усе далі в ніч.
Кінець.
Це дійсно спрацювало. Я ходжу з думками про ці вісім хвилин вже добу. (Не буду казати, що було раніше з моєю свідомістю після переглядів більш відомих його робіт).
Ніч-кульмінація, що поглинає човен, щось змінює всередині, остаточно переміщуючи в царину снів. Тут немає жодних нав'язаних моторошних образів, характерних для ранніх його робіт, і, можна подумати, — навіть завершеної художньої ідеї. Здається, що практично будь-хто може зробити те саме. Але тут криється головна таємниця мистецва — перехід глядача в інший, невідомий вимір власних відчуттів. Носячи це в собі можна зробити і «Твін Пікс», який сам є сном набагато реальнішим за життя, і таку одноденну поїздку-замальовку за межі свідомості.
Чомусь згадується Марина Абрамович, яка теж знає цей секрет і так само мене заворожує. Не всі художники його знають, скоріше менша частина , натомість умільців описувати й переказувати світом ходить багато. Воно й зрозуміло, бо такого не навчають у школах чи академіях — там лише можуть вказати на ключові якості майстрів та навчити техніці (хоча і це наразі дуже сумнівно).
Через браму ж цієї таємниці можна пройти лише самостійно і далеко не відразу (або ніколи).
Лінч давав багатьом стимул працювати вдвічі більше в пошуках тієї магії, яка знищує хибну описовість і наслідування. Натомість нам відкривався зовсім інший, справжній мистецький вимір зі своїми законами, які ми можемо зрозуміти додатковими органами чуття.
Зараз так тепло бути тут і бачити, скількох людей він надихнув і продовжить надихати, попри фізичну смерть, і, що головніше, — попри той злий абсурд і жорстокість світу, з якими ми теж можемо по-своєму боротись, вносячи власне химерне світло.