Я побудую храм зі снів:
Прийди туди нагий та босий
І охрестися у пісні,
Які співає пізня осінь.

Ти не пізнав кохання, ні!
Лиш дотик Бога, чи Богині:
Їх плоть спливає у вині
І причащаються невинні.

Ти народився для пісень,
Тебе зачали для кохання,
Але але без жертв та піднесèнь
Усе це марне та примарне.

Я так воліла знати — ні! —
Воліла відчувати більше,
Аби знайти його в собі
І нести в жертву свої вірші.

І мóї панківські хрести*,
Немов розп'яття від Андрія**,
Кладу тобі, мене прости,
На твої плечі як я вмію.

Ти народився, ти прийшов,
Ти стер у снах минулі кроки.
Тепер нове життя — любов.
Любов позбавлена пороку.

Розтане ніч, а білий сон
Залишить присмаки свободи.
Евтерпи*** спорожнів амвон:
Та повні ми, як повня в жовтні.

*панки, що дотримуються принципів straight edge, роблять тату у вигляді X-хрестів на знак бойкоту алкоголю та інших шкідливих звичок. Це пішло від малювання хрестів на руках неповнолітніх перед входом на концерти, де продають алкоголь — така позначка мала на меті дати знати бармену, кому не варто наливати.
*св. Андрій первозваний був розіп'ятий на хресті, що нагадує формою X.
***муза, богиня поезії.

#вірші

відчувається ніби мені відсічено крила
пара з вуст конденсатом лягає на порцелянову оболонку мого тіла

хто ж знав що й мої обладунки тріснуть мов шкаралупа
хто ж знав що й дійсно, ми всі крихкі як порцеляна
занурені у теплу ванну наїву й ескапізму

мої ж обладунки - з мережива
крізь них радше проросте лілея
й пройде важкий холодний спис
що й думати про захист?

в травневій тихій спеці
зберу частки душі докупи
й порцеляна заросте
зеленим плетивом руна

#моє

Звідки ти, звідки я, звідки ми?
Звідки сни, наче марева колесо
Обертають, крутяться, вертяться
Наближають та перетворюються?

Омела, два крила, перевтілення,
Загусання туманів в напруженні:
Іще вчора чогось не хотіла я,
Іще вчора хотів ти відчуження.

І гектар за гектарм — із мінами.
Чи моя, чи твоя територія:
Покалічена, вкотре вже звільнена,
Просто тут, перед пристрасним морем.

Поки я відчуваюся птахом,
І дороги з деревами — вервиці,
Бог рахує у снах число Маха:
Тож серця через простір конектяться.

#вірші

(За)буття

Квітнуть мої хризантеми — останні із роду.
Повстало обійстя, свої остюки нагострило.
Жевріють іржаві снопи. Смолоскипи?
Ні, то спокій у просторі. Ні, це могили.

Клопи та солдатики, наче васали, чекають
Нової епохи — раби холодів, летаргії.
А свою Літургію для Нестора служать писемні:
Їм сон хризантем і торпор кажанів незбагненні.

Квітнуть мої хризантеми — останні із роду.
Клопи та солдатики, наче васали, чекають,
Коли королева, з надкушеним сонячним плодом,
Накаже їм стерти, накаже спалити їм пам'ять.

Залишиться попіл, холодно блідий не прозорий:
Затопить гербарій, геральдику, листя-літопис
Тонким шаром льоду, який розбиватимуть зорі,
Але безуспішно. Бо промінь не спис і не голос.

Мовчать хризантеми — останні заземлені зорі.
Ніхто не говорить, бо сніг поглинає та давить
Легеньким морозом, своєю легкою ходою:
І ти розумієш, що теж загубив свою пам'ять.

#вірші

Рильський, до того як став комунякою 🥲

Нечуйвітер

Я знаю,
що руки мої 
не танцюють
без тебе.

Приходжу любити
зламане страхом та гнівом,
приходжу любити
зламані тіло та ніжність,
а там — анемони
чекають заходу сонця;
а там — первоцвіти
корінням чіпляють за рани.

Ти — спалені рештки,
зруйноване заспане місто;
але я іду
по бруківці скаліченій градом,
і бачу як квіти
залижуть рани асфальту,
і бачу крізь час
як ти станеш старим і красивим.

Дай мені розбудити,
дозволь цілувати,
дай мені розібрати
твій світ, яким його знаєш.

Ти думав,
що більше нічого 
для інших 
не маєш,
але я і це заберу
в свої соки та стебла.

Я змушу тебе посміхнутись
оскалом без шкіри,
я з'їм навіть це:
мінерали кісток пожовтілих;
і тіло твоє спалахне
в нечуйвітер червневий.

О, квітко,
ходімо любити Сонце зі мною!

І ми затанцюємо легкістю
в наших обіймах.

#вірші #nudes

Едем У Житі

Розгорнувши дернину,
Дивитися сни про смерть;
Навчитись любити
Від круків, дроздів, вільшанок;
Збирати зернята,
І потім кидати геть
В надії що виростуть
Вічнозеленим Едемом.

У житі згубитись,
Хай колос мільйони ран
Сотворить клинописом,
Глиною нашої шкіри.
Ти хочеш забутись?
То дай же цим відчуттям
Іще один шанс
На смертельно красиву довіру.

І хтось полетить,
Вістюками відріже сильце,
І хтось буде їсти,
Не дочекавшись жнив,
Зелене зерно
Подароване Богом Отцем
І кров, що спекається,
Віддану Богом Сином.

Цей крихітний світ,
Де сильця і силянки — зв'язки,
Що здатні тримати
Твій хрест, чи набір із літер,
Занадто маленький,
Але все одно не простий;
Занадто болючий,
Якщо ти не птах, чи вітер.

#вірші

Вирізай любов, як витинанку:
Форма тіла,
Сніжинка яку ти плекав,
Тверда і тендітна.

Відсікай прожите між двох лез:
Минуле/майбутнє,
Тільки гострий холод
Змушує серце битися.

Тож я
Стану снігом
На твоїх віях
Напередодні Сонцестояння.

Дистильовані небом сльози,
Тепла повінь внизу живота:
Це я наробила,
Це ти моя лялька Вуду.
Це я твій останній ангел —
Прийми звістку з Неба.

Розчинюсь в тобі цукром,
Впаду аж до дна,
Із кристалів — у течії.
Дозволь мені жити
В тобі, дозволь не калічити.

Дозволь залишитись аркушем,
Який колись спишеш.
Витинай любов,
Щоб лишити,
А не для того,
Щоб знищити.

#вірші