Позаду – перевал – і перешийок,
І трупи, – непоховані, – в траншеях. –
В лахмітті – янгол – ложкою – мішає
Й одесную – в казані – й ошук.

Спалахує – терниста – огорожа:
Сенс – досконало – нищення – мережу.
Сікач – свідомість. – Серце – й розум – ріжуть.
М'ячики – смерти, що – стіну – з міражу.

Трощильні мороку – весь – зміст – буття,
Щоб – знов, – без просвітку, – тисячоліття – йти? –
Мерзенний – закрут, й пекла – укулеля.

На мокре – місце – дійсність – розмолола? –
Та – Дух – жартун, – і, Боже, поможи! –
Й димком – смердючим – сумніви – і жах.

— Емма Андієвська
#вірші

Хризантеми супутників. Антени стеблястих клумб.
Крýкові знову скидають горіхи під шини.
Каракою стане мені двоколесий. Колумб
Міг би пишатися мною як Санта-Марією.

Проте я відкрию щось менше за материк.
А може шось більше: антени в моїй анахаті
Теж прагнуть туди, де химерних квітóк пелюстки
Так само як ангели: тисячоокі, крилаті!

Сукровиці кірка, та гематоми-синці
Не просто поразки: у них є портали до неба.
І поки ворóни скидають волоських горіх,
Мені усміхається на роздоріжжі Геба.

І поки минає теплий, як чай, листопад,
І стеляться клумби мульчою та перегноєм,
Я знаю, що знáйду загублений Евою сад,
Коли відшукаю всі способи бути собою.

#вірші

Я хочу навчитися читати вірші по губам
Крізь скло вікон у транспорті,
Коли ти мене проводжатимеш.

Межа між дозволеним і недозволеним, Близьким і далеким,
Любов'ю та еґоїзмом
Така ж прозора,
Така ж сумна,
Така ж прохолодна на дотик...

Мене збуджує дивитися в твої очі,
Ненароком торкатися вуха,
Відчувати тепло...
Поцілуй мене, любий!
Змусь хотіти знімати твій одяг,
Поки осінь знімає листя.
Попроси залишитися
На наступну найдовшу ніч,
Візьми все, чого хочеш,
Шепочи разом з листям
Нестямно,
Коли страшно,
Коли обпікаєшся
Першим морозом,
Коли хочеш дограти
У гру, що не має кінця.

Дай тепло твого подиху,
Намалюй нам на склі щось смішне.
Відпусти.
Відпусти.
Відпусти у холодну беззоряну ніч,
Де лиш фари
Будуть сяяти в темні шляхи автостради.
Відпусти мене в ліжко,
Де нікого уже не любитиму,
Бо не можу обрати кого...

Бо кого, окрім тебе?

#вірші

Рухи поховані, суглоби мов глиби —
Глина поглине талі сніги.
Так, до весни не було розраховано/
Запрограмовано радісні сни.

Тіло і лід, ожеледиця, ожеледь:
Жолуді сплять, і полівки, в землі.
Та українська розгнівана молодь
Творить історію десь на нулі.

Марення лютого, болісні видива,
Ні, не зупинять бажання цвісти!
Крізь ожеледицю виросте диво,
Що перетвореться в запах весни.

Крізь незбагненне безглуздя жорстокості,
Русифікації зайвий наліт,
Кожен говорить непроханим гостям,
Що не убити кошмаром нарід!

Не зупинити зимою і холодом,
Не відібрати свідомість та Яв.
Бо ми прокидаємось, знаємо змолоду:
Виросте той, хто до цього упав.

#вірші

Порноархат

Бути жінкою, 
Кажуть, що бути жінкою —
Слухатись того,
Хто буде про тебе молитись,
А молитися тому,
Хто зачав сина у діві,
А діва й не знала,
Що буде обрана кимось.

Бути жінкою,
Це бути продовженням роду.
Бути жінкою —
Ніжно плекати потомство.
Та я втомилися бачити навколо порно:
Порно фантазії чітко закріплені ГОСТом.

Порнофантазії про інфантильних тянок,
Вагітних мамок,
Та господинь із паддлом,
Що затикатимуть рот чоловіка кляпом.
От тільки кляп буде з отвором для наказів.

Порнофантазії
Про доброчесних монашок,
І про священників, в яких (не) стоїть на груди
Юних таких і наївних іще прихожанок.
А може й на хлопців, їхні маленькі дупи.

Тільки про хлопців, тут не жартують, друже!
Бо в бородатої частки нашого людства,
Его велике, велике его дуже —
Їм не приємно думати про паскудства.

Їм би подумати на ніч про щось приємне:
Про теплі обійми, про тройнічок, анальчик,
Спорт, філософію, щось не зашкварне та мемне.
Їм би казати: сонечко, радосте, зайчик!

А бути жінкою...
Жінкою бути — інше.
Це бути святою, з якої зривають цноту.
Тільки не хочеться жити у світі грішнім
Такою жінкою,
Гарною та хорошою.


#вірші

Душа пішла, душа пішла:
Померли ми у снах, мій сину.
І десь весна, і я —весна,
Хоча, без сили.

Допоки зорі ще не впали,
Потрібні крила, волі міць!
Я просто знаю що замало
Любити небо горілиць.

Я буду спати. Сон — це ріки.
Ми попливемо у човні!
Любити мало чоловіка,
Який далеко, на війні.

Любити треба вічно, вічно!
Коли помреш — також люби.
Нас роз'єднає темний січень
І штормові його вітри,

І музика, що в нас звучала,
Не колискова для дітей.
Та ти засни зі мною, сину,
Хай сон прийде!

Хоч ворогів стверділі душі,
Сліпі в пітьмі.
Любов таких колись задушить —
Були ж дітьми.

Що їх спустошило у морок?
Що в них горить?
Нас роз'єднав бездушний ворог,
Який не спить.

Душа пішла, душа пішла
Шукати твого бога в ночі.
І десь весна, і я весна —
Війна клекоче.

А потім будуть інші дні
Живих та мертвих.
Ти спи, ти спи у цій пітьмі,
Залиш цей берег.

#вірші

Ніч чинить так як ми того бажали.
Чия була б я, як не ти?
Почім кинжал впиває жало
У пагорбів криве плече?

Це місяць, молодий та гострий,
Як зброя в характерницькій руці,
Поставив в колі року свій апостроф,
Графічним світлом вималював ціль.

Так само ти, бентежно, без розпуки,
Водночас ніжно і водночас — ніж,
Ведеш свої людські во плоті руки,
Кладеш на шкіру і торкаєш між.

#вірші

Христос рождається
👼☃️🐸🎅🎄

Тісно утоптаний ґрунт однієї стежинки:
Сьогодні все листя стане минулорічним.
Тільки вічно зелена секвоя, мов жінка,
Цілує свіжістю в сіре обличчя Січень.

#вірші

Це Голуб та Веган, штурмовики. Вони витрачають всі гроші на якісну екіпу аби воювати було максимально зручно.

Більше половини доби взимку - це темрява, в якій також треба працювати. Саме тому ми відкриваєм збір на бінокуляр нічного бачення для Голуба. Це 190 тисяч гривень. Більшість підрозділу вже бачить в темряві.

Наразі доступність приладів нічного бачення та більш якісних піхотних тепловізорів - чи не єдине в чому українська армія переважає російську.

Банка збору 🔔

PayPal: [email protected]

Розкришені кістки

Я не можу забути як кíстки ставали пісками.
Я не можу збагнути, чому найпростіше — так складно?

Скільки слів уміщається в твóї красиві долоні?
І чому я не можу тримати їх, наче святиню?
І чому доторкнутись до тебе — тепер не важливо?
І куди шкандибає мій сором, підстрелений смутком?

Я усе заховала у крихітну-крихітну скриньку,
Я усе зачинила в середині свóїх молекул.
Але в горлі моєму застрягнула крихітна грудка
І тепер заважає бути такою як вчора.

Що у твóїх думках і яким би ти був того року?
Ще до того як я здогадалася бігти від тебе.
І чому не втрачаєш у мóїй присутності спокій,
Бо ж тіла пам'ятають, що зроблені з ґрунту та неба,

А вода, що поєднує — мóя найперша стихія:
І це я малювала на кам'яно-глиняних стінах,
І це я написала під стукіт дощу понад вечір!
Та не можу збагнути деякі завчені речі.

І не можу збагнути деякі зроблені вчинки.
І не можу сказати, де ми з тобою зустрілись? —
Бо слова помирають, а сенси приходять в немилість.

Бо уста наче квіти — в'януть від спеки чи ночі!
І до смерті далеко, тому я для тебе охоче,
Не спиняюсись граю у втечі від нашого світу:
Я маленька дитина, богиня, нічийна Лоліта.


Я не можу збагнути,чому найпростіше — так складно?
Я тебе не кохаю, ти теж мене ні —
дивна правда.

І на цьому всі крапки розходяться: сходиться обрій.
І по цьому минатимуть днини, позбавлені плину,
Але присмак залишиться: ти обернешся полином.
І полине усе, як зруйноване повінню місто...
Я не можу збагнути, що кришиться: серце чи кістки?

#вірші з архівів, дописане

Я маю тебе лишити,
Щоб піти до брили піщаника,
Де улітку грілися ящірки,
Щоб піти до поверхні озера,
Де під ряскою чорні пуголовки
Змагаються за життя.

Сірі чаплі...
Забула вже — скільки їх було?
Жовті півники на соковитих стеблах.
Горішки вільхи.
Вони теж зачекалися.
Вони з докором будуть дивитися
Як я проміняла роки
Спільних пошуків Бога
На вигóди та чоловіка,
До якого я не причетна
На такому ж глибинному рівні,
На якому причетні вони.

Як мені пояснити?
Не тобі, а моїм безсловесним,
Лісовим немовлятам,
Що не буде у мене дитини,
Що не буду лебідкою чи голубкою;
Що вважала живою себе
Не в траві, глині, річці,
На піску, чи гілках.
Що шукала розради в одному,
А не в кожному з них;
Що не виросло квітки
З мого тіла людського.

Подивлюся на граби:
Наче хтось посміхається:
"Шиво, Шиво! Це ти?" —
Ні, не він, помилилася...

Бачиш, я вже не бачу,
Тож я маю піти,
Щоби знову вдивлятися
Крізь повіки — в Життя.

#вірші

розчинитися б
у зрошених луках
розчинитися б
у оксамиті твоєї шкіри

згубитися б
у луні канонад
згубитися й не чути
згорнутися б
німим броненосцем
розщепитися
на поодинокі атоми

вертають
до моменту
ямочки в румʼянці щік
і полиск сонця
на пушку вигинів спини
сузірʼя родимок
на мапі твого тіла
ті очі
у яких домівка

напіврозщепленим кавалком
вертаюсь знову
до життя

#моє

Слова, слова, слова!
Виймають око:
Так сказала Ліда.
Так,
Катаракта,
Старість....
Вість
Несе нам Гавриїл,
Блакитний Габі.
А бабі що?

Їй буде
Смерть.

Слова, слова, слова!
Сусідки по палаті —
Патлаті
Жіночки за 60.
Блакитні стіни,
Наче у штрафбаті,
До дна нам душу
Знову холодять.

І сліпота,
Що потай
Натрапляє
На цю блакить!
Ще мить —
І буде ніч.
Слова залишаться,
Во славу
Заспіває
Архангел,
Коли Діва
Іще спить.


Слова,
слова,
слова
У виписці медкарти
Залишаться:
Заточить Смерть косу.
Чи мислив себе ангел?..
За Декартом
Ти поки є,
Бо поки
"ergo sum".



#вірші

Три голубки над озером
Протетіли як слово.
Мокрий сніг,
Мокрий крук —
Зачепились за пам'ять.
Чи мене поцілуєш,
Чи тепло моїх рук
Дає дихати вільно,
Чи всередині давить?


Тут замерзлі стежки,
Наче річища блиск,
Манять падати вниз
Без пірнань та наживи:
Хрускіт снігу та тріск
Під взуттям перехожих...

На хмарини дивись,
Говори, якщо можеш!

На хмарини дивись
І не бійся розбитись.
Що в твоїй голові
Заважає летіти?

Мокрий сніг,
Мокрий крук,
Мокрі Стрітення щоки,
Мокрий ліс і земля,
І бентега розпуки.

#вірші

Часом людина втрачає тих, кого любить.
Тоді бере брилу чорної криги на плечі,
І тримає її, як атлант, і нічого не бачить.
Можливо, ця крига людину як щит захищає.

Часом людина втрачає дитячу чутливість.
В когось — броня, а в когось — нейропатія.
Бути живим і прихованим, чесно боятись
Іноді боляче: власні шипи також ранять.

Часом людина втрачає щось надто важливе,
Та, зазвичай, це не щось, а хтось дуже конкретний.
Тоді відживає останній свій подих в глибинах
Квітка, яку ніхто у людині не бачив.

Чорна зима. Тіні днів спорожнілих. Біль втрати.
Чи Сонце розтопить кригу глибоку над нею?
Бо тільки з водою, що обертається в повінь,
З'явиться місце для іншої квітки в людині.

Мертва вода, що приходить із чорної криги
Це не отрута, це ліки, чистилище, сповідь.
Скільки ви знаєте стадій холодного болю?
Скільки із нас научилися кригу тримати?

#вірші

Ранок тугий, як тятива, яку тягнеш уперше.
Чорні години заквітчані кулями світла:
Мов помаранчі висять ліхтарі недоречно,
Мов непричетні вдивляємось в тіні будення.

Кришиться біль: уночі чутно кожен наш подих.
Тоншають стіни. Ім'я проникає крізь шкіру
Талим снігом і соком іще не пророслого квіту.
Це ім'я належить тобі і твоїм поцілункам.

Запах листопаду/запах могутнього квітня.
Ти відкриваєш усе, що сама не зірвала.
Ранок болить як плечі того Христофора,
Що переніс маленького Бога по річці.

Хто нам тримає очі розплющені лячно?
О пів на п'яту: ступають на п'яти три стрілки.
Ти залишаєшся в мозку корінням омели,
Ти перетворюєш стріли на перше проміння.

Тільки б скінчилась війна і прийшла перемога,
Бо жодній стрілі не змінити московської ночі.
Тільки б дожити до квітня, до травня, до січня...
Ранок тугий, як курок: буде постріл.

#вірші