Kazarin

Водночас до кінця третього року повномасштабної війни в нас у країні сформувалися дві реальності, які не перетинаються.
 
Є лінія фронту, де армія тримає периметр. Там тривають бойові дії. Люди ставлять на кін своє життя та здоров'я. Розлука з сім'єю, побутовий дискомфорт, висока ціна помилки – все це стало долею того мільйона людей, які носять форму. Останні два з половиною роки ці люди ризикують усім – виграючи час для решти.
 
Але для більшості війна перестала бути екзистенційною загрозою ще до кінця 2022-го. Український тил живе не в країні, що воює – він живе в декораціях війни. Так, є ризик прильоту ракети або "Шахеда", але суто статистично ймовірність загинути все одно менша, ніж у ДТП. Війна перетворилася на фон: вона поряд, але з нею можна не перетинатися. А тому останні два роки в ролі єдиного "порушення нормальності" тиловий обиватель сприймає зустріч із ТЦК.
 
З перших днів вторгнення державний апарат обрав собі роль "заспокійливого". Щоразу обіцяє громадянам швидке завершення війни. Щоразу транслює вторгнення як випадковість, яка буде виправлена. Зі всіх стратегій чинна влада обрала концепцію "Don't look up" і з усіх можливих інтонацій розмови з країною обирає ті, що викличуть оплески.
 
В результаті обиватель перестав помічати війну. Патрулі ТЦК для нього – це не наслідок вторгнення, а щось на зразок злих духів, які викрадають людей у рандомному порядку. Але при цьому в обивателя залишається надія потрапити на ковчег економічного бронювання. Ходять чутки, що його вже добудовують і що на ньому залишаються вільні місця.
 
Особлива іронія в тому, що нинішня владна команда завжди вважала комунікації своєю сильною стороною – але саме в комунікаціях вона припустилася найкатастрофічніших помилок. У межах обраного нею підходу в країні живуть не громадяни, а виборці. В результаті, поки вертикаль транслює їм війну як щось швидкоплинне, завжди залишається ілюзія, що останній кілометр країна пробіжить без тебе. Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого не шкода. Наприклад, військовим.
 
Люди у формі опинилися в ролі Кассандри. Їхнім прогнозам ніхто не вірить, їхні заклики ніхто не чує. Держава продовжує годувати країну седативним, тому обивателі не реагують на подразники. Військові опинилися в суспільстві в "сліпій зоні". "Самі не живуть і нам не дають".
 
Цікаво, що росіяни давно вже визначилися зі своїми пріоритетами. Перебудовують країну на воєнні рейки. Адаптують економіку до затяжного бою. Вони зосереджено ведуть війну в форматі "або ми, або вони" – і роблять усе можливе, щоб українці в таких категоріях про війну не думали.
 
А тому буде незайвим нагадати. Щоб наша війна рано чи пізно закінчилася на нашу користь, необхідна дуже проста річ.
 
Потрібно просто не переставати стріляти.

www.group-telegram.com/ru/pavelkazarin.com/911

14.4K viewsOct 23, 2024 at 05:29

Водночас до кінця третього року повномасштабної війни в нас у країні сформувалися дві реальності, які не перетинаються.
 
Є лінія фронту, де армія тримає периметр. Там тривають бойові дії. Люди ставлять на кін своє життя та здоров'я. Розлука з сім'єю, побутовий дискомфорт, висока ціна помилки – все це стало долею того мільйона людей, які носять форму. Останні два з половиною роки ці люди ризикують усім – виграючи час для решти.
 
Але для більшості війна перестала бути екзистенційною загрозою ще до кінця 2022-го. Український тил живе не в країні, що воює – він живе в декораціях війни. Так, є ризик прильоту ракети або "Шахеда", але суто статистично ймовірність загинути все одно менша, ніж у ДТП. Війна перетворилася на фон: вона поряд, але з нею можна не перетинатися. А тому останні два роки в ролі єдиного "порушення нормальності" тиловий обиватель сприймає зустріч із ТЦК.
 
З перших днів вторгнення державний апарат обрав собі роль "заспокійливого". Щоразу обіцяє громадянам швидке завершення війни. Щоразу транслює вторгнення як випадковість, яка буде виправлена. Зі всіх стратегій чинна влада обрала концепцію "Don't look up" і з усіх можливих інтонацій розмови з країною обирає ті, що викличуть оплески.
 
В результаті обиватель перестав помічати війну. Патрулі ТЦК для нього – це не наслідок вторгнення, а щось на зразок злих духів, які викрадають людей у рандомному порядку. Але при цьому в обивателя залишається надія потрапити на ковчег економічного бронювання. Ходять чутки, що його вже добудовують і що на ньому залишаються вільні місця.
 
Особлива іронія в тому, що нинішня владна команда завжди вважала комунікації своєю сильною стороною – але саме в комунікаціях вона припустилася найкатастрофічніших помилок. У межах обраного нею підходу в країні живуть не громадяни, а виборці. В результаті, поки вертикаль транслює їм війну як щось швидкоплинне, завжди залишається ілюзія, що останній кілометр країна пробіжить без тебе. Наші державні мужі люблять подобатися – тому мовчать про непопулярне, залишаючи ці теми тим, кого не шкода. Наприклад, військовим.
 
Люди у формі опинилися в ролі Кассандри. Їхнім прогнозам ніхто не вірить, їхні заклики ніхто не чує. Держава продовжує годувати країну седативним, тому обивателі не реагують на подразники. Військові опинилися в суспільстві в "сліпій зоні". "Самі не живуть і нам не дають".
 
Цікаво, що росіяни давно вже визначилися зі своїми пріоритетами. Перебудовують країну на воєнні рейки. Адаптують економіку до затяжного бою. Вони зосереджено ведуть війну в форматі "або ми, або вони" – і роблять усе можливе, щоб українці в таких категоріях про війну не думали.
 
А тому буде незайвим нагадати. Щоб наша війна рано чи пізно закінчилася на нашу користь, необхідна дуже проста річ.
 
Потрібно просто не переставати стріляти.

BY Kazarin