"Море спокою" це якраз така наукова фантастика, з якої варто починати читати sci-fi тим, хто раніше її читати не наважувався, але раптом доріс до цього наміру.

Перше, що кидається в очі — об'єм книги. Це вам не "Експансія" і не "Гіперіон", не "Дюна" і не "Фундація", це навіть не "Сліпобачення" чи "Ехопраксія". "Море спокою" Емілі Сент-Джон Мандел можна прочитати за якихось два дні середньої тривалості поїздок в метро та один довгий недільний ранок. А після прочитання залишається бентежний присмак. Такий собі "Патруль часу" на мінімалках.

Поціновувачам космоопер тут бракуватиме їх барокової описовості, масштабів та глибини пропрацювання світу, але читати цей роман про загрозу пандемій і часові парадокси насправді цікаво. Очевидно, що авторка надихалася пандемією коронавірусу, про яку в Україні вже практично забули — значно страшніше зло прийшло по нас після неї.

Авторка також спробувала зачепити читача загадкою, а чи все те, що відчувають і проживають її персонажі бува не є імітацією, але в це неможливо повірити тому, хто близько десяти разів дивився фільми з серії "Матриця", причому той, який вийшов у 1999 році - не менше шести разів.

Книга написана приємним стилем і її легко читати за рахунок того, що розділи, на які вона поділена, розповідають про різні часи - від 1912 року аж по 2400 роки, від передчуття Великої війни, до космічних колоній поблизу Альфа Центавра. Сам факт подорожей в часі описаний доволі легковажно і мало обґрунтований. Немає відчуття неминучості катастрофи, якщо зміниш щось у минулому.

Попри те, що мандрівника у часі застерігають не робити в минулому жодних суттєвих змін, не рятувати життя тим, хто невдовзі помре, загалом складається таке враження, що якщо дуже-дуже хочеться, то можна.

А це ну якось несерйозно, чишо.

​Після того, як одного вересневого дня я випадково зустрів автора цієї химерної книги тричі за добу, мабуть не варто дивуватися, що я почав її читати — також за збігом обставин — зранку перед походом на Байкове кладовище, а закінчував — після цієї екскурсії; і не зупинявся, доки не дочитав.

"Осіннє заціпеніння (Стрічання мертвих)" Олексія Жупанського я задумав прочитати ще останнього дня серпня, коли вже ніяк неможливо було уникнути осені. І хоча події у книзі, як і в "Уліссі" Джойса, відбуваються впродовж одного дня — в листопаді — до цієї історії не зміг би доїбатися навіть Андрій Кокотюха, бо нехай вона майже зовсім незрозуміла на раціональному рівні, але дуже цікаво та атмосферно розказана, а на рівні інтуїтивному навпаки здається ще й дуже знайомою. 

Очевидно, що простір і час тут насичені вайбом кінця де'яностих-початку двотисячних років. Мобільних телефонів з інтернетом, які отруять і викрадуть наші душі через чверть століття в майбутньому у цьому світі ще не існує, і тому все те, в реальність чого складно повірити, треба побачити, почути або намацати. Як прямокутний матовий футляр у комашиних нутрощах начальника ЖЕКу. Як безкінечну чергу мерців, котрі товчуться в комунальній приймальні, бо треба встигнути пожалітися, добитися справедливості, а саме — теплого і спокійного небуття на цілий наступний рік.

Всі події тут явно відбуваються в Києві, але якомусь такому Києві, якого я вже не застав. Утім точнісінько такий виворіт буття, тонкість і ветхість реальності я в ті самі роки відчував у Кам'янці-Подільському. Якби ж я вмів так кшталтовно описувати дійсність тоді, коли й сам час від часу бачив невидиме і торкався до мембран і порталів між світами, то місто над Смотричем як ніяке інше заслуговує на власну розповідь в стилі магічного реалізму.

Троє дітей — хлопчик з блідим обличчям, дівчинка з тріснутою губою та кульгавий хлопчик — викинуті у негостинну буденність осені на вулицях міста і мають виконати небезпечне та дивне завдання, покладене на них малозрозумілими хронічними метастазами бюрократії. Сходіть туди, не знамо куди, принесіть те, не знати що. І так далі, ви все знаєте, читали в дитинстві казки, а якщо не читали, то і хуй з вами. 

Діти здобувають артефакт, від якого залежить принципова можливість початку опалювального сезону. Але лише для того, щоб врятувати мертвого кота. Сподіваюся, ви читали "Кладовище домашніх тварин" Стівена Кінга у такому віці, коли від читання мурашки повзають по всенькому тілу так само густо, як уявні таргани тілом однієї з танцівниць у фільмі They Shoot Horses, Don't They? Ці історії, де на ролі головних персонажів найкраще пасують діти на порозі пубертатного віку — завжди дуже американські, про таких дітей, окрім Кінга, ще полюбляв писати Рей Бредбері.

Зрештою всемогутня і повсюдна корупція перемагає (в цьому сенсі за останні двадцять п'ять років практично нічого не змінилося), мертві відсвяткують цей день серед живих і повернуться до своїх підземних лежанок уздовж — нарешті теплих — теплотрас, а попереду у всіх нас будуть лише ночі, які довшатимуть, довшатимуть, довшатимуть щодня.

Аж доки всенька осінь не стане завдовжки — наче ніч одна.

​РНБО на півшишечки заборонили Телеграм. Ми стали ще на крок ближчими до чергового великого переселення людин в інтернеті.

Гріхом буде не нагадати, що цей канал дублюється у вацапі: https://whatsapp.com/channel/0029VacXCDTLtOj91UDF0I2w

А ще у мене є goodreads.

Продовжую амбасадорити "Книгу на війні" Ендрю Петтіґрі, бо вона крута і дуже цікава.

​Коли ми, як українці, ображаємося на цивілізовану частину людства за те, що світ не хоче нас рятувати від божевілля росіян, то мало усвідомлюємо, які травми отримали  деякі з цих країн під час останньої світової війни. Взявши за приклад досвід свого батька та його побратимів, тасманієць Ричард Фленеган створює вражаючу, страшну і водночас дуже поетично написану картину жахіть, які пережили (а тисячі з них — і не пережили) австралійські військовополонені на будівництві "Дороги смерті" — вкрай складної ділянки залізниці через джунглі, річки та гори півострова Індокитай. Ця залізна дорога повинна була стати одним з інструментів японського імператора для завоювання Індії, на каторжних роботах з її будівництва загинули понад сто тисяч полонених — більшість із них були захоплені японцями в країнах Азії, але також там назавжди залишилися тисячі британців, американців, нідерландців та австралійців.

Ричард Фленеган позичив назву для свого роману у знаменитого японського поета Мацуо Басьо. "Вузька стежка на далеку північ" — це назва одного із подорожніх поетичних щоденників поета, створений під час подорожі дуже мальовничою місцевістю, але й позначений глибоким відчуттям самотності.

Дорріго Еванс — центральний персонаж роману Фленегана — також відчуває величезну самотність впродовж свого довгого життя. Йому пощастило вижити на будівництві "Лінії" — так називали "Дорогу смерті" в таборі, де автор селить умовну тисячу австралійців, за життя та смерть яких покладена відповідальність на хірурга та офіцера Дорріго.

Те, як автор описує страждання військовополонених від голоду та хвороб, від травм і побиття японцями та корейськими наглядачами, зможе витримати не кожен читач. Ніхто не очікує настільки бридкого натуралізму від книги з такою поетичною назвою. 

На жаль, доля приготувала нам не лише приємні сюрпризи. Живучи в Україні ми це бачимо щодня. Але якщо мені чи вам закрадеться думка, що гірше, як нам зараз, бути не може — прочитайте "Вузьку стежку на далеку північ". Вибачте, звісно, але завжди є куди гірше, і завжди буде куди.

Японці не вважали військовополонених людьми і ставилися до них відповідно. За японським військовим статутом здача в полон — це безчестя, тому всі, хто потрапив в полон вже перетнули найгіршу за японськими мірками межу і з ними можна робити все, що завгодно. Морити голодом, непосильною працею, поселити в умовах жахливої антисанітарії, не надавати медичної допомоги. Важило тільки одне — наказ їхнього імператора побудувати цю неможливу залізницю.

Може здатися, що роман Ричарда Фленегана написаний якось нелогічно, у рваному ритмі, коли автор хаотично перескакує між часами, персонажами та подіями, але завдяки яскравому поетичному стилю письма всі ці клаптики зшиваються у досконале епічне полотно. Тут знаходиться місце і для переживань японських офіцерів та корейського наглядача після війни, судовим процесам над військовими злочинцями, і навіть почуттям одного із них перед шибеницею, коли поняття "банальності зла" розчиняється у абсурдності думок про недоплачені йому "50 йен".

Якщо опис страждань та поневірянь австралійських чоловіків можуть навіть травмувати читачів з тоншою душевною організацією, то пригоди Дорріго Еванса з жінками (до мобілізації та після повернення з армії) додають таксту такої пікантності та гостроти, що зрештою виходить якийсь "коктейль молотова".

Історія неможливого кохання головного героя до дружини його дядька Емі пронизує все його життя, і навіть "Дорога смерті" не здатна вишкрябати це переживання з нашого героя, який після повернення додому стає справжнім національним героєм війни в Австралії. Романтичні сцени описані так само несамовито чуттєво і талановито, як і сцени невимовних страждань, тому не дивуйтеся, якщо місцями під час читання цієї книги захочеться трошки дати йобу.

Або ж — отримати дивовижне, збочене, страшне і шалене задоволення від такої літератури, яка солодша за життя, гіркіша за смерть.

​Попри те, що назва цього роману Джона Максвелла Кутзее безсумнівно запозичена і посилається на одноіменний вірш Костянтина Кавафіса "В очікуванні варварів", південноафриканський автор також неминуче надихався (якщо це слово взагалі можна використовувати, коли йдеться про жорстокість, насильство та — будьмо дослівними — варварство одних людей по відношенню до інших) життям в умовах апартеїду.

Ця написана притчевою кафкіанською мовою жорстока казка розповідає про цілком ймовірні у реальному світі події (щось подібне вже тисячі разів відбувалося раніше і точно десь відбувається прямо зараз, зокрема і в дещо перекрученому навиворіт вигляді — між українцями та руснею), але таким яскравим стилем, що кожен може натягувати цю сову на свій глобус і щоразу вона виглядатиме правдоподібно.

Уявімо собі якусь умовну потужну та могутню (в розумних межах, бо достеменно нам це невідомо) Імперію, а також невеличкий форпості імперськості та цивілізації — на одному з її далеких кордонів. Географічні особливості місцевості не мають особливого значення для історії пана Кутзее, але якщо зацікавлений читач/-ка полізе на мур фортеці, то спершу він/вона побачить оброблені хліборобами поля, розгалужену зрошувальну систему та озеро, поблизу берегів якого туляться рибальські хатинки, а також нескінченний степ, за яким в далекому мареві, можливо, ледь помітний натяк на гори. І не зауважить жодних варварів, але це, звісно, не точно.

Якби варварів не було, то хіба приїхав би зі столиці Імперії полковник Джолл з Третього відділу Національної Гвардії, із секретними завданнями та чіткими інструкціями підготуватися до війни з варварами. Війни, до якої варвари просто зараз ретельно готуються, а Імперія разюче неготова. Була. Тепер все налагодиться. 

Суддя без імені, який є очільником місцевої влади, не надто розуміє, які саме варвари так дошкуляють Імперії, але, звісно, знає, що на місцевому ринку часом трапляються заїжджі торговці, вони привозять відвойовані у дичавини природні скарби і вимінюють за них різноманітні плоди та примхи землеробства та цивілізації. Відтак жодних натяків на прийдешню війну досі не було, а форпост жив собі тихим, мирним, спокійним та ситим життям. Суддя кермував   тут вже десятки років і горя не знав: підтримував лайтову версію колоніалізму, цікавився літературою та археологічними знахідками, спав з кухарками та покоївками — одним словом, жив своє найкраще життя.

Полковник Джолл вирушає за межі фортеці з озброєним загоном і невдовзі повертається з бранцями. Суддя спершу намагається втрутитися, адже очевидно, що відбулася жахлива помилка, і цей хлопчина та літній чоловік — зовсім не схожі на озброєних до зубів кровожерливих варварів. Утім місцева версія імперської політики та імперська політика столичного офіцера спецслужби — надто відмінні. Над бранцями знущаються, їх страшно, жахливо катують, сподіваючись видобути з них "правду", адже у полковника Джолла є свій власний метод здобування правди, за його словами це певна "інтонація", яка виникає після проведення повного комплексу "правдовидобувних" процедур. Суддя ж переконаний, що правдивим є лише біль, все інше може підоягати сумніву. В результаті допитів старший чоловік гине, а покалічений хлопчик має привести загін захисників імперії до сховку варварів...

Так розпочинається непростий шлях Імперії в пошуках війни, на якому полковника Джолла чекають свої випробування, а суддя опиниться на межі життя та смерті, на порозі божевілля, спуститься до Пекла і повернеться, намагаючись триматися поблизу вершин людяності. Чи вдасться це йому? Адже привілеї і можливості колоніалізму такі привабливі, а насильство таке заразне та спокусливе.

У Джона Максвелла Кутзее був власний приклад цивілізованого варварства перед очима, але вся історія людства загалом, історія ХХ століття зокрема, а також сучасна історія нашої війни, на м'ясорубку якої ми виявилися приреченими, яскраво демонструють, як терор і жорстокість стають інструментами для насадження власних принципів всюди, куди ці сучасні варвари зможуть сягнути.

Місцями вам може бути боляче, але це капець яка крута книга.

​Костянтин Кавафіс "В очікуванні варварів"
(переклад Юрія Буряка)

– Чому зібрався натовп на майдані?

– Сьогодні мають варвари прибути.

– Чому ж така в Сенаті бездіяльність?
Чому законотворчість припинили?

– Бо варвари сьогодні прибувають.
Сенатори законів не приймають –
прибудуть варвари і принесуть закони.

– Чому наш імператор засвіт сонця
піднявся й возсідає коло брами
міської при короні і на троні?

– Бо варвари сьогодні прибувають.
Наш імператор жде, аби прийняти
вождя… Звичайно, він приготував
пергамента, де титулів багато
з найменнями дарованих земель.

– Чому це двоє консулів і претори
в багряних тогах з облямівкою з’явились?
Чом бранзолети з аметистами на них
й каблучки зі смарагдом осяйним?
Чому вони взяли коштовні берла,
оздоблені емалями і сріблом?

– Бо варвари сьогодні прибувають,
а варварів такі вражають речі.

– Чому ж достойні наші красномовці
не виголошують своїх промов?

– Таж варвари сьогодні прибувають,
а їм надокучає красномовство.

– Чому ж тоді зчинився цей неспокій
у місті? (Враз обличчя спохмурніли).
Чом порожніють вулиці й майдани
і всі сидять, принишклі, по хатах?

– Бо ніч зійшла, а варварів немає.
Гінці з кордонів прибули і кажуть,
що варварів уже немає й сліду.

– І що тепер без варварів робити?
У них бодай був розв’язок якийсь.

1904

Зібрані під час Kyivbookfest книги вже майже повністю розійшлися серед військових, тому у найближчі три дні вся надія на відвідувачів "Книжкової Країни" 😁

Стенд Культурного Десанту, де я збираю книги для військових в рамках проєкту "Книга на фронт", знаходиться за колонами на майданчику перед павільйоном #4 (#ФРОНТМЕНИ) (якби хто не знав, то це на території ВДНГ).

Приносьте книги з "високої полиці" та жанрову літературу, українську класику та сучукрліт, мотиваційний нонфік, книги з історії та популярної психології, наукпоп, поезію, комікси. Навіть манґу приносьте.

Будь ласка, не несіть книги російською мовою, словники та довідники, які припадали пилом вдома останні тридцять років, краще купіть щось гарне на фесті у видавництв або книгарень.

Нехай ці книги будуть переважно стандартного та кишенькового розміру, чудово, якщо вони матимуть м'які обкладинки.

Але якщо принесете "Колонію" Макса Кідрука або комікси великого формату — ми знайдемо для них читачів у шпиталі або ребцентрі.

Чекатиму! 😏

Десь о 19:50 буду на Радіо Хартія шось говорити про "Книгу на фронт".

Навіть посилання вже є:
https://www.youtube.com/live/QERvbZDFIh8?si=wuma6ZlRzd6B-Htd

Збираючи книги для проєкту "Книга на фронт", на стенді Культурного Десанту також запрошую долучитись до інтерактивної інсталяції #ФРОНТМЕНИ: оприсутнення.

За донат будь-якого розміру можна придбати та підписати бейдж для когось з ваших фронтменів — друзів, близьких і колег, дотичних до літератури та книговидання.

Також ви можете написати приватне повідомлення в інстаграм проєкту та розповісти про їхній військовий і професійний шлях.

Усі підписані бейджі впродовж фестивалю будуть вивішені на головній сцені у четвертому павільйоні та утворять інтерактивну інсталяцію, покликану стати жестом солідарності та актом оприсутнення людей культури у війську, щоб продемонструвати їхню видимість і важливість в актуальному мистецькому процесі.

А після завершення фестивалю інсталяцію буде законсервовано та передано як експонат в один з київських музеїв.

Мій улюблений подкаст про літературу отримав гран-прі СЛУШНО 💜

Вони чудові 😏

​Книгу Маріани Лекі "Те, що видно звідси" хочеться розтягнути на цитати, але, водночаc, очевидно, що в такому деконструйованому вигляді вона втратить свою магічну цілісність і, наче картковий будиночок, розсиплеться на безліч химерних історій та купу дивних і на позір необов'язкових дрібниць.

Цю доволі стислу історію можна також назвати сімейною сагою в стилі, подібному до магічного реалізму, де замість дощового і вічно вогкого Макондо — гірський Вестервальд, де зі смертями, таємницями, пристрастями, трагедіями та коханням — таємним і не дуже — все у повному порядку.

Про те, що Луїза, яка цю історію розказує (історію, яку, попри всю її химерність та дивакуватість, здається, можна надибати навіть у рандомному українському селі, а відтак — реальну і правдиву рівно настільки, як, наприклад, всі історії з серіалу "Фарґо") є онукою Сельми, читачам доводеться здогадуватися із самих обставин та плину оповіді. Так само, як і про роль, важливість та участь в сюжеті та долі оповідачки всіх інших персонажів книги. Їх не надто багато, усі вони трохи дивакуваті, їхні вчинки часом нелогічні, але вони завжди готові допомогти своїм сусідам по крихітній громаді, звісно, крім тих випадків, коли хочуть когось вбити.

Кожного разу, коли Сельмі сниться окапі (тваринка, яка має ознаки коня, зебри та жирафа одночасно), у Вестервальді хтось помирає. Так вже було раніше, і так має бути й цього разу. Принаймні, місцеві жителі в це вірять. Чутка про сон розноситься по селу миттєво і кожен починає вигадувати, як сказати смерті "не сьогодні". Або навпаки — приготуватися до її неминучості, говорити правду, написати останнього листа, прожити ці останні години на повну...

Як на таку світлу і добру книжку з гірко-солодким посмаком, то у романі Маріани Лекі чималу вагу і увагу отримує смерть. А втім, хіба помирання не виявляється зрештою головним результатом, найважливішим фіналом і неминучим розв'язком вічно актуальної теореми життя? Всі ми там будемо, і чим старші стаємо, тим швидше котиться з горба це палаюче колесо життя, щоби одного дня нарешті згаснути і заспокоїтися в знеболюючих водах смерті.

Роман "Те, що видно звідси" складається з трьох частин, з переходами між ними крізь часові портали: в першій Луїзі 10 років, в другій — за двадцять, а в третій — тридцять. Життя усіх інших мешканців Вестервальду (і одного жителя Японії) нанизані на цю вісь життя Луїзи, як мідії гарячого копчення з Сільпо — на дерев'яну шпажку.

Книга читається ніби сама по собі, авторка сипле метафорами і, зрештою, гарно закільцьовує історію уроборосом про гру світла і темряви, силу пам'яті і безкінечність любові.

Хороша книжка, але окапі вві сні, про всяк випадок, краще не зустрічати.

​Це справді максимально кайфова книга. Якби я так умів, якби я міг не спати, то дочитав би її ще в ніч першої доби від початку читання. "Як читати українських класиків і кайфувати від цього" Ростислава Семківа неможливо відкласти, та і не хочеться. 

Автор обґрунтовує свій вибір десяти найголовніших представників українського красного письменства і кожному знаходить час та місце в структурі книги.

Ось вони — наші найкращі, ті, без кого неможливо уявити ані української літератури, ані світової культури в такому вигляді, до якого ми зараз дожилися: Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Іван Франко, Ольга Кобилянська, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Микола Хвильовий, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус.

З Ростиславом Семківим складно сперечатися, коли він у чітко структурованому і написаному без зайвого пафосу, але з гумором, вайбовому і страшенно цікавому тексті відверто звертається до читачів, мовляв "Ви забили? Ви забули? То я вам напам'ятаю!".

Хто вони? Як стали письменниками і чому їх вважають класиками? Що написали? Які їхні твори обов'язково треба прочитати і в якому порядку це краще робити? Чому так? Що там є такого важливого або цікавого? Де шукати додаткову інформацію, куди пірнати при бажанні заглибитися у вивчення кожного з цих авторів та авторок?

Я дуже люблю такі книги, які не лише спонукають і надихають читати більше, але й рекомендують, що саме. В цьому сенсі "Як читати українських класиків" — це винятковий perfect match Кого читати? Що читати? Чому? Пана Ростислава, коли він пише або говорить про літературу, можна слухати безкінечно.

Популяризація читання серед широких людин потребує хірургічної точності. Інакше там пануватимуть дурнуваті стереотипи, на кшталт "літератури про село і страждання". Ото хіба "Енеїду" можна читати всім і кожному: цей "фанфік" про класичний античний сюжет, написаний бароково та весело не зацінить лише хтось такий, хто не має серця. А коли пан Ростислав каже, що Еней — як Хан Соло у "Зоряних війнах" або Рон з "Гаррі Поттера", це мусить розтопити навіть скам'янілу душу.

Максимальне задоволення від цієї книги я отримав не лише у безпосередньому процесі читання, але й обмірковуючи подальші читацькі плани: дещо треба буде прочитати вперше в житті, а чимало хочеться — з нового погляду і набутою оптикою — перечитати.

А раптом, з часом, творів десяти суперкласиків виявиться замало, Ростислав Семків дає список з 300+ книг українських письменників художньої прози, поезії, мемуарів, драматургії та есеїстики, щоби нам було чим займатися в старості, якщо ми до неї доживемо.

​Цю книгу зараз можна придбати хіба в букіністів або з рук, написана і видана майже десять років тому, тираж її давно закінчився і додруку не буде. Але в якомусь із літературних подкастів Ростислав Семків назвав її вартою уваги – and here we are.

При бажанні, роман із романом "Помирана" Тараса Антиповича можна розпочати вже з назви. Смерть тут вчувається і не такою, що вже сталася, і не такою, що прийде в майбутньому, вона просто є – тут, зараз, повсякчас. Відтак і персонажі "Помирани" – ні живі, ні мертві, щось середнє між мертвими шматками іржавого металу, зрощеного із начебто живими тілами з м'яса та крові. Начебто живими, бо, здається, найяскравішою ознакою і єдиним справжнім свідком життя цих істот стає їхня смерть.

На перший погляд може здатися, що розповідь про поєднання живих тіл зі знайденим на сміттєвому звалищі металоломом химерним генієм божевільного лікаря – якийсь з різновидів кіберпанку. Але що таке кіберпанк? За Вікіпедією: "поєднання високих комп'ютерних технологій з низьким рівнем життя людей." Низький рівень життя у "Помирані" точно є, бо куди далі падати спільноті (спільноті? групі індивідів!), яка живе на смітникові під назвою Корито, харчується птахами, кажанами та тисячу разів перебраними відходами. Тарас Антипович бачить куди, і ви побачите, якщо наважитеся. А от з технологій – хіба старі іржаві лопати та сумнівна спроба побудувати катапульту.

Коли книга вийшла у 2016 році, чимало читачів побачили в її сюжеті пародію на ОРДЛО і обурилися, але зараз, у 2024 році, коли між територією так званих лнр-днр і великою Україною простяглася широка смуга (і вона щодня ширшає) випаленої, сотні тисяч разів переораної снарядами, мінами, ракетами та дронами землі, смуга, яку на відміну від широко тиражованої легенди про Великий китайський мур – справді видно з космосу, дистопічнний, нехай і дуже перебільшений погляд на один із ймовірних варіантів життя людей на цих територіях у майбутньому не мав би викликати такого відторгнення...

Поряд з романами Сергія Оксеника "Самка богомола" та Андрія Цаплієнка "Стіна", які торкаються подібних тем, "Помирана" Тараса Антиповича виглядає доволі осібно та стильово. І не лише тому, що замість Стіни тут Колючка. Сама тканини історії прописана логічно і гарно, жах людського буття на задвірках цивілізації доведений до абсурду, якому легко знайти референси і в реальному світі – від цвинтарів танкерів десь у Бангладеш до африканських звалищ з технологічним сміттям.

Крім того, у "Помирані" принаймні є крокодили, чи то пак кротодили. Якщо у світі, вигаданому Антиповичем і не було Стіни, та принаймні міг бути рів з крокодилами.

Попри жахливий побут і відсутність перспектив, за Колючку ніхто з жителів Корита не хоче, адже там живе "переможений" ворог, а тут у них – непроста, але їхня "автономіка".

Якщо б я наважився помріяти про майбутню перемогу України у війні, то круто було б, щоби зрештою життя нашого ворога виглядало так, як живуть коритяни в "Помирані". Це справді жахливо, але після всього, що вони з нами зробили і продовжують чинити – це було б справедливо.

Коли у 2005 році, після перемоги Помаранчевої Революції, я почав знайомитися з сучасною українською літературою, моїми першими були Юрій Андрухович і Тарас Прохасько.

Зараз мені вже абсолютно не важить чи напишуть вони ще щось в майбутньому, позаяк були, є і залишаться для мене одними з улюблених письменників.

Іван Семесюк нещодавно розпочав світоглядну експедицію "Інструкція. Смисл". Її перший епізод "Логос" виглядає і звучить просто досконало 🖤

Епопея, яка розпочалася в іншому житті (до епідемії коронавірусу, до повномасштабного вторгнення), 31 жовтня 2019 року, коли я розпочав читати A Clash of Kings англійською мовою завершилася сьогодні, 14 жовтня року 2024. І це було легендарно.

Хтозна чи варто, чи можна і як взагалі написати відгук на одну із частин улюбленої серії книг ever – A Song of Ice and Fire – яка стала такою в далекому 2010 році (ще за кілька життів раніше – до анексії Криму, до початку війни, до Революції Гідності), коли я випадково надибав "Гру престолів" на купці книг такого давно забутого явища, як буккросинг.

Вперше я прочитав "Битву королів", на жаль, російською мовою, а українською не читав взагалі, бо мені не подобається, як всі ці книги переклали українською мовою. Але мотивація перечитати виявилася такою потужною, що я наважився перечитувати в оригіналі – тією мовою, якою Джордж Р. Р. Мартін цю епічну історію задумав і написав. Себто досі пише, чорт забирай.

Я не хочу розповідати про те, що в книзі відбувається, бо це така книга, яку кожному найкраще читати самостійно. Але як там все несеться, OMG. Це ідеальне фентезі, найкраще. Для мене, звісно.

Читати англійською було непросто, але я отримав справжню насолоду від усіх нюансів та деталей, величезної кількості сюжетних ліній та усіх тих вузликів історії, які в кожній з цих ліній зав'язуються на далеке майбутнє.

Також було дуже приємно пригадати всі ті сюжетні виверти та атмосферу оповіді, про які я забувся не лише тому, що вперше читав книгу дуже давно, але й через серіал, який чимало встиг пересрати трохи додав каші в голови фанатів історії.

Всім, хто може, раджу читати цю книгу (і всеньку серію) англійською, позаяк це ну прям богічний, сакральний, катарсичний досвід 💔

Uuuuuuuuuuuuuuuhooooooooooooooooooooooooo.

The sound went on and on and on, until it seemed it would never die. The ravens were flapping and screaming, flying about their cages and banging off the bars, and all about the camp the brothers of the Night’s Watch were rising, donning their armor, buckling on swordbelts, reaching for battleaxes and bows. Samwell Tarly stood shaking, his face the same color as the snow that swirled down all around them. “Three,” he squeaked to Chett, “that was three, I heard three. They never blow three. Not for hundreds and thousands of years. Three means—”

“—Others.” Chett made a sound that was half a laugh and half a sob, and suddenly his smallclothes were wet, and he could feel the piss running down his leg, see steam rising off the front of his breeches.

George R.R. Martin "А Storm of Swords"