Telegram Group Search
Щодо старого та нового стилю.
Стаття митрополита Іларіона (Огієнка), людини енциклопедичних знань та щирого українця, якого неможливо звинуватити у промосковській позиції. А, між тим, він захищає саме старий стиль церковного календаря.
Читайте.
+++
Живемо якось так, що все забуваємо свою власну історію, забуваємо те, що вже не раз пережили, а від історії, проте, ніколи нічого доброго не вчимося. Кажуть часто, ніби історія — то вчителька життя, але досить хоч трохи уважніше приглянутися до сучасного життя, щоб переконатися в повній хибності цього твердження. Історія повторюється — казали ще в давнину, так само можемо казати це й тепер. Ось, скажемо, справа нового стилю — це стара, давня наша справа, яку ми, українці, не раз уже болюче на спині своїй переживали. Маємо вже досвід, маємо його аж надто багато, і мусимо ж оглядатися на цей досвід.

У цій статті своїй я хочу коротко розповісти, як ще на початку заводили новий стиль серед українців. Хочу пригадати те, що пережили ми ще в XVI віці, бо те пережите так близько нагадує сучасне.

Ще з найдавнішого часу календар мав релігійне значення, особливо в очах простого народу. І власне через це довго не було змоги встановити більш-менш відповідний календар. За 46 років до Різдва Христового за цю справу взявся римський імператор Юлій Цезар; він, як pontifex maximus, і провів реформу старого календаря. Усе потрібне для цього зробив йому олександрійський астроном Созиген (Sosigenes). Систему Созигена затвердив Юлій Цезар, і цей календар став зватися Юліанським.

Значно пізніше, року 325-го, цей Юліанський календар прийняла вся християнська церква, й затвердила його на Нікейськім Соборі. З того часу календаря цього вірно додержувалися всі християнські церкви.

Але Юліанський календар, дуже простий і зручний у своїй основі, проте не був точним — він приймає рік за 365,25 дня, тоді як справді рік астрономічний має 365,2422 дня, цебто Юліанський рік довший за астрономічний аж на 11 хвилин і 13,9 секунди; ця різниця за 128 років складає одну добу.

Дуже рано звернули увагу на неточність Юліанського календаря; цікаво, що першими почали підкреслювати недоліки цього календаря грецькі вчені. Так, у середині XIV віку проти Юліанського календаря писав грецький ієромонах Матвій Властар; трохи пізніше проти нього виступав і візантійський письменник XIV віку Никифор Григора.

Але найбільшу увагу на недоліки Юліанського календаря звернув-таки Рим та римський папа. Над поправкою календаря працював багато папа Леон X. Собори Констанцький та Базельський також звернули увагу на потребу виправлення календаря, бо весіннє рівнодення, яке Нікейський собор установив на 21 березня, з бігом часу все потроху відбігало від цього дня. Собор Тридентський справу виправлення календаря цілком доручив папі. І ото ж папа Григорій XIII року 1578-го покликав до праці кращих учених та деякі університети і доручив їм справу реформи Юліанського календаря. Всю цю роботу для папи проробив головним чином калабрійський учений Луїджі Лілліо (Liliio). Щоб весіннє рівнодення повернути на 21 березня, вирішено тоді додати до Юліанського календаря нових 10 днів. Історична булла папи Григорія XIII про реформу календаря появилася 24 лютого 1582 p. («Inter gravissima»); папа наказав, щоб після 4 жовтня йшло не 5, а 15 жовтня.

Про реформу календаря добре знали вчені того часу, і скрізь її обмірковували; багато було й таких, що відкрито заповідали, що користі від нового календаря не покриють тієї мішанини, яку він, безумовно, викличе. Так воно й сталося. Новий стиль прийняли тільки католицькі народи — Італія, Іспанія та Португалія розпорядження папи виконали в призначений день, а Франція та Нідерланди — через два місяці. Католицька Польща прийняла новий стиль тільки через рік, а Угорщина — аж 1587 р. Землі протестантські та православні рішуче відкинули-новий стиль.
Новий стиль, безумовно, був ліпший за Юліанський, бо той справді потребував-таки доброї направи. Але його не прийняли. Чому? А тому, що цю реформу пророблено в Римі, і в життя проведено такими методами, які православні рішуче осудили. Григоріанському календареві відразу надано релігійного католицького забарвлення, а це зробило його нездатним до прийняття в усіх землях протестантських та православних. За справу введення нового стилю взялися головним чином єзуїти, взялися з такими методами, що вони скоро зробили цю справу чисто католицькою догмою. Це католицьке забарвлення, надане Григоріанському стилю ще в XVI віці, лишилося за ним ще й сьогодні.

Папа Григорій скоро пересвідчився, що введення нового календаря в життя справді йде не так, як сподівалися. Року 1583-го папа шле своїх послів до Константинопольського патріарха Єремії з багатими дарунками та з пропозицією прийняти новий стиль. Єремія дуже ввічливо прийняв послів, але відповідь обіцяв дати пізніше, по докладному ознайомленні зі справою. Так само звертався папа через свого нунція Поссевина й до могучого оборонця українського народу князя К. Острозького, прохаючи його вплинути на патріарха Єремію та на український народ. К. Острозький справді запитав патріарха Єремію, що робити з новим стилем.

У листопаді 1583 р. патріарх Єремїя скликав до Константинополя Собор східного духовенства. Собор дуже уважно обміркував календарну справу і 20 листопада виніс свою постанову про новий стиль. Новий календар визнано тільки черговим експериментом, який так любить робити Рим на свою руку; визнано, що в Юліанському календарі справді є недоліки, але є вони також і в новім; зате старий календар зберігає давнє канонічне правило — не святкувати Великодня ні разом із іудеями, ні перед ними, як то року 325-го постановив Нікейський собор згідно з 7 апостольським правилом; а новий папський календар порушив якраз це основне правило. Постанову собору оповістили по цілому православному світі. А хто наважився б святкувати по новому календарю, тому загрожували прокляттям.

Так постала календарна прірва між православним Сходом та католицьким Заходом, прірва, не засипана й сьогодні.

Справа заведення нового календаря ніде не набрала таких гострих форм, як у Польщі, серед українського народу. Український народ відразу гостро поставився до спроби зламання свого традиційного календаря. Не було згоди й серед самих католиків. Найкращим астрономом тогочасним у Польщі був доктор медицини та астрономії в Краківській Академії Ян Лятос. Це була людина високої освіти, щедро обдарована від природи. Характер мав прямий і ніколи не ховався з своїми думками. Ось цей Ян Лятос і виступив проти нового Григоріанського календаря. Свої докори новому календареві Лятос подав до Краківської Академії, але та не прийняла їх; тоді завзятий астроном свої критичні замітки на календарну реформу переслав до Рима, проте там не звернули на них відповідної уваги. Щоб відмежуватися від непокірного астронома, Краківська Академія в 1582 р. внесла до мійських книг заяву, що вона не поділяє думок свого товариша. А тим часом думки Лятоса ширилися по краю й підбадьорювали українців до опозиції новому стилю.

Найповажніший муж українського народу, найсильніший оборонець віри православної князь К. Острозький рішуче став проти нового стилю. А між тим армія єзуїтів взялася всякою ціною таки змусити «схизматиків» українців святкувати по новому стилю (тепер це стало рівнозначним святкуванню по-католицькому). Острог, де тоді містилася славна Академія українська, став центром оборони старого календаря. І справді, православні мали за собою канонічні підстави; що папа Григорій зламав віковічну традицію й змусив святкувати католицький світ по-іншому — це було ясним для кожного. І. Острозька Академія завзято виступає на оборону свого віковічного календаря.
Але католики не мали охоти вести літературну полеміку з православними і відразу схопилися за таке, що назавжди вбило всяке порозуміння в календарній справі. Так, року 1583-го львівський католицький архієпископ Соліковський, розагітований єзуїтами, вирішив силою примусити львівських українців таки прийняти новий стиль. Якраз на свят-вечір, 24 грудня 1583 р. по старому стилю, він послав брата свого Войтеха разом з крилошанами та купою слуг, щоб вони силою позамикали православні церкви. Скрізь було повно святково настроєного народу; озброєні посланці Соліковського з криком та галасом вривалися до церков та монастирів і силою розганяли священиків та народ, а на церковні двері понавішували архієпископські печатки. Це небувале насилля стало дуже голосним серед усього українського народу. Народ скрізь почав ремствувати. Запротестували проти нього й українські та білоруські чільні православні люди. І ось це голосне насилля підлило масла в календарну боротьбу і зробило її ще більше запеклою та безконечною.

На протест князя Острозького та інших українських магнатів король польський Стефан Баторій змушений був дати православним 21 січня 1584 р. свою грамоту, в якій він урочисто публічно заявив, що православним вільно святкувати свої свята по старому стилю, а цивільній владі наказав сторожко пильнувати, щоб православним не робили в святкуванні ніяких перешкод. Але католицьке духовенство вже так завзялося таки примусити непокірних «схизматиків» святкувати по новому стилю, що грамота королівська бажаного заспокоєння не принесла. Король змушений був ще два рази писати свої грамоти — 18 травня 1585 р. та 8 вересня 1586 р., аж поки розбурхане духовенство хоч трохи не заспокоїлося.

Цього саме часу проти нового стилю виступає й Острозька Академія — 1587 р. виходить з Острозької друкарні дуже цікавий полемічний твір Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного». Славний учений свого часу, перший ректор Острозької Академії Герасим Смотрицький, батько відомого Мелетія, приймав жваву участь у релігійній полеміці свого часу. Книжка його «Ключ царства небесного» направлена проти нового стилю — написана сильно, жваво і влучно. Смотрицький дивиться на календарну справу з буденного життєвого погляду й показує, що приніс оцей новий календар.

«З направи календаря, — пише Г. Смотрицький, — вийшло мало добра, а тільки великий та чудний розрух стався майже по цілому світі. І не тільки в ділах церковних, але й у справах світських скрізь почалася з тієї направи велика сварка та ненависть поміж людьми, тягнучи за собою багато непотрібних шкод. Перше. Ось чоловік бідний та вбогий, що з праці рук своїх та в поті чола мусить їсти хліб свій, і з тієї ж праці мусить задовольняти й пана та давати йому, що накажуть; звик він від предків своїх віддавати належне Богові й належне панові. А тепер він до того жодним способом не може потрапити. Ось пан йому приказує працювати в ті святі дні, які він здавна святкував. Боїться бідака Бога, боїться й пана — і мусить забути про більшого та служити меншому, бо про Бога чув він, що Він довготерпеливий та многомилостивий, а про пана добре знає, що той короткотерпеливий і маломилостивий... І коли не займуть його, то воли його займуть уже певно...

Прийде панське свято, — рад би бідака вбожество своє працею підпомогти, та боїться пана і — святкує... А часом за тими бідами не тільки нового панського свята не пам'ятає, але й про своє старе забуває, в чім і Богу й пану буває винним. Зверху нужда його доїдає, а в середині сумління гризе. І не маючи порятунку, такий бідолаха мусить нагороджувати біду свою наріканням та сльозами, — і я не знаю, чи в таких своїх розкошах часом не проклинає він того календарного поправителя...

Друге. Так само й по містах на свої нові свята нас не випускають, забороняють нам робити, хватають і саджають... А городяни ж повинні святкувати свої давні свята, але в цім їм заважають, і вони невинно поносять різні шкоди та втрати і вдома, і в полі, і в дорозі, — і вони також не мають за що його (пана) благословляти...
Третє. Також і на ярмарках та в справах купецьких, в різних записах одні по-старому, а другі по-новому, — виходить тільки плутанина та втрата, а часом і сварка., і через усе те не всі бодай дякують «Бодай здоров поправляв»...

Четверте. А ось вам чоловік та жінка; сам Бог повелів першому наказувати, а другій слухатися та коритися; в Божих молитвах, у постах та святах мають вони бути як одне серце й одні уста. А тепер отой новий календар заліз і сюди, де собі побралися православний та католик. Бо ж коли одному з них буває середопістя, то другому запуски, а потім одному страсті Христові, а другому весела розпуста... Так само й усі свята рокові перше святкували радісно з дітками та з слугами на хвалу Божу, а тепер мусять святкувати різно, від чого певне одному буває маркотно, а другому немило...

Ото ж усю цю календарну направу треба назвати «покривленєм», а не поправою, бо вона більше вадить, як помагає...».

І так далі — Смотрицький гостро та їдко висміяв новий календар; книжка його широко розійшлася по православному світі, і скрізь підохочувала українців до завзятого спору проти «папської видумки».

Через рік, року 1588-го, з Острозької друкарні вийшла нова полемічна книжка — «Книжица» Василя Суражського. У цій книжці в V розділі Суражський виступив і проти нового календаря. Твір Василя Суражського дуже солідний і науковий; Смотрицький показав недоліки Григоріанського стилю в буденнім житті, а Суражський науково довів його неканонічність та різні вади і теж закликав українців міцно триматися свого традиційного календаря.

Це був тільки початок літературної полеміки проти нового стилю. Року 1596-го відомий Степан Зизаній видає книжку «Казанье об антихристе», де розвиває протестантську тодішню думку, ніби папа — то антихрист, а також подає сильно написаного листа патріарха Константинопольського проти нового календаря.

Десь цього ж часу з Острозької друкарні вийшла й відома книжка: «Апокрисис» славного тоді Христофора Филалета (Бронського). Логічно, спокійно та послідовно Бронський трощить новий стиль і доказує його хибність.

Не всі прийняли новий календар і на Заході. «Деякі західні астрономи, — пише Бронський, — видали книжки проти календарної реформи, доказуючи, що її зроблено без потреби; інші визнають, що реформа потрібна була, але її зроблено не відповідно до потреби... І коли ми бачимо, що панове римляни, називаючи цю реформу річчю маловажною, все-таки настирливо намагаються накинути її й нам, то ми боїмося, щоб під цим календарем не було чогось іншого і щоб разом із цією папською видумкою з часом не накинули нам іще чогось більш неприємного... Панове римляни прийняття календаря звуть ділом маловажним, кажучи, що це не догмат віри й не відноситься до спасіння; коли так, то їм нема чого домагатися, щоб ми таки приймали його, і вони не мають причин так ремствувати на нас за те, що ми не приймаємо того, що самі вони звуть маловажним...»

«Ми не перечимо, — пише Бронський, — що по всіх містах грецької віри є й католики. Нехай так, але ж більшість населення в цих містах визнає грецьку віру, і тому було б справедливішим, щоб меншість покорилася більшості. А коли це не вгодно, то що заважає кожному святкувати свої свята, як наказує йому його церква? Жиди ж он навіть святкують, коли хотять, по свойому законові, хоч і не мають своїх сіл... А ми, люди грецької віри, легко можемо довести, що маємо багато таких сіл, де римлян зовсім немає. А коли справа йде про згоду політичну, то ми не бачимо причин, чому б могла заважати їй різність календаря, коли вона не заважала цій згоді перед тим. Коли ж справа йде про згоду духовну, то починати її прийняттям календаря значило б починати її з дуже тонкого місця, бо декілька років тому ми мали один календар, а проте згоди між нами не було, бо ж була різниця в інших речах!..».

Ось таку започатковано полемічну літературу проти нового календаря. Спочатку, в XVI віці, моральна перемога цілком була на боці українців — мішанина від нового стилю все-таки скрізь була така велика, що католики поважно боронитися не змогли. Діячі унії 1596 р.
— Іпатій Потій та Кирило Терлецький — хотіли були завести й новий календар, але спротив народу такий був упертий, що думку цю мусили вони покинути — уніати й до сьогодні не прийняли нового стилю і міцно боронять старий споконвічний свій стиль.

Звичайно, католики не мовчали і так само почали завзято писати проти старого стилю. Спершу нападали вони на Яна Лятоса і таки добилися свого — 1601 р. Лятоса вигнано з Краківської Академії, і мужній астроном перейшов до Острога і працював уже тут під захистом князя К. Острозького. З'ївши Лятоса, католики взялися за православних і виступали проти старого стилю і з церковних катедр, і в окремих книжках. Завзята боротьба точилася аж до середини XVII віку, і тільки з того часу, переконавшись в остаточній упертості «схизматиків», католики до певної міри дали спокій українцям.

Але ця боротьба за календар дорого коштувала українцям і добре далася їм взнаки. Католики не тільки вели літературну полеміку, але для впровадження нового стилю часто використовували і свою збройну перевагу. А різні повновласні пани по селах робили з українським народом та з його духовенством, що хотіли... І тільки дивуватися можна тій величезній відпорній силі українського народу, що таки в боротьбі за календар вийшов переможцем, і на спині своїй доніс нам чистим споконвічний наш стиль...

Що справа була справді нелегкою, на це приведу ось таке свідоцтво. Славний митрополит Київський Петро Могила в своїх записках розказує таке: «В перемиській землі пан Еразм Гербарт, у піст перед Різдвом Христовим, за декілька день перед своїм латинським Різдвом, за радою своїх ксьондзів, зібрав до себе всіх православних священиків з протопопом їхнім, числом 12, зо всіх сіл своїх (багатий був), і наказав їм разом з ним по новому календарю святкувати Різдво й м'ясо їсти, Всі священики зреклися і воліли ліпше смерть прийняти, аніж зламати свій споконвічний календар. Пан дуже розгнівався, обезчестив їх і безбожно ганьбив православну віру. Потім наказав замкнути священиків до темниці. А вони плакали й стогнали та молилися Богу, радуючись, що сподобилися за правдиву віру безчестя та темницю прийняти. Єпископ їхній Михайло Копистянський також наказував їм потерпіти за віру. І священики з плачем у темниці підносили руки свої до Бога, просячи не дати віри православної на сміх та поругу й заступитися за них. І коли вони молилися, несподівано захворував Гербарт. Слуги догадалися, що то кара Господня, і побігли до темниці, щоб випустили всіх священиків. Але не добігли вони й до темниці, як пан їхній «испроверже злую свою душу...».

Як бачимо, серед нашого українського народу складалися навіть легенди про мужню оборону свого споконвічного календаря. Поговоріть з волиняком ще й сьогодні — він вам розповість не одну таку сумну легенду, переказану йому дідом його... Занадто дорогою ціною виборов собі український народ право на споконвічний стиль свій, щоб легко та скоро забути про його...

Дуже поволі ширився новий календар і по Європі. Германія, Данія та Голландія прийняли його тільки 1700 р., Англія — 1752 р., а Швеція — 1753 р. А це тому, що Григоріанському календареві відразу надали релігійного забарвлення; правда, має він багато й наукових хиб, так що славний американський астроном Ньюкомб радив вертатися-таки до Юліанського календаря. Звичайно вказують, що за 10000 років при Юліанськім календарі Різдво припаде на весну, а Великдень — на літо; але на це резонно відповідають: чи помітить хто таку зміну, і чи за 10000 років люди пам'ятатимуть, що колись вони святкували Різдво зимою?

Ось оці події, що відбулися на світанку заведення нового стилю, я й хотів пригадати тепер, коли розпочиналася була знову ця така стара наша боротьба. Історія мусить-таки бути нам учителькою життя — нехай же навчать нас хоч чогось усі ті події, про які я тут розповів. Довгий та тернистий шлях, по якому йшов та йде наш український народ, дуже дорогою ціною виборює він собі право на окреме життя, на свою віру, на свої звичаї; але що раз він собі виборов, тим вже легко не поступається.
Бен Воллес, екс міністр оборони Великоі Британіі.

«Ми повинні посадити Росію у в'язницю і звести високі стіни.
І ЗВЕСТИ ВИСОКІ СТІНИ.

Якщо останні кілька років чогось навчили нас, так це тому, що всі наші суспільства більш крихкі, ніж ми думаємо, і що диктатори можуть падати.

Як не дивно, результатом є те, що Росія стала меншою, біднішою та слабшою країною, ніж тоді, коли Путін тільки прийшов на посаду. Це країна, яка тепер змушена стояти на колінах перед правителем Північної Кореї за свіжим гарматним м’ясом.
ПУТІН СТАВ МЕНШИМ І СТОІТЬ НА КОЛІНАХ ПЕРЕД ИНОМ.

Це також країна – хоча Путін цього не визнає – яка стала клієнтом Китаю. Як впали могутні.

Як нещодавно сказав мені один нинішній лідер колишнього російського союзника: «Путін — просто гангстер із заправкою».

Коли Путін прийняв дурне рішення незаконно вторгнутися в Україну, всі всередині нашого уряду – особливо в Міністерстві закордонних справ – насилу повторювали мантри: «це не російський народ, це лише маленька кліка в Кремлі», і «ми не змінюємо режим».

Що ж, минулі три роки показали, що цей злочинний і фашистський режим виходить далеко за межі кількох запеклих старих чекістів. Виявляється, росіяни не тільки підтримують вторгнення, але й підтримують застосування тортур, масових вбивств, вбивств і кібератак.
РОСІЯНИ - У БІЛЬШОСТІ ФАШИСТИ.

Як і у випадку з Німеччиною Адольфа Гітлера, дії Росії можливі лише завдяки широкій підтримці серед її громадян. Однією з особливостей Радянського Союзу були сотні російських дисидентів, які сміливо виступали або проводили агітацію з еміграції. Цього разу цифри, які це роблять, однозначні. Більшість росіян за кордоном в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ), на Кіпрі чи в європейських столицях вважають, що Путін має рацію (одночасно захищаючи своїх синів від призову в Україну).
ДИСИДЕНТІВ МАЙЖЕ НЕМАЄ.

То що ж робити з цією бандитською державою? Що ж, я вважаю, що як і іншим гангстерам, Росії місце за ґратами: тюремними ґратами, які вона сама створила. Зараз, незважаючи на санкції, Росія поводиться так, наче нічого не сталося. Наші західні столиці та приватні школи досі повні заможних прихильників Путіна. Росія керує «тіньовим» флотом кораблів, який дозволяє їй експортувати нафту, перерізати кабелі та контрабандно перевозити товари. У Москві досі продаються відомі британські бренди – бренди, проти яких варто задуматися.

Тож у 2025 році ми повинні переконатися, що Захід почне зводити тюремні стіни високо. Ми повинні залатати діри і замкнути двері. Ми також повинні використовувати нашу колективну дипломатію, щоб чинити тиск на такі країни, як Кіпр, ОАЕ та Швейцарія, щоб вони притиснули ігрові майданчики російської еліти.
РОСІЙСЬКА ЕЛІТА МАЄ ЖИТИ В РОСІІ.
Так само, як ми видаляємо злочинців із суспільства, ми повинні робити те саме з Росією. Іронія таких дій полягає в тому, що вони повністю протистоять фальшивому російському наративу про те, що НАТО готове вторгнутися.

Давайте подивимося правді в очі: ніхто ніколи не хоче вдертися до в’язниці.
НІХТО НЕ ХОЧЕ ДО ВʼЯЗНИЦІ

Коли виявиться, що у Путіна немає справжніх друзів, Хрещений батько виглядатиме слабким, і, як і в будь-якій іншій організованій злочинній родині, його дні будуть полічені.

Знайдуться ті, хто скаже, що Путін нікуди не йде. Безсумнівно, такі експерти пропустили крах Асада, спробу державного перевороту в Південній Кореї та перемогу Талібану.

Якщо останні кілька років чогось навчили нас, так це тому, що всі наші суспільства більш крихкі, ніж ми думаємо, і що диктатори можуть впасти.

Вінстон Черчілль якось сказав: «Диктатори їздять туди-сюди на тиграх, з яких вони не наважуються злізти. А тигри зголодніли».
Російські вдови і матері скоро зголодніють».

https://www.telegraph.co.uk/news/2025/01/14/we-must-put-russia-in-a-prison-and-build-the-walls-high/
Милістю Божою отримали і освятили після завершення богослужіння образ Божої Матері, який іменується "Вишгородська".
Так вона у нас і підписана.
Це мій улюблений образ Божої Матері, не знаю чому, але я просто очей від неї відвести не можу.
Дякую Господу за небайдужих вірян, як й Він завжди посилає для придбання всього необхідного в храмі.
Більшість знає її під назвою "Володимирська", але справжня її назва Вишгородська, а не Володимирська, бо первинно вона знаходилась у храмі міста Вишгород. Згідно з переданням, її у 1131 році Константинопольський патріарх подарував київському князеві.

У 1169 князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгороду та, викравши ікону Вишгородської Богородиці, вивіз її спочатку до своєї резиденції в селі Боголюбово, а пізніше — до Володимира-на-Клязьмі. Відповідно, ікону почали називати «Володимирська».

Для молитовного шанування цієї ікони у нашому храмі не вистачає лиш відповідного акафіста.
Нічого. Все буде...
Forwarded from Діалог.ТУТ
Недобрий ранок.
Привітання від росіян з Навечірʼям Богоявлення.

Запоріжжя. Замість молитви — знову біль та руйнування.

Від ракетного обстрілу постраждав кафедральний Андріївський собор.
"Саме слово «хрещення» до слова «хрест» жодного відношення не має, але в слов'янській мові ці два слова, не пов'язані одне з одним, стали позначатися через спільний корінь.
Слово «хрещення» грецькою – баптизма («обмивання»), а «хрест» – ставрос, що означає «дерево»; латинською «хрещення» – baptisma, а «хрест» – crux; la croix французькою означає «хрест», le bapte'me – «хрещення».
Іоанна називають Хрестителем не через те, що він озброєний хрестом, а тому, що здійснює хрещення, обмивання. Французькою Іоанн Хреститель – Жан Баптист, тому що робить bapte'me.
Не знаючи цього, скульптор І. П. Віталі зобразив Предтечу з хрестом. І на картині А. Іванова він теж, на жаль, із хрестом у руках."

Георгий Чистяков - Над строками Нового Завета
ХРЕЩЕННЯ

Минає тридцять років, і Іван Хреститель починає свою проповідь. І в цей же час приходить до людей, стає відомим Ісус. На картині А. Іванова «Явлення Христа народу» бачимо, як Ісус приходить, щоб хреститися від Іоанна у Йорданських водах. Іван каже Йому, що недостойний, що йому самому потрібно христитися в Ісуса, а не хрестити Його. Ісус відповідає: «Залиш тепер; бо так треба нам виконати будь-яку правду». Залиш і роби. Залиш і дій. Хрещення як ритуал (по-грецьки баптисма - «обмивання», «обмивання») був відомий і до Христа, і до Іоанна Хрестителя, але цей ритуал був необхідний тільки для язичника. Якщо язичник хотів стати іудеєм, перед обрізанням йому потрібно було хреститися, тобто піддатися ритуальному обмиванню.

Саме слово «хрещення» до слова «хрест» жодного відношення не має, але в слов'янській мові ці два слова, не пов'язані одне з одним, стали позначатися через спільний корінь. Тому що, повторю, слово «хрещення» по-грецьки – баптизма («обмивання»), а «хрест» – ставрос, що означає «дерево»; латинською «хрещення» – baptisma, а «хрест» – crux; la croix французькою означає «хрест», le bapte^me – «хрещення». Іоанна називають Хрестителем не через те, що він озброєний хрестом, а тому, що здійснює хрещення, обмивання. По-французьки Іоанн Хреститель – Жан Баптист, тому що робить bapte^me. Не знаючи цього, скульптор І. П. Віталі зобразив Предтечу з хрестом. І на картині А. Іванова він теж, на жаль, із хрестом у руках. Оскільки обмивання було необхідне лише для язичника, який хотів стати іудеєм, то, коли Іван Хреститель здійснював цей ритуал над юдеями, це здавалося їм чимось ганебним. Адже в очах благочестивого іудея язичники – це як собаки, свині та взагалі носії усілякого бруду. І він, Предтеча, ставить їх, дітей та онуків Авраама, на одну дошку з язичниками!

Але тут приходить Христос і ставить в один ряд із язичниками Себе. Ось що таке хрещення Ісуса у Йорданських водах. Він не просто юдей за тілом, і не просто син Давидів; Він, у якому повнота Божа перебуває тілесно, ставить Себе в один ряд з язичниками, з людьми, яких і за людей не вважають, – вони для юдеїв, можливо, навіть гірші за тварин. Слово ке'носіс означає «опуститися до дна», «стати поруч із найменшими, найбруднішими». Ісус саме це робить. І саме тоді над Ним розкриваються небеса і Бог виявляє Себе людству у всій повноті. Саме тому свято Хрещення Господнього називається також Богоявленням.

«Дух у вигляді голубині» – читаємо ми у слов'янському тропарі цього свята. В Євангелії Дух Божий є не у вигляді голуба, як сказано в Синодальному перекладі, а у вигляді голубки (у грецькому тексті вжито слово перистера' – жіночого роду, і в латинському перекладі у блаженного Ієроніма те саме – columba, жіночого роду). Цілком ясно, що Дух Божий – Руах Елохім – може бути лише жіночого роду, бо на івриті це слово – жіночого роду. Тому, коли в грецькому тексті Євангелія Дух позначається іменником жіночого роду, це ніби продовження Старого Завіту, це логічно з нього випливає. Це Дух, який мера'х ефо'д, «парив над світом», подібно до того, як ширяє над гніздом голубка. Саме це дієслово ми зустрічаємо в Біблії на перших сторінках книги Буття: «І Дух Божий, – сказано у Синодальному перекладі, – ширяв над водою». Дієслово ефод - дуже рідкісне в івриті. Воно вживається, коли треба сказати про птаха, який ширяє над гніздом, не злітаючи високо і не опускаючись, не сідаючи на нього. Це, звісно, ​​може робити лише птах, який висиджує яйця, самка.

«І Дух Святий, як голубка, ширяв над водою», – так треба було б виправити текст Синодального перекладу.
У той час, коли Дух Святий є у вигляді голубки, хмара осяяє цю сцену, «і був голос з хмари, що говорив: Це Син Мій Улюблений, у Якому Моє благовоління». «у Якому Моє благовоління…» – він про еудокіа – «Якого Я люблю». Я вже казав, що грецьке слово еудокіа – це «любов Божий».
«…якого Я люблю». Той, хто читав Старий Завіт слов'янською мовою, повинен знати це формулювання, але в дещо іншому вигляді: «Син твій улюблений, якого ти любиш». «Візьми сина твого, твого єдиного, якого ти любиш» (Бут. 22: 2). Це про жертвопринесення Авраама. Невипадково як святоотцівська традиція, так і середньовічне мистецтво зіставляли ці дві сцени – жертвопринесення Авраама і хода Ісуса на Голгофу. Подібно до того, як Ісаак несе дрова в гору, Ісус несе на Голгофу Свій Хрест. Отже, у Старому Завіті вжито слово «єдиний», по-єврейськи яхі'д.

«Візьми сина твого, єдиного твого, якого ти любиш…» – так у Синодальному перекладі Старого Завіту. Але в грецькому варіанті, в Септуагінті, у Новому Завіті, в Євангелії від Матвія – «Візьми Сина Твого улюбленого (агапето'н), якого Ти любиш». Отже, у Матвія – пряме посилання до Старого Завіту. Подібно до Авраама, який готовий принести в жертву Ісаака, Бог приносить у жертву Сина Свого. «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Свого Сина…», там сказано «єдинородного» (моногеніс) і вжито прикметник яхід – «… Сина твого єдиного, якого ти любиш».

Так тексти з книги Буття про жертвопринесення Авраама і з третього розділу Євангелія від Іоанна з фразою, що виходить з уст Ісуса: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого єдинородного…» (Ів 3: 16), – пов'язані разом зі словами , що пролунали з хмари в момент Богоявлення: «Це Син Мій Улюблений, в якому Моє благовоління» (Мф 3: 17).
У цих словах теж вже є хрест («віддав Сина Свого…»). Як у сцені Стрітення через деталі тексту ми бачимо хрест, так і тут, у сцені Богоявлення, ми бачимо хрест у словах «Це є Син Мій улюблений, у якому Моє благовоління».
Фахівці, які займаються іконою, можуть підтвердити: кожну ікону треба вміти читати, вдивляючись у найдрібніші деталі. І кожен євангельський текст треба читати так само, вдивляючись у деталі, бо саме в деталях можна побачити дуже важливе послання Бога, якусь дуже важливу звістку.Тому необхідно знати мову, якою написаний цей текст (не грецька або іврит – лише дуже мало хто в ХХ столітті може дозволити собі розкіш знати ці мови так, щоб читати на них Писання). Потрібно знати мову Писання, щоб пізнати в словах Нового Завіту образи та місця, які відповідають образам і місцям Старого Завіту. Потрібно вміти зіставити один текст з іншим і дізнатися, скажімо, в Євангелії від Матвія якийсь відгук Євангелія від Івана. І не тільки в тих місцях, де на полях або між колонками даються посилання до відповідного тексту, а й там, де такі відсутні. Треба пам'ятати, що посилання на паралельні тексти даються лише в дуже невеликій кількості випадків. Насправді природа біблійного тексту така, що у ньому всі вірші пов'язані з іншими, що у одному вірші можна побачити всю Біблію. В одному вірші чується, наприклад, відгук біблійної розповіді на івриті про жертвопринесення Авраама, тієї ж розповіді, але дещо переробленої Септуагінтою, і також відгук нічної бесіди Ісуса з Никодимом. Все це зливається в одне ціле і стає зрозумілим тільки якщо читається разом, коли один вірш накладається на інший, зіставляється з іншим. Тоді вони починають звучати у всій своїй повноті, а ми починаємо їх справді чути та розуміти. Розуміти, наприклад, що за словом "улюблений" стоять слова "єдиний" або "єдинородний", як потім буде сказано в Символі віри. Що за словами «у Якому Моє благовоління» стоїть розповідь про жертвопринесення Авраама, а якщо говориться про жертву, то йдеться про хрест, про хресну жертву.

Георгий Чистяков - Над строками Нового Завета

Переклад оригінального тексту - прот. О. Клименко
За океаном відбулася різка зміна погляду на людство.
Відтепер, принаймні на найближчі декілька років, там знову є лиш два гендери - чоловіки і жінки.

Ось цитата із інавгураційної промови Трампа:
"Цього тижня я також припиню політику спроб використати гендер як зброю. Ми розбудуємо суспільство, яке ґрунтується на досягненнях, яке ґрунтується на засадах меритократії (згідно з яким керівні посади у державі мають займати здібні та кваліфіковані особи незалежно від інших якостей) Відсьогодні офіційна політика США в тому, що існує лише два гендери: чоловіки та жінки".

Буття 1:27: “І сотворив Бог людину на свій образ; на Божий образ сотворив її; чоловіком і жінкою сотворив їх”.

Стать знову = гендер. І без варіантів.
Ну, так ми про це знали завжди. Плюс, це ж видно прямо таки неозброєним оком. Якщо не було втручання хірурга.

Прорив, що скажеш. Не думав, що такі прості речі доведеться читати в новинах.
Це ж означає, що бути притомним і при своєму розумі скоро не буде злочином.
Щось хороше.

Бо я так і не встиг розібратися в усіх тих нових формах самосприйняття.

Але, це не означає, що "здвиг по фазі" припиниться одразу і всюди.

Нагадаю, як це було раніше. Ну, останні роки. Коли традиційні погляди відтіснили в сторону, натомість відкрили ящик Пандори гендерного хаосу.

Ось основні так звані "гендерні ідентичності", які тепер на території США перестануть, я так розумію, кошмарити суспільство:

Трансгендер — так себе звуть люди, чия гендерна ідентичність відрізняється від фізичної статі. Це також термін для позначення людей, які здійснили чи здійснюють перехід від однієї статі до іншої.

Небінарна особистість — це така, що не ідентифікує себе виключно як чоловік чи жінка. Вона здатна одночасно відчувати обидві гендерні характеристики. Може в різний час відчувати себе більше чоловіком, чи більше жінкою.

Гендерквір — термін, який вживають люди, котрі не відповідають будь-якій з гендерних ідентичностей. Вони не називають себе ані трансгендерами, ані небінарними особистостями.

Гендерфлюїд — це про людину, чия гендерна ідентичність може змінюватись або трансформуватись під впливом різних зовнішніх обставин.

Але одним розчерком пера цей перелік і всі, пов'язані з ним нові правила гри, скоро відмінять.
Думаю, це нормально.

Я би ще дописав квадроберів. Але не знаю, чи за це у нас немає статті...
Мінкульт вперше в пострадянській історії забрав від Церкви нетлінні мощі, щоб поставити їх на власний баланс.

Очільниця Національного архітектурно-історичного заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва повідомила, що з минулого року «мощі трьох святих чернігівських», які є церковною реліквією, були поставлені на державний облік. Про це повідомляє Інформаційно-просвітницький відділ УПЦ з посиланням на pechera.info.

Вже другий рік поспіль після недопуску релігійної громади УПЦ до Свято-Троїцького кафедрального собору у Чернігові віряни втратили можливість вклонятися нетлінним мощам святителів Феодосія та Філарета і преподобного Лаврентія Чернігівських, які знаходилися у цьому соборі. Храм був опечатаний, а віряни можуть молитися лише біля замкненої храмової брами. Тож і доля реліквій залишалася невідомою.

Нещодавно очільниця заповідника «Чернігів стародавній» Наталія Реброва в інтервʼю розповіла, що «мощі систематично оглядають фахівці з цього питання, антропологи».

Також вона повідомила, що «на початку 2024 року мощі трьох святих чернігівських були поставлені на державний облік. Вперше в Україні Міністерство культури ухвалило таке рішення».

Звісно ж, ця заява викликала більше питань, ніж пояснень. Найперше – на яких підставах Мінкульт відібрав у Церкви те, що йому ніколи не належало? Повторюючи ганебну практику радянських антирелігійних музеїв, чиновники відбирають у вірян святі мощі щоб в подальшому на свій розсуд допускати чи ні до них людей для молитви, та ще й робити це за гроші, бо вхід в музей, як відомо, платний.
Суспільне повідомляє, що в рф засуджено до 14 років позбавлення волі о. Костянтина Максимова, священика УПЦ з Токмака. Його звинувачують у шпигунстві проти РФ.

Російська окупаційна влада змушувала кліриків Бердянської єпархії УПЦ підписувати документи про перехід до РПЦ, проте Максимов відмовлявся, повідомила його адвокат Юлія Богдан.

«Максимова неодноразово змушували підписувати ці документи, проте він щоразу відмовлявся. Незважаючи на це, він не лише не підписував папери, а й під час церковних служб не згадував патріарха РПЦ Кирила, за що отримував зауваження від настоятеля храму», - розповіла адвокат.

16 травня 2023 року він спробував виїхати через Крим. Однак у Чонгарі його затримали, і з цього моменту до лютого 2024 року він перебував у полоні у «підвалі» Мелітополя. Потім в СІЗО.

«Лише 26 березня 2024 року мати Максимова Світлана отримала звістку від сина. Він написав: "Мамо, я живий, судять за ст. 276 КК РФ. Врятує тільки обмін. Бережи себе"», - повідомила адвокат.

З каналу Веселий піп.
Помолімося
Що ж таке відповідальність?
Відповідальність є тим, із чим ми стикаємося в житті і від чого намагаємося втекти. І справді, у відповідальності є щось бездонне. Що довше ми думаємо про неї, то більше усвідомлюємо її жахливі глибини - доки нас не здолає запаморочення.
Як тільки заглибимося в сутність людської відповідальності, нас охоплює нестримне тремтіння: у відповідальності є щось страшне і водночас славетне! Страшним є усвідомлення, що саме в цю мить ми відповідаємо за прийдешнє і що кожне наше рішення вже незмінне, що кожної хвилини ми або щось творимо, або втрачаємо - утрачаємо єдину і неповторну можливість. Кожна мить містить тисячі можливостей, але ми можемо вибрати лише одну з них. Усі інші — приречені на вічне забуття. Але як приємно усвідомити, що майбутнє, наше власне і всього світу, залежить - хоча й незначною мірою, від нашого рішення.
Те, що ми робимо в конкретну мить свого життя, стає реальним і вже ніколи не перейде в небуття.
Віктор Франкл. Лікар та душа. Основи логотерапії.

Те, що надихає...
2025/01/27 03:31:05
Back to Top
HTML Embed Code: