єлагіна|тексти

буває, ляжу і не вірю сам,
як віддаляються у вікнах небеса і нескінченні клаптики озимі,
і комишів стривожені стекляруси тремтять під час обідньої грози,
як срібна змійка виповза на шлях
і ми, її завидівши, біжим, хапаючи свої велосипеди, —
крикливі, довгоногі діти степу
з губами темними,
напнуті, мов пружини.

а ось і вересень, і перші бризки крові
на черевиках
і ліцейській формі з надірваним смугастим рукавом,
а далі — тепла осінь і любов,
дві тіні на кар'єрах при заході.

така беззуба вірність в цій породі,
така безмірна щедрість — нащо, а,
було отак відколювати шмат
від серця й віддавати раз за разом?
не жаль нічого —
смійся і розказуй
свої історії.

а хто там, хто сидить у ближнім колі?
та скільки не вдивляйся — завше так:
один чи два
з руками у вузлах, що звикли копирсатися у слові,
з очима старшими за їх юначий вік,
із гривами чорнавої комети.
залюблений виспівуєш їм — де там!
ніхто не опліч —
так.. неподалік.

за звичкою вкладатись біля вікон:
надніч ти знов дитина, знову сам.
приляжеш — боже, з кого ця краса? — відходить небо в океани жита;
і ти, уже м'який і перелітний, вернув у дім південної грози,
де кров твою ніхто не пересилить —
вона ізнов пекуча і легка, мов змійка із батьківського садка,
біжить, біжить над погорілим світом.

www.group-telegram.com/sa/yelagina_poetry.com/217

335 viewsedited  Jan 8 at 21:33

буває, ляжу і не вірю сам,
як віддаляються у вікнах небеса і нескінченні клаптики озимі,
і комишів стривожені стекляруси тремтять під час обідньої грози,
як срібна змійка виповза на шлях
і ми, її завидівши, біжим, хапаючи свої велосипеди, —
крикливі, довгоногі діти степу
з губами темними,
напнуті, мов пружини.

а ось і вересень, і перші бризки крові
на черевиках
і ліцейській формі з надірваним смугастим рукавом,
а далі — тепла осінь і любов,
дві тіні на кар'єрах при заході.

така беззуба вірність в цій породі,
така безмірна щедрість — нащо, а,
було отак відколювати шмат
від серця й віддавати раз за разом?
не жаль нічого —
смійся і розказуй
свої історії.

а хто там, хто сидить у ближнім колі?
та скільки не вдивляйся — завше так:
один чи два
з руками у вузлах, що звикли копирсатися у слові,
з очима старшими за їх юначий вік,
із гривами чорнавої комети.
залюблений виспівуєш їм — де там!
ніхто не опліч —
так.. неподалік.

за звичкою вкладатись біля вікон:
надніч ти знов дитина, знову сам.
приляжеш — боже, з кого ця краса? — відходить небо в океани жита;
і ти, уже м'який і перелітний, вернув у дім південної грози,
де кров твою ніхто не пересилить —
вона ізнов пекуча і легка, мов змійка із батьківського садка,
біжить, біжить над погорілим світом.

BY єлагіна|тексти