Традиція надавати зброї власне ім'я дуже давня: меч славного лицаря Роланда звався “Дюрандаль”, бойовий молот бога Тора – “Мйольнір”. Сучасні воїни також наслідують цей давній звичай. Особливо, коли їхня зброя така грізна і смертоносна. Так, артилеристи 58-ї мотопіхотної бригади проявляють неабияку фантазію, аби охрестити свої бойові машини.

Погодьтесь: одна справа, коли стріляє просто британська самохідна гаубиця AS-90, і зовсім інше, коли ворога вогнем з неба поливає “Зелений Змій”, трощить “Гремлін”, або розбирає на шматки “Франкенштейн”. Нехай ворог знає імена тих, хто відправляє його у пекло.

Бажаєте опанувати сучасну потужну зброю та нищити окупантів з великої відстані? Ставайте артилеристами і звертайтеся за номером +380 63 266 2752 (доступні дзвінки та повідомлення через месенджери Viber, Signal та Telegram). Чекаємо!

Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam

Киянин Олег входить в цю “річку” вже втретє. В 1996-98 роках була строкова служба, 2015-16 роки – мобілізація й участь в Антитерористичній операції. І, нарешті, повномасштабне вторгнення.

– Повістку я отримав заздалегідь, за три дні до початку вторгнення, – згадує Олег. – Я був в оперативному резерві як зв’язківець, то ж про мене в першу чергу і згадали. Казали, що направлять на тримісячне навчання, але росіяни перетнули кордон, і я пішов до своєї рідної 58-ї мотопіхотної бригади. Рідної тому, що саме в її складі в п'ятнадцятому-шістнадцятому роках я вже виконував бойові завдання на Донбасі. Тоді бригада була щойно створена, і багато хто з нинішніх командирів служили зі мною як прості солдати-контрактники. Наприклад, наш нинішній командир підрозділу. Пам'ятаю, як ми з ним вдвох тягли провід "польовки", коли ворожа диверсійно-розвідувальна група перерізала зв'язок. Разом воювали, разом їли, що прийдеться, ділили побут. І от колишній солдат – тепер вже майор, його поважає і цінує кожна людина в нашому колективі. Це одна з причин, з якої хлопці від нас не переходять до інших підрозділів.

Зараз Олег з побратимами забезпечує бригаду зв'язком. В самому широкому сенсі, – починаючи із генераторів і живлення для антен, закінчуючи найсучаснішими технологічними засобами. Чоловік каже, що з 90-х років, коли він вперше стикнувся с цією цариною, техніка зробили величезний крок вперед.

– Я прийшов в "професію", коли ще були телеграфні стовпи та перфокарти, які потрібно було розкопувати, – каже Олег, – а тепер – у нас "Старлінки", інтернет і комп'ютери. Однак хочу сказати одне: всі сучасні технології зв'язку не здатні повністю замінити старий добрий провідний зв'язок. Яким би зручним не був той же "Старлінк", його можливо заглушити, і тоді залишається звичайний телефон з проводом. У бригади завжди має бути резервний канал зв'язку.

Не дивлячись на свій величезний досвід професійного зв'язківця, Олег зізнається, що своє подальше післявоєнне життя з цією військовою професією він не пов'язує. Каже, у свої 46 років він вже трохи застарий, аби розвиватися в цьому напрямку.

– Як кажуть – дорогу молодим, – посміхається чоловік. – У них і хисту до нових технологій більше, і навчаються нового вони скоріше та ефективніше. А я хочу на "гражданку" – до дружини і дітей. Можливо, знову займатимуся підприємництвом, як до війни. Закінчилася б вона якнайшвидше…

Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam

Сум'янин Максим на псевдо “Мурчик” пішов до війська, як діти в школу. В сенсі, 1 вересня 2022 року. Як і першачки, він також опановував нові знання та навички з нуля, адже до цього в армії не служив, а на “гражданці” працював комбайнером.

Перші бої чоловік прийняв у складі добровольчого підрозділу, але згадувати про це не хоче. Згодом потрапив до 58-ї мотопіхотної бригади, де служить і зараз в роті протитанкових ракетних комплексів. Доводилося брати участь у контактних боях з противником, відбивати ворожі атаки і самому ходити на штурми. В селі Урожайному, що на Донеччині, за яке точилися запеклі бої, Максим із протитанкового комплексу NLАW спалив російський танк, потім разом із побратимами взяв в полон групу москалів.

– Ми перебували на позиції, чекали на групу наших штурмовиків, які мали від нас виходити в атаку, – розповідає Максим. – Вони мали знищити групу росіян, що заховалися в порожньому ангарі. Коли приїхала машина і почалася висадка десанту, штурмовиків обстріляли. Один загинув на місці, троє отримали поранення. То ж із п’яти бійців залишився один. Але завдання потрібно виконувати. Він приходить до нас і просить: “Хлопці, допоможіть: підіть за мною на штурм”. Сказав, що в тому ангарі не більше п’яти московитів. Я сказав, що зовсім не навчений штурмувати, а він “заспокоїв”: каже – я теж не вмію, але у нас все вийде. То ж, ми пішли. Щоправда, в цьому ангарі ховалося не п’ять, а п'ятнадцять ворогів. Але у нас і насправді все вийшло: кількох ми “задвохсотили”, сімох полонили і вивели до себе на позицію. Але ж там залишилося ще троє їхніх командирів, озброєних кулеметом. Ми з тим штурмовиком вирішили взяти з собою одного полоненого, повернутися з ним до ангара, щоб він умовив решту здатися. За планом він мав кричати своїм, що бояться немає чого, ми нікого не мордуємо, не страчуємо. І ось в останній момент штурмовик відмовляється йти. Довелося мені іти самому. Підводжу я свого бранця ближче до ангара, і тут по нас відкривається вогонь із кулемета. Росіянин одразу ж отримує поранення в сідницю, я ховаюся за бетонною колоною і чекаю, коли у ворога скінчаться набої. Відстрілюють вони боєкомплект і тікають, а я дивлюся на себе, а у мене в бронику стирчить куля від “покемона” (ПКМ, кулемет Калашнікова): пробила телефон і застрягла в плиті. Поранений росіянець кричить, тягну його назад. Приходить до нас “евак”, полонені допомагають нам завантажити наших “трьохсотих”. Хлопці вирушають. Ми спілкуємося із москалями. Виявляється, вони теж із 58-ї! Щоправда, ворожої. Старшому – 62 роки, колишній зек, 48 років тюремного стажу. Наймолодшому – 19 років, строковик. Вони кажуть, що на цю ніч нас чекає масований штурм, – на нас підуть близько п’ятисот бойовиків! А нас мало того, що на пальцях порахувати можна, так ще і набоїв на кожного залишилося по два магазини. Робити нічого, – я знову іду в ангар, збираю там російські набої, магазини, гранати, тягну все це на позицію. Зарядилися під зав’язку, – сидимо, чекаємо на штурму Але нам пощастило: щось у них там перегралося, і на нас ніхто не пішов. А потім нас змінили. Правда, перед цим командування поставило задачу дістати ворожий протитанковий ракетний комплекс “Корнет”, то довелося мені знову повертатися на ворожі позиції, лазить по кущах і шукати установку.

І це у “Мурчика” була не єдина екстремальна “пригода”. Одного разу наводив ракетний комплекс по лазерному променю на танк, а той відстежив і встиг вистрілити першим. Снаряд впав в десяти метрах, Максима присипало землею, тільки ноги стирчали. Прибігли хлопці, витягли. Там же, під Урожайним, потрапив під ворожий скид з дрона, отримав поранення, місяць провів в лікарні. Повернувся, знову воює.

Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam!

Є зброя, що актуальна завжди. Це про міномети. Як і сто років тому, цей простий, але надійний і ефективний пристрій здатен суттєво вплинути на співвідношення сил на полі бою. Міномет допоможе відбити ворожий штурм, підтримати атаку власної піхоти. Але зброя без людей – не більше ніж купа заліза.

Гарний, добре навчений і сміливий мінометник – спеціаліст штучний, він справжній скарб для будь-якого підрозділу. І в цьому плані в 16-му окремому мотопіхотному батальйону 58-ї бригади все добре: наші хлопці справжні віртуози своїх залізних 120-міліметрових труб. Скільки похоронних маршів для росіян вони вже зіграли на своїх інструментах! А знаєте, яка найщиріша мрія кожного мінометника? Щоби у нього був нескінченний запас боєприпасів. Стріляли б, кажуть, цілодобово. Ну хіба що робили б невеличкі перерви на каву.

Разом до Перемоги!
🇺🇦
Simul ad Victoriam!