dope. hope. nope.

Окей, давайте ще раз про мову. Спочатку диспозиція: я сам з Полісся, тутейший. Відповідно, моя материнська мова — суржик. Пишу це без тіні сорому, останнім часом регіональна ідентичність багато значить для мене. Українською, як і російською, володію вільно. Після переїзду в Київ схилився перед культурною домінантою російської (так працює конформізм) й почав вживати в побуті. Був щиро радий камбеку української, витримав паузу і повернувся сам. Але татуювання “сомневайся” не перебʼю ніколи — немає нічого гірше полохливих конʼюнктурних смикань. Я ціную свою історію.

Тепер по суті.

В цій країні найбільш незахищена категорія — переселенці. Втративши дім, вони вимушені інвестувати величезну кількість ресурсів у швидку адаптацію. Батьківська мова — це конструкт, що формується натуральним чином в дитинстві. Легкості вжитку, аналогічну носієві, ти не отримаєш за пару років, навіть якщо їбанеш курси. Вимога “поважати співрозмовника і не спілкуватися мовою окупанта” — це особливо цинічний мув зі сторони київських хіпстерів, які тікали зі свого міста, тєряя гавно, максимум в лютому-березні, а потім туди повернулися. Чекніть вже, нарешті, власні привілеї. Людям хочеться відчувати себе людьми у своїй країні, а не лайном з медведчуковської карти про 3 сорти (їбана політтехнологія стала реальністю).

В цій країні найбільш респектабельна (але не захищена теж) категорія — це військові. Ніби не відкриття для вас, що російської в окопах не менше, ніж української? Бійці повернуться, і не дай боже мовнюку перднути щось про їх малороство. Ви розумієте, яке моральне провалля між нами, хто гріє жопу на гражданкє, і тими, хто дозволяє українській ідентичності продовжити себе в майбутнє? 

Тилова свідомістська пиха, на мою думку, має єдину природу — відчуття безпорадності та втрати контролю. Комсомольці генерують білий шум, щоб уникнути виїдання почуттям провини. Тут їх можна було б пошкодувати й приголубити, травмованих, але своєю жовчю вони отруюють життя іншим. Часто ще більш травмованим. Абсолютно байдуже, яке дитинство було в абʼюзера, якщо він бʼє свою жінку тут і зараз.

Дистанція, що її вибудовують бійці піздабольного фронту, синонімічна пафосу демократів з фракції 25%, що бажали позбавити електоральних прав інші 75%. Те ж саме з заламуванням рук щодо тисячі Зеленського, яку 63% українців витратили на комуналку. Зверхня офісна пліснява не розуміє, що це за категорія така — виживання. Як казав будівничий сучасної України, ви не мозок нації, шановні, ви її гівно.

Будь ласка, перестаньте вивалюватися назовні.

www.group-telegram.com/sg/dope_hope_nope.com/1822

1.1K viewsedited  Dec 17 at 14:00

Окей, давайте ще раз про мову. Спочатку диспозиція: я сам з Полісся, тутейший. Відповідно, моя материнська мова — суржик. Пишу це без тіні сорому, останнім часом регіональна ідентичність багато значить для мене. Українською, як і російською, володію вільно. Після переїзду в Київ схилився перед культурною домінантою російської (так працює конформізм) й почав вживати в побуті. Був щиро радий камбеку української, витримав паузу і повернувся сам. Але татуювання “сомневайся” не перебʼю ніколи — немає нічого гірше полохливих конʼюнктурних смикань. Я ціную свою історію.

Тепер по суті.

В цій країні найбільш незахищена категорія — переселенці. Втративши дім, вони вимушені інвестувати величезну кількість ресурсів у швидку адаптацію. Батьківська мова — це конструкт, що формується натуральним чином в дитинстві. Легкості вжитку, аналогічну носієві, ти не отримаєш за пару років, навіть якщо їбанеш курси. Вимога “поважати співрозмовника і не спілкуватися мовою окупанта” — це особливо цинічний мув зі сторони київських хіпстерів, які тікали зі свого міста, тєряя гавно, максимум в лютому-березні, а потім туди повернулися. Чекніть вже, нарешті, власні привілеї. Людям хочеться відчувати себе людьми у своїй країні, а не лайном з медведчуковської карти про 3 сорти (їбана політтехнологія стала реальністю).

В цій країні найбільш респектабельна (але не захищена теж) категорія — це військові. Ніби не відкриття для вас, що російської в окопах не менше, ніж української? Бійці повернуться, і не дай боже мовнюку перднути щось про їх малороство. Ви розумієте, яке моральне провалля між нами, хто гріє жопу на гражданкє, і тими, хто дозволяє українській ідентичності продовжити себе в майбутнє? 

Тилова свідомістська пиха, на мою думку, має єдину природу — відчуття безпорадності та втрати контролю. Комсомольці генерують білий шум, щоб уникнути виїдання почуттям провини. Тут їх можна було б пошкодувати й приголубити, травмованих, але своєю жовчю вони отруюють життя іншим. Часто ще більш травмованим. Абсолютно байдуже, яке дитинство було в абʼюзера, якщо він бʼє свою жінку тут і зараз.

Дистанція, що її вибудовують бійці піздабольного фронту, синонімічна пафосу демократів з фракції 25%, що бажали позбавити електоральних прав інші 75%. Те ж саме з заламуванням рук щодо тисячі Зеленського, яку 63% українців витратили на комуналку. Зверхня офісна пліснява не розуміє, що це за категорія така — виживання. Як казав будівничий сучасної України, ви не мозок нації, шановні, ви її гівно.

Будь ласка, перестаньте вивалюватися назовні.

BY dope. hope. nope.