Було б прекрасно, якби ціна на нафту впала так само, як колись, перед розпадом гнилого їбаного совка. Рецепт доволі простий...
Американський піхотинець
Американський піхотинець
Віра в людей або чарівний копняк
(лонгрід, пояснення історії з цього допису)
Останні тижні, місяці були похмурими. Не те щоб раніше все було радісно й легко, але останнім часом будь-яка дрібниця тиснула на плечі так, що зберігати рівновагу, особливо душевну, стало завданням із зірочкою.
У цьому тунелі не те що світла не видно - стіни чимось вимазані, і пахне тут не дуже. А чи не дупа це? Дупа, не дупа, але треба йти, повзти, лежачи рухатися вперед.
Хлопнули двері таксі — я на місці. Сходи, двері. Стоп! Де мій телефон? Таксі вже поїхало. Разом із телефоном, банківськими картами, робочим доступом і всім... Серце десь у горлі. Ти часто говориш про вдачу? Ось і перевіримо, яка вона — твоя вдача.
Телефон подруги вже в руках, дзвонимо в Bolt. Тільки от номеру немає. Взагалі. Ніякого. За підтримкою зверніться в додаток... Який додаток без телефону? Що? "Увійдіть у свій акаунт для отримання допомоги?"
Окей. Емейл, пароль і... введіть код доступу зі свого телефону. Знущаєтесь? Онлайн-форма... Стоп. Немає доступу до пошти, бо "підтвердьте, що це ви", а як? Правильно, з телефону, якого немає.
Добре, що поруч є люди, форма заповнена ними і... "З вами зв'яжуться" і взагалі "звертайтесь у правоохоронні органи" або "пишіть нам на емейл".
Органи, так органи. Заява, так заява. Розглядатимемо 45 днів! Виїжджати через 10, тож "шукайте самі, надії мало, ми вам зателефонуємо".
Що далі? Додому. Може є доступ до пошти, може, робочий ноутбук не підведе. Вдача, ти це? І пошта, і Telegram — як же прекрасно, коли ти використовуєш робочий комп і для особистих цілей.
Онлайн-квитанція, ім'я-прізвище водія, реєстраційний код, телефон відстежується — вперед-вперед, поліція тобі допоможе (ні).
Кнопковий телефон. І заблокувати банківські картки... Терміново. Вкрасти там щось складно, але все ж. Ах вашу ж... недостатньо грошей на рахунку... Повідомлення — "я загубила телефон, можна трохи грошей на рахунок, на інший номер?" Почуваюся як шахрайка, причому третьосортна.
Що потім? А потім поліція мене послала — "ми не будемо його шукати, як ми його знайдемо, йдіть звідси і не заважайте". "За телефоном не поїдемо, не наша робота", "звіздуйте самі", "то ваші проблеми".
А далі SMS про поповнення рахунку, одне за одним, більше ніж достатньо не тільки для того, щоб заблокувати картки за кордоном, але й для того, щоб на ці гроші жити.
Дзвінки на мою нову кнопкову мобілку від дуже хороших людей, пост-прохання про допомогу на цьому самому каналі, купа відгуків, зустріч із чудовою людиною, готовою поїхати зі мною і забрати (відібрати) мій телефон.
І "Need for Speed: Vinnytsia Edition" нічним містом 2 години. Екстрим у всій красі. За локацією телефону (нагадаю, таксі на дзвінки не відповідає), яка оновлюється із затримкою раз на N хвилин. Сміх, адреналін і сідаючий заряд мобільного...
Він тут був, але його тут немає. А стоп, він уже тут. Немає зв’язку. Та блін, ми ж зовсім близько, зараз все буде, ось майже, ось уже, трясця!
Після 2 годин "екскурсії" містом, таксист усе ж передзвонив. Та довго сміявся — виявилося, що ми не ТЦК. До моменту, коли ми всі зупинилися, він знав номер нашої машини напам'ять.
А телефон я забрала і з'їла найсмачніший макдаківський бургер у своєму житті.
"Пощастило", — чую я. Але це не щастя. Ні. Це люди, яким не байдуже і які готові допомогти. Чим можуть і як можуть. Які підтримують і завжди на зв’язку. Які в холодний зимовий вечір готові сісти в машину і допомогти абсолютно незнайомій людині!
Я хочу, щоб ви знали — ви повернули мені віру в людей і мотивацію, і я безмежно рада, що зустріла вас на своєму шляху.
І вдячна.
Цей вечір запам’ятається мені надовго.
Іноді має статися щось погане, щоб зрозуміти, що насправді все не так вже й погано.
А підтримка Bolt мені відповіла. Через 6 годин. Уже після завершення всіх пригод. Із проханням дати згоду на передачу мого номера водієві таксі (ахах, а якби у мене не було кнопкової мобілки? Що давати? А якщо б це сталося дорогою в аеропорт?).
(с) Вітання з Ірландії
Американський піхотинець
(лонгрід, пояснення історії з цього допису)
Останні тижні, місяці були похмурими. Не те щоб раніше все було радісно й легко, але останнім часом будь-яка дрібниця тиснула на плечі так, що зберігати рівновагу, особливо душевну, стало завданням із зірочкою.
У цьому тунелі не те що світла не видно - стіни чимось вимазані, і пахне тут не дуже. А чи не дупа це? Дупа, не дупа, але треба йти, повзти, лежачи рухатися вперед.
Хлопнули двері таксі — я на місці. Сходи, двері. Стоп! Де мій телефон? Таксі вже поїхало. Разом із телефоном, банківськими картами, робочим доступом і всім... Серце десь у горлі. Ти часто говориш про вдачу? Ось і перевіримо, яка вона — твоя вдача.
Телефон подруги вже в руках, дзвонимо в Bolt. Тільки от номеру немає. Взагалі. Ніякого. За підтримкою зверніться в додаток... Який додаток без телефону? Що? "Увійдіть у свій акаунт для отримання допомоги?"
Окей. Емейл, пароль і... введіть код доступу зі свого телефону. Знущаєтесь? Онлайн-форма... Стоп. Немає доступу до пошти, бо "підтвердьте, що це ви", а як? Правильно, з телефону, якого немає.
Добре, що поруч є люди, форма заповнена ними і... "З вами зв'яжуться" і взагалі "звертайтесь у правоохоронні органи" або "пишіть нам на емейл".
Органи, так органи. Заява, так заява. Розглядатимемо 45 днів! Виїжджати через 10, тож "шукайте самі, надії мало, ми вам зателефонуємо".
Що далі? Додому. Може є доступ до пошти, може, робочий ноутбук не підведе. Вдача, ти це? І пошта, і Telegram — як же прекрасно, коли ти використовуєш робочий комп і для особистих цілей.
Онлайн-квитанція, ім'я-прізвище водія, реєстраційний код, телефон відстежується — вперед-вперед, поліція тобі допоможе (ні).
Кнопковий телефон. І заблокувати банківські картки... Терміново. Вкрасти там щось складно, але все ж. Ах вашу ж... недостатньо грошей на рахунку... Повідомлення — "я загубила телефон, можна трохи грошей на рахунок, на інший номер?" Почуваюся як шахрайка, причому третьосортна.
Що потім? А потім поліція мене послала — "ми не будемо його шукати, як ми його знайдемо, йдіть звідси і не заважайте". "За телефоном не поїдемо, не наша робота", "звіздуйте самі", "то ваші проблеми".
А далі SMS про поповнення рахунку, одне за одним, більше ніж достатньо не тільки для того, щоб заблокувати картки за кордоном, але й для того, щоб на ці гроші жити.
Дзвінки на мою нову кнопкову мобілку від дуже хороших людей, пост-прохання про допомогу на цьому самому каналі, купа відгуків, зустріч із чудовою людиною, готовою поїхати зі мною і забрати (відібрати) мій телефон.
І "Need for Speed: Vinnytsia Edition" нічним містом 2 години. Екстрим у всій красі. За локацією телефону (нагадаю, таксі на дзвінки не відповідає), яка оновлюється із затримкою раз на N хвилин. Сміх, адреналін і сідаючий заряд мобільного...
Він тут був, але його тут немає. А стоп, він уже тут. Немає зв’язку. Та блін, ми ж зовсім близько, зараз все буде, ось майже, ось уже, трясця!
Після 2 годин "екскурсії" містом, таксист усе ж передзвонив. Та довго сміявся — виявилося, що ми не ТЦК. До моменту, коли ми всі зупинилися, він знав номер нашої машини напам'ять.
А телефон я забрала і з'їла найсмачніший макдаківський бургер у своєму житті.
"Пощастило", — чую я. Але це не щастя. Ні. Це люди, яким не байдуже і які готові допомогти. Чим можуть і як можуть. Які підтримують і завжди на зв’язку. Які в холодний зимовий вечір готові сісти в машину і допомогти абсолютно незнайомій людині!
Я хочу, щоб ви знали — ви повернули мені віру в людей і мотивацію, і я безмежно рада, що зустріла вас на своєму шляху.
І вдячна.
Цей вечір запам’ятається мені надовго.
Іноді має статися щось погане, щоб зрозуміти, що насправді все не так вже й погано.
А підтримка Bolt мені відповіла. Через 6 годин. Уже після завершення всіх пригод. Із проханням дати згоду на передачу мого номера водієві таксі (ахах, а якби у мене не було кнопкової мобілки? Що давати? А якщо б це сталося дорогою в аеропорт?).
(с) Вітання з Ірландії
Американський піхотинець
На підорашці, ввели тимчасові обмеження на прийом та випуск літаків в аеропортах казані, нижньокамська, пензи, самари та саратова...
Мало, але най буде.
Необхідно, щоб у тих підарів ВЗАГАЛІ нічого літати не могло.
Американський піхотинець
Мало, але най буде.
Необхідно, щоб у тих підарів ВЗАГАЛІ нічого літати не могло.
Американський піхотинець
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Не знаю навіщо такі штуки роблять, ну окрім фану звісно, але виглядає прикольно.
Що думаєте?
Американський піхотинець
Що думаєте?
Американський піхотинець
Forwarded from i believe in china tacmed supremacy👹
❓Як зрозуміти, що курс домедичної допомоги якісний?
Поганих інструкторів багато. Інколи завдяки розголосу вдається відміняти курси некомпетентних самопроголошених інструкторів. Деякі випадки стають відомими, наприклад, як "інструктор-відчувай", шкідливі методи викладання і зміст курсів якого розвінчали.
Хто завгодно може викладати що завгодно. Але допомогу надаватимемо сами ми з вами, і якщо ми дійсно хочемо врятувати наших близьких, то нам потрібні якісні знання. Хибні знання домедичної допомоги вбивають. Тому треба вміти виявити поганий курс ще ДО того, як на нього піти.
Підготували десять карток, як відрізнити хороші від поганих і здобути правильні знання.
Згадані матеріали для самопідготовки в закріпленому коментарі тут.
Дякую за допомогу у створенні матеріалу INikolienko, та ілюстратору @_michaelkleen
⚠️Це лише думка авторів, яку варто розглядати початком дискусії, а не виключну істину. Якщо ви маєте свої критерії чи думки на цю тему, будь ласка, висловлюйтесь в коментарях.
@chinatacmedsupremasy
Поганих інструкторів багато. Інколи завдяки розголосу вдається відміняти курси некомпетентних самопроголошених інструкторів. Деякі випадки стають відомими, наприклад, як "інструктор-відчувай", шкідливі методи викладання і зміст курсів якого розвінчали.
Хто завгодно може викладати що завгодно. Але допомогу надаватимемо сами ми з вами, і якщо ми дійсно хочемо врятувати наших близьких, то нам потрібні якісні знання. Хибні знання домедичної допомоги вбивають. Тому треба вміти виявити поганий курс ще ДО того, як на нього піти.
Підготували десять карток, як відрізнити хороші від поганих і здобути правильні знання.
Згадані матеріали для самопідготовки в закріпленому коментарі тут.
Дякую за допомогу у створенні матеріалу INikolienko, та ілюстратору @_michaelkleen
⚠️Це лише думка авторів, яку варто розглядати початком дискусії, а не виключну істину. Якщо ви маєте свої критерії чи думки на цю тему, будь ласка, висловлюйтесь в коментарях.
@chinatacmedsupremasy
В черговий раз хочемо подякувати за підтримку та допомогу.
Саме завдяки Вам, маємо змогу купляти необхідні деталі та компоненти для того, щоб самостійно збирати системи РЕБ з тими параметрами, які необхідні саме нам на наших ділянках відповідальністі.
Бо, на жаль, купувати готові РЕБи не маємо можливісті через височезні ціни та неспроможність пoкрити ті діапазони які необхідні саме тут і зараз.
Дякуємо всім за підтримку та допомогу.
Американський піхотинець
Саме завдяки Вам, маємо змогу купляти необхідні деталі та компоненти для того, щоб самостійно збирати системи РЕБ з тими параметрами, які необхідні саме нам на наших ділянках відповідальністі.
Бо, на жаль, купувати готові РЕБи не маємо можливісті через височезні ціни та неспроможність пoкрити ті діапазони які необхідні саме тут і зараз.
Дякуємо всім за підтримку та допомогу.
Американський піхотинець
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Fill, як завжди, чітко та по справі...
Без впровадження ARR абсолютно на всіх рівнях, до "шашликів" включно, діла не буде.
А буде і далі тепла ванна, сцяння в очі, брехня, коррупція, славнозвісні "шашлики", "ваші розвідки хороші, але ми краще знаємо...", "2-3 тижні", "ракети майже скінчилися", "кава в Криму" та безліч інших трешових дій, бездіяльності, покарання невинуватих та нагородження недотичних.
Роботи над помилками не було і не має, AAR (огляду після дії) теж - це все коштує ЗАНАДТО дорого...
Американський піхотинець
Без впровадження ARR абсолютно на всіх рівнях, до "шашликів" включно, діла не буде.
А буде і далі тепла ванна, сцяння в очі, брехня, коррупція, славнозвісні "шашлики", "ваші розвідки хороші, але ми краще знаємо...", "2-3 тижні", "ракети майже скінчилися", "кава в Криму" та безліч інших трешових дій, бездіяльності, покарання невинуватих та нагородження недотичних.
Роботи над помилками не було і не має, AAR (огляду після дії) теж - це все коштує ЗАНАДТО дорого...
Американський піхотинець
Цифровий слід — це все, що залишилось. Після буревієв битв, коли дим осідає, залишаються лише уламки — і серед них ці крихкі, але безцінні фрагменти пам’яті. Короткі та довгі рядки тексту, уривки розмов та відео повідомлення, номера посилок нової пошти та скинуті локації, прохання та лайки, фото та відео, жарти та меми, які смішили тоді, але тепер викликають лише тягучий біль. Повідомлення в старих чатах, накштал: "Брате, привітай мене! Я вчора перший раз добряче попрацював в сіряку та не забаранився! Враження, коли виходишь звідти - абсолютно нереальні...", які більше ніколи не отримають продовження, бо ніколи не будуть "online"… Інколи я пишу їм, але "last seen a long time ago..."
Голоси загиблих Побратимів живуть у цих рядках, немов тіні минулого, що не відпускають ні тебе ні їх... Ти перечитуєш їхні слова і, здається, ніби вони все ще тут, поруч, на відстані дзвінка, в "синьому" чи "зеленому", на відстані одного голосового чи текстового повідомлення, на відстані дурного "кружечка". Але кожне непрочитане повідомлення — це холодний доказ, що їх більше немає. Лише спогади. Лише холодний код, одинички та нолики, букви та цифри, смайлики та дужечки — ніби символи, які вписані у вічність.
Ми, хто вижив, несемо цей тягар - спогадів і тиші, що заповнює простір там, де колись були їхні голоси. Ми вчимося жити із цим болем, з усвідомленням того, що наша присутність тут — це постійне нагадування про їхню відсутність. Війна змусила нас стати носіями їхньої пам’яті, вартовими їхніх нездійснених мрій і обірваних розмов. Це важко, але водночас це — наш обов’язок, наша обіцянка ніколи їх не забувати.
Комплекс провини того хто залишився живим накриває зненацька, велетенською хвилею, ломаючи кістки, розбиваючи твоє тіло об каміння та твердий пісок, з’їдаючи зсередини: "Чому я залишився? Чому не вони?". Відповіді немає. Є лише зобов’язання: вижити і жити. Це не привілей, це клятий борг. Борг перед тими, хто віддав усе, і чий цифровий слід тепер — як стяг, що нагадує про їх жертву.
Ми зобов’язані пам’ятати: їх слова та дії, їх обличчя та постаті, їх крики та сміх, їх мрії та бажання — це не просто спогади, це наказ "Тримайся!". Їх жертва не повинна бути марною. Тепер їх не закінчена битва — наша відповідальність.
Мені здається, що цей біль залишиться назавжди, але він — як гартування, як нагадування, що ми тут не просто так. Це гартування, що перетворює слабкість та зневіру - на міцність та витривалість, а сум, розпач та апатію — на силу та мотивацію рухатися далі. Цей біль, хоч і невидимий, стає нашою бронею, нашим свідченням того, що ми витримали, що ми боремося не тільки за себе, але й за пам’ять тих, хто не зміг піти далі з нами. Вони віддали життя, щоб ми могли далі боротися та жити. Щоб ми втілили наші спільні та їх особисті мрії, щоб ми змогли обійняти їх батьків, коханих та близьких!
Тому ми продовжуємо. Читаємо їх слова, зберігаємо їх у пам’яті, ділимося їхніми історіями. Щоб світ знав, що вони були. Що вони боролися. Що вони жили. І щоб їх цифровий слід залишався свідченням того, що їхня жертва мала сенс.
Голоси тих, кого більше немає, звучать у наших серцях. Вони просять нас пам’ятати та триматися. Бо пам’ять — це теж зброя. І ми зобов’язані нею скористатися. Заради них. Заради майбутнього.
Ми — це їхні живі відлуння. Їхні тіні у світі, який вони залишили. І поки ми пам’ятаємо їх — вони продовжують жити, бо такий Шлях.
Будь ласка, робіть фото та знімайте відео з вашими Побратимами та Посестрами, бо може настати той день, коли це все, що у вас від них залишиться…
Американський піхотинець
Голоси загиблих Побратимів живуть у цих рядках, немов тіні минулого, що не відпускають ні тебе ні їх... Ти перечитуєш їхні слова і, здається, ніби вони все ще тут, поруч, на відстані дзвінка, в "синьому" чи "зеленому", на відстані одного голосового чи текстового повідомлення, на відстані дурного "кружечка". Але кожне непрочитане повідомлення — це холодний доказ, що їх більше немає. Лише спогади. Лише холодний код, одинички та нолики, букви та цифри, смайлики та дужечки — ніби символи, які вписані у вічність.
Ми, хто вижив, несемо цей тягар - спогадів і тиші, що заповнює простір там, де колись були їхні голоси. Ми вчимося жити із цим болем, з усвідомленням того, що наша присутність тут — це постійне нагадування про їхню відсутність. Війна змусила нас стати носіями їхньої пам’яті, вартовими їхніх нездійснених мрій і обірваних розмов. Це важко, але водночас це — наш обов’язок, наша обіцянка ніколи їх не забувати.
Комплекс провини того хто залишився живим накриває зненацька, велетенською хвилею, ломаючи кістки, розбиваючи твоє тіло об каміння та твердий пісок, з’їдаючи зсередини: "Чому я залишився? Чому не вони?". Відповіді немає. Є лише зобов’язання: вижити і жити. Це не привілей, це клятий борг. Борг перед тими, хто віддав усе, і чий цифровий слід тепер — як стяг, що нагадує про їх жертву.
Ми зобов’язані пам’ятати: їх слова та дії, їх обличчя та постаті, їх крики та сміх, їх мрії та бажання — це не просто спогади, це наказ "Тримайся!". Їх жертва не повинна бути марною. Тепер їх не закінчена битва — наша відповідальність.
Мені здається, що цей біль залишиться назавжди, але він — як гартування, як нагадування, що ми тут не просто так. Це гартування, що перетворює слабкість та зневіру - на міцність та витривалість, а сум, розпач та апатію — на силу та мотивацію рухатися далі. Цей біль, хоч і невидимий, стає нашою бронею, нашим свідченням того, що ми витримали, що ми боремося не тільки за себе, але й за пам’ять тих, хто не зміг піти далі з нами. Вони віддали життя, щоб ми могли далі боротися та жити. Щоб ми втілили наші спільні та їх особисті мрії, щоб ми змогли обійняти їх батьків, коханих та близьких!
Тому ми продовжуємо. Читаємо їх слова, зберігаємо їх у пам’яті, ділимося їхніми історіями. Щоб світ знав, що вони були. Що вони боролися. Що вони жили. І щоб їх цифровий слід залишався свідченням того, що їхня жертва мала сенс.
Голоси тих, кого більше немає, звучать у наших серцях. Вони просять нас пам’ятати та триматися. Бо пам’ять — це теж зброя. І ми зобов’язані нею скористатися. Заради них. Заради майбутнього.
Ми — це їхні живі відлуння. Їхні тіні у світі, який вони залишили. І поки ми пам’ятаємо їх — вони продовжують жити, бо такий Шлях.
Будь ласка, робіть фото та знімайте відео з вашими Побратимами та Посестрами, бо може настати той день, коли це все, що у вас від них залишиться…
Американський піхотинець