«Ми хотіли, щоб цей фільм можна було назвати казкою», — ці слова датчанина Магнуса ван Горна якнайкраще характеризують «Дівчину з голкою» (2024), яка змагатиметься за звання Найкращого міжнародного фільму в оскарівській гонці. В’язка, мов пісенька зі старої зламаної музичної скриньки, темна й жорстока до героїв історія, як і кожна казка, розповідає про дорослішання, що не завжди дається легко.
«Дівчина з голкою» заснована на реальних подіях із життя данської серійної вбивці Дагмар Овербю. Її заарештували у 1920 році за вбивство від 9 до 25 немовлят. Молоді матері не могли дозволити собі виховувати дітей, особливо позашлюбних, і тому віддавали їх нібито на усиновлення Дагмар, але з не до кінця зрозумілих для слідства причин вона позбавляла їх життя.
Головна героїня фільму — швачка Кароліна (Вікторія Кармен Сонне), яка живе в Копенгагені під час Першої світової війни. Її чоловік зник безвісти на фронті, платити за більш-менш пристойне житло їй нічим, тож вона змушена переїхати в занедбану кімнату, де немає ні опалення, ні води, а птахи зі своїми екскрементами почуваються там набагато краще, ніж люди. Сподіватися їй немає на що, хіба що на увагу усміхненого кульгавого фабриканта, який раптово вирішує взяти її під своє крило, if you know what I mean. Короткий роман закінчується вагітністю та боязким ухилянням фабриканта від відповідальності перед обличчям суворої матері-аристократки. Війна завершується, повертається чоловік, відкинутий суспільством через фізичну травму (а згодом і Кароліною).
Єдиний вихід — довгий металевий стрижень, майже голка, з якою Кароліна звикла працювати, громадські лазні, повна відсутність санітарії та знань з анатомії. Її порятунком займається Дагмар (Тріне Дюргольм) — на перший погляд мудра й добра жінка, власниця крамниці солодощів, яка сама виховує маленьку й доволі кріпову біляву доньку. Вона відкриває нову для Кароліни реальність, де можна п'яніти, дивитись кіно, нікому не звітувати, піклуватись одна про одну.
Далі розгортається історія болісної самотності, у якій глядачеві, здавалося б, усе мало б бути зрозуміло ще з початку. Але завдання Магнуса ван Горна не в тому, щоб дотримуватися детективної інтриги, а в тому, щоб викликати чесне відчуття співпричетності, щиру емпатію.
Затхлі простори, не надто чисті люди, прагнення поліпшити своє життя настільки, наскільки це взагалі можливо в такому обмеженому світі, де в тебе немає права голосу, картопля на сніданок-обід-вечерю, потріскування буржуйки, мінімальна комунікація — словами важко передати те, що ще не можеш до кінця усвідомити. Маленький всесвіт фільму знайомий і нам сьогодні, коли мало хто з молодих людей може мати власне житло, а стрімко мінлива дійсність не дає жодних гарантій. Але дозвольте собі вдивитися в усі ці деталі. Операторська робота в «Дівчині з голкою» є майже ідеальною — старі вузькі вулички, підвали напівзруйнованих будинків, циркові намети — усе це оповите густим серпанком сутінок, і здається, що тут із тебе візьмуть останнє за все, навіть за промінь сонця, що пробивається крізь пилюку й бруд.
Магнус ван Горн у своєму ніжному й трепетному, а водночас нещадному опусі відсилає до Бергмана, Трієра, десь поруч у списку можуть бути Лінч і Хадзіхалілович, а сам фільм, створений разом із польською частиною команди, знімали у Лодзі, Вроцлаві та Клодзко (до речі, й режисер закінчив Лодзьку кіношколу). У зв’язку з цим дуже актуально звучать слова Дагмар: «Я робила лише те, на що ви самі не здатні». Проте поза політичними підтекстами «Дівчина з голкою» — передусім про любов. До тих, хто часом випадково опиняється поруч і хто найбільше цього потребує.
«Дівчина з голкою» заснована на реальних подіях із життя данської серійної вбивці Дагмар Овербю. Її заарештували у 1920 році за вбивство від 9 до 25 немовлят. Молоді матері не могли дозволити собі виховувати дітей, особливо позашлюбних, і тому віддавали їх нібито на усиновлення Дагмар, але з не до кінця зрозумілих для слідства причин вона позбавляла їх життя.
Головна героїня фільму — швачка Кароліна (Вікторія Кармен Сонне), яка живе в Копенгагені під час Першої світової війни. Її чоловік зник безвісти на фронті, платити за більш-менш пристойне житло їй нічим, тож вона змушена переїхати в занедбану кімнату, де немає ні опалення, ні води, а птахи зі своїми екскрементами почуваються там набагато краще, ніж люди. Сподіватися їй немає на що, хіба що на увагу усміхненого кульгавого фабриканта, який раптово вирішує взяти її під своє крило, if you know what I mean. Короткий роман закінчується вагітністю та боязким ухилянням фабриканта від відповідальності перед обличчям суворої матері-аристократки. Війна завершується, повертається чоловік, відкинутий суспільством через фізичну травму (а згодом і Кароліною).
Єдиний вихід — довгий металевий стрижень, майже голка, з якою Кароліна звикла працювати, громадські лазні, повна відсутність санітарії та знань з анатомії. Її порятунком займається Дагмар (Тріне Дюргольм) — на перший погляд мудра й добра жінка, власниця крамниці солодощів, яка сама виховує маленьку й доволі кріпову біляву доньку. Вона відкриває нову для Кароліни реальність, де можна п'яніти, дивитись кіно, нікому не звітувати, піклуватись одна про одну.
Далі розгортається історія болісної самотності, у якій глядачеві, здавалося б, усе мало б бути зрозуміло ще з початку. Але завдання Магнуса ван Горна не в тому, щоб дотримуватися детективної інтриги, а в тому, щоб викликати чесне відчуття співпричетності, щиру емпатію.
Затхлі простори, не надто чисті люди, прагнення поліпшити своє життя настільки, наскільки це взагалі можливо в такому обмеженому світі, де в тебе немає права голосу, картопля на сніданок-обід-вечерю, потріскування буржуйки, мінімальна комунікація — словами важко передати те, що ще не можеш до кінця усвідомити. Маленький всесвіт фільму знайомий і нам сьогодні, коли мало хто з молодих людей може мати власне житло, а стрімко мінлива дійсність не дає жодних гарантій. Але дозвольте собі вдивитися в усі ці деталі. Операторська робота в «Дівчині з голкою» є майже ідеальною — старі вузькі вулички, підвали напівзруйнованих будинків, циркові намети — усе це оповите густим серпанком сутінок, і здається, що тут із тебе візьмуть останнє за все, навіть за промінь сонця, що пробивається крізь пилюку й бруд.
Магнус ван Горн у своєму ніжному й трепетному, а водночас нещадному опусі відсилає до Бергмана, Трієра, десь поруч у списку можуть бути Лінч і Хадзіхалілович, а сам фільм, створений разом із польською частиною команди, знімали у Лодзі, Вроцлаві та Клодзко (до речі, й режисер закінчив Лодзьку кіношколу). У зв’язку з цим дуже актуально звучать слова Дагмар: «Я робила лише те, на що ви самі не здатні». Проте поза політичними підтекстами «Дівчина з голкою» — передусім про любов. До тих, хто часом випадково опиняється поруч і хто найбільше цього потребує.
group-telegram.com/silentiumview/4797
Create:
Last Update:
Last Update:
«Ми хотіли, щоб цей фільм можна було назвати казкою», — ці слова датчанина Магнуса ван Горна якнайкраще характеризують «Дівчину з голкою» (2024), яка змагатиметься за звання Найкращого міжнародного фільму в оскарівській гонці. В’язка, мов пісенька зі старої зламаної музичної скриньки, темна й жорстока до героїв історія, як і кожна казка, розповідає про дорослішання, що не завжди дається легко.
«Дівчина з голкою» заснована на реальних подіях із життя данської серійної вбивці Дагмар Овербю. Її заарештували у 1920 році за вбивство від 9 до 25 немовлят. Молоді матері не могли дозволити собі виховувати дітей, особливо позашлюбних, і тому віддавали їх нібито на усиновлення Дагмар, але з не до кінця зрозумілих для слідства причин вона позбавляла їх життя.
Головна героїня фільму — швачка Кароліна (Вікторія Кармен Сонне), яка живе в Копенгагені під час Першої світової війни. Її чоловік зник безвісти на фронті, платити за більш-менш пристойне житло їй нічим, тож вона змушена переїхати в занедбану кімнату, де немає ні опалення, ні води, а птахи зі своїми екскрементами почуваються там набагато краще, ніж люди. Сподіватися їй немає на що, хіба що на увагу усміхненого кульгавого фабриканта, який раптово вирішує взяти її під своє крило, if you know what I mean. Короткий роман закінчується вагітністю та боязким ухилянням фабриканта від відповідальності перед обличчям суворої матері-аристократки. Війна завершується, повертається чоловік, відкинутий суспільством через фізичну травму (а згодом і Кароліною).
Єдиний вихід — довгий металевий стрижень, майже голка, з якою Кароліна звикла працювати, громадські лазні, повна відсутність санітарії та знань з анатомії. Її порятунком займається Дагмар (Тріне Дюргольм) — на перший погляд мудра й добра жінка, власниця крамниці солодощів, яка сама виховує маленьку й доволі кріпову біляву доньку. Вона відкриває нову для Кароліни реальність, де можна п'яніти, дивитись кіно, нікому не звітувати, піклуватись одна про одну.
Далі розгортається історія болісної самотності, у якій глядачеві, здавалося б, усе мало б бути зрозуміло ще з початку. Але завдання Магнуса ван Горна не в тому, щоб дотримуватися детективної інтриги, а в тому, щоб викликати чесне відчуття співпричетності, щиру емпатію.
Затхлі простори, не надто чисті люди, прагнення поліпшити своє життя настільки, наскільки це взагалі можливо в такому обмеженому світі, де в тебе немає права голосу, картопля на сніданок-обід-вечерю, потріскування буржуйки, мінімальна комунікація — словами важко передати те, що ще не можеш до кінця усвідомити. Маленький всесвіт фільму знайомий і нам сьогодні, коли мало хто з молодих людей може мати власне житло, а стрімко мінлива дійсність не дає жодних гарантій. Але дозвольте собі вдивитися в усі ці деталі. Операторська робота в «Дівчині з голкою» є майже ідеальною — старі вузькі вулички, підвали напівзруйнованих будинків, циркові намети — усе це оповите густим серпанком сутінок, і здається, що тут із тебе візьмуть останнє за все, навіть за промінь сонця, що пробивається крізь пилюку й бруд.
Магнус ван Горн у своєму ніжному й трепетному, а водночас нещадному опусі відсилає до Бергмана, Трієра, десь поруч у списку можуть бути Лінч і Хадзіхалілович, а сам фільм, створений разом із польською частиною команди, знімали у Лодзі, Вроцлаві та Клодзко (до речі, й режисер закінчив Лодзьку кіношколу). У зв’язку з цим дуже актуально звучать слова Дагмар: «Я робила лише те, на що ви самі не здатні». Проте поза політичними підтекстами «Дівчина з голкою» — передусім про любов. До тих, хто часом випадково опиняється поруч і хто найбільше цього потребує.
«Дівчина з голкою» заснована на реальних подіях із життя данської серійної вбивці Дагмар Овербю. Її заарештували у 1920 році за вбивство від 9 до 25 немовлят. Молоді матері не могли дозволити собі виховувати дітей, особливо позашлюбних, і тому віддавали їх нібито на усиновлення Дагмар, але з не до кінця зрозумілих для слідства причин вона позбавляла їх життя.
Головна героїня фільму — швачка Кароліна (Вікторія Кармен Сонне), яка живе в Копенгагені під час Першої світової війни. Її чоловік зник безвісти на фронті, платити за більш-менш пристойне житло їй нічим, тож вона змушена переїхати в занедбану кімнату, де немає ні опалення, ні води, а птахи зі своїми екскрементами почуваються там набагато краще, ніж люди. Сподіватися їй немає на що, хіба що на увагу усміхненого кульгавого фабриканта, який раптово вирішує взяти її під своє крило, if you know what I mean. Короткий роман закінчується вагітністю та боязким ухилянням фабриканта від відповідальності перед обличчям суворої матері-аристократки. Війна завершується, повертається чоловік, відкинутий суспільством через фізичну травму (а згодом і Кароліною).
Єдиний вихід — довгий металевий стрижень, майже голка, з якою Кароліна звикла працювати, громадські лазні, повна відсутність санітарії та знань з анатомії. Її порятунком займається Дагмар (Тріне Дюргольм) — на перший погляд мудра й добра жінка, власниця крамниці солодощів, яка сама виховує маленьку й доволі кріпову біляву доньку. Вона відкриває нову для Кароліни реальність, де можна п'яніти, дивитись кіно, нікому не звітувати, піклуватись одна про одну.
Далі розгортається історія болісної самотності, у якій глядачеві, здавалося б, усе мало б бути зрозуміло ще з початку. Але завдання Магнуса ван Горна не в тому, щоб дотримуватися детективної інтриги, а в тому, щоб викликати чесне відчуття співпричетності, щиру емпатію.
Затхлі простори, не надто чисті люди, прагнення поліпшити своє життя настільки, наскільки це взагалі можливо в такому обмеженому світі, де в тебе немає права голосу, картопля на сніданок-обід-вечерю, потріскування буржуйки, мінімальна комунікація — словами важко передати те, що ще не можеш до кінця усвідомити. Маленький всесвіт фільму знайомий і нам сьогодні, коли мало хто з молодих людей може мати власне житло, а стрімко мінлива дійсність не дає жодних гарантій. Але дозвольте собі вдивитися в усі ці деталі. Операторська робота в «Дівчині з голкою» є майже ідеальною — старі вузькі вулички, підвали напівзруйнованих будинків, циркові намети — усе це оповите густим серпанком сутінок, і здається, що тут із тебе візьмуть останнє за все, навіть за промінь сонця, що пробивається крізь пилюку й бруд.
Магнус ван Горн у своєму ніжному й трепетному, а водночас нещадному опусі відсилає до Бергмана, Трієра, десь поруч у списку можуть бути Лінч і Хадзіхалілович, а сам фільм, створений разом із польською частиною команди, знімали у Лодзі, Вроцлаві та Клодзко (до речі, й режисер закінчив Лодзьку кіношколу). У зв’язку з цим дуже актуально звучать слова Дагмар: «Я робила лише те, на що ви самі не здатні». Проте поза політичними підтекстами «Дівчина з голкою» — передусім про любов. До тих, хто часом випадково опиняється поруч і хто найбільше цього потребує.
BY Silentium view
Share with your friend now:
group-telegram.com/silentiumview/4797