Сімейні епоси вважають застарілим жанром, який рідко комусь вдається показати без надмірного пафосу. Однак Маура Дельперо змогла створити напрочуд тонку й чесну картину — її фільм минулого року отримав Приз журі у Венеції.
«Vermiglio» (2024) — історія родини в альпійському селі наприкінці Другої світової війни. Дезертир закохується в доньку шкільного вчителя. Сам учитель витрачає останні гроші на платівки з класичною музикою, які слухає наодинці. Його дружина, не встигнувши оплакати втрату дитини, народжує наступну — це вже її десяті пологи. Навколо величні гори, змінюються пори року, потрібно косити траву, доїти корів, святкувати Різдво й влаштовувати весілля дітей. Колесо життя крутиться, змітаючи на шляху дрібні трагедії, нездійснені мрії і невисловлені бажання. Краса цього фільму холодна й меланхолійна, відсторонена — ніколи насолоджуватись, треба працювати і думати про майбутнє.
Розмірений темп «Vermiglio» гіпнотизує: кожна сцена й деталь захоплюють доречністю — Дельперо віддає перевагу тому, аби показати, а не озвучувати вголос. Глядач ніби зазирає у замкову шпарину, спостерігаючи притчу, позбавлену нав’язливої моралі. Навіть якщо жити за встановленими правилами й усіма силами підтримувати порядок, це не захищає від неминучих змін, які диктує доля. А піти наперекір їй, не маючи альтернативи, вибору, неможливо.
Дельперо могла б зробити акцент на закономірності руйнування патріархального устрою, але у «Vermiglio» немає винних. Іноді нас просто вкидають в історію — родини, країни — і ми приймаємо ті рішення, які нам доступні.
«Vermiglio» (2024) — історія родини в альпійському селі наприкінці Другої світової війни. Дезертир закохується в доньку шкільного вчителя. Сам учитель витрачає останні гроші на платівки з класичною музикою, які слухає наодинці. Його дружина, не встигнувши оплакати втрату дитини, народжує наступну — це вже її десяті пологи. Навколо величні гори, змінюються пори року, потрібно косити траву, доїти корів, святкувати Різдво й влаштовувати весілля дітей. Колесо життя крутиться, змітаючи на шляху дрібні трагедії, нездійснені мрії і невисловлені бажання. Краса цього фільму холодна й меланхолійна, відсторонена — ніколи насолоджуватись, треба працювати і думати про майбутнє.
Розмірений темп «Vermiglio» гіпнотизує: кожна сцена й деталь захоплюють доречністю — Дельперо віддає перевагу тому, аби показати, а не озвучувати вголос. Глядач ніби зазирає у замкову шпарину, спостерігаючи притчу, позбавлену нав’язливої моралі. Навіть якщо жити за встановленими правилами й усіма силами підтримувати порядок, це не захищає від неминучих змін, які диктує доля. А піти наперекір їй, не маючи альтернативи, вибору, неможливо.
Дельперо могла б зробити акцент на закономірності руйнування патріархального устрою, але у «Vermiglio» немає винних. Іноді нас просто вкидають в історію — родини, країни — і ми приймаємо ті рішення, які нам доступні.
group-telegram.com/silentiumview/4807
Create:
Last Update:
Last Update:
Сімейні епоси вважають застарілим жанром, який рідко комусь вдається показати без надмірного пафосу. Однак Маура Дельперо змогла створити напрочуд тонку й чесну картину — її фільм минулого року отримав Приз журі у Венеції.
«Vermiglio» (2024) — історія родини в альпійському селі наприкінці Другої світової війни. Дезертир закохується в доньку шкільного вчителя. Сам учитель витрачає останні гроші на платівки з класичною музикою, які слухає наодинці. Його дружина, не встигнувши оплакати втрату дитини, народжує наступну — це вже її десяті пологи. Навколо величні гори, змінюються пори року, потрібно косити траву, доїти корів, святкувати Різдво й влаштовувати весілля дітей. Колесо життя крутиться, змітаючи на шляху дрібні трагедії, нездійснені мрії і невисловлені бажання. Краса цього фільму холодна й меланхолійна, відсторонена — ніколи насолоджуватись, треба працювати і думати про майбутнє.
Розмірений темп «Vermiglio» гіпнотизує: кожна сцена й деталь захоплюють доречністю — Дельперо віддає перевагу тому, аби показати, а не озвучувати вголос. Глядач ніби зазирає у замкову шпарину, спостерігаючи притчу, позбавлену нав’язливої моралі. Навіть якщо жити за встановленими правилами й усіма силами підтримувати порядок, це не захищає від неминучих змін, які диктує доля. А піти наперекір їй, не маючи альтернативи, вибору, неможливо.
Дельперо могла б зробити акцент на закономірності руйнування патріархального устрою, але у «Vermiglio» немає винних. Іноді нас просто вкидають в історію — родини, країни — і ми приймаємо ті рішення, які нам доступні.
«Vermiglio» (2024) — історія родини в альпійському селі наприкінці Другої світової війни. Дезертир закохується в доньку шкільного вчителя. Сам учитель витрачає останні гроші на платівки з класичною музикою, які слухає наодинці. Його дружина, не встигнувши оплакати втрату дитини, народжує наступну — це вже її десяті пологи. Навколо величні гори, змінюються пори року, потрібно косити траву, доїти корів, святкувати Різдво й влаштовувати весілля дітей. Колесо життя крутиться, змітаючи на шляху дрібні трагедії, нездійснені мрії і невисловлені бажання. Краса цього фільму холодна й меланхолійна, відсторонена — ніколи насолоджуватись, треба працювати і думати про майбутнє.
Розмірений темп «Vermiglio» гіпнотизує: кожна сцена й деталь захоплюють доречністю — Дельперо віддає перевагу тому, аби показати, а не озвучувати вголос. Глядач ніби зазирає у замкову шпарину, спостерігаючи притчу, позбавлену нав’язливої моралі. Навіть якщо жити за встановленими правилами й усіма силами підтримувати порядок, це не захищає від неминучих змін, які диктує доля. А піти наперекір їй, не маючи альтернативи, вибору, неможливо.
Дельперо могла б зробити акцент на закономірності руйнування патріархального устрою, але у «Vermiglio» немає винних. Іноді нас просто вкидають в історію — родини, країни — і ми приймаємо ті рішення, які нам доступні.
BY Silentium view
Share with your friend now:
group-telegram.com/silentiumview/4807