і крапка. блоґ

Новий рік я зустріли цього разу майже вдома в Донецьку... Через так багато років після виїзду звідти мене як ніколи тягне до рідного краю. Я ніби відчуваю себе людиною, до якої повернулася пам'ять...

Як бути максимально близько до дому, коли він віджатий у тебе, загороджений лінією фронту, закритий ворожою зброєю та військами... Чи можна хоча би наблизитися впритул до того місця, до якого ще можна? Де ця межа, цей край, до куди їхати, а де спинитися, щоб не перетворити таку, як ніколи раніше, тягу до свого дому, на просте самогубство... 

Я приїхали трьома потягами із ялинкою та їжею на новорічні страви у Краматорськ. Місто своє і чуже водночас. Чуже, бо в ньому ще ніколи не були, і воно все ж не Донецьк. Своє, бо це хоч трохи близько, це вже мій Донбас, мої терикони і таке ж моє промислове місто з шахтами і заводами, трохи не для людей, трохи не так для щастя, як для важкої роботи і щоб робити метал... Трошки без віри в богів, а серце зігрівається, бо за вікном працює ТЕЦ ... А так дуже холодно... І ще я зараз не можу назвати не своїм те місто, яке стоїть одним з головних фортпостів... 

Краматорськ... місто звичайних цивільних тролейбусів. Аж бачиш, як один зупиняється на світлофорі, чекаючи зеленого світла, і так само стоїть поруч новенький танк, який... коли ти бачиш техніку в Києві, то миттєво думаєш «це їде на Схід»... а тут він їде... в сусіднє село чи містечко... Це вже майже точка призначення, це вже майже війна. 

Біга дітвора... Російськомовна... Сидять люди у піцерії... Ідуть пенсіонери за пенсією... Двіж в Аврорі за дешеві китайські штуки для дому... По РЕБу на кожній автівці... Волонтери та більш небайдужі, які, як сім'ї звірят — по своїх «норках» — осередках, точечках міста — роблять все, аби сонце тут... зійшло... для когось... не над пустими руїнами...

Це Краматорськ. Мій новий рік був таким. «Як зустрінеш, так і
проведеш»? — нехай, що би це не значило...

www.group-telegram.com/tr/ikrapkablog.com/178

196 viewsedited  Jan 26 at 15:17

Новий рік я зустріли цього разу майже вдома в Донецьку... Через так багато років після виїзду звідти мене як ніколи тягне до рідного краю. Я ніби відчуваю себе людиною, до якої повернулася пам'ять...

Як бути максимально близько до дому, коли він віджатий у тебе, загороджений лінією фронту, закритий ворожою зброєю та військами... Чи можна хоча би наблизитися впритул до того місця, до якого ще можна? Де ця межа, цей край, до куди їхати, а де спинитися, щоб не перетворити таку, як ніколи раніше, тягу до свого дому, на просте самогубство... 

Я приїхали трьома потягами із ялинкою та їжею на новорічні страви у Краматорськ. Місто своє і чуже водночас. Чуже, бо в ньому ще ніколи не були, і воно все ж не Донецьк. Своє, бо це хоч трохи близько, це вже мій Донбас, мої терикони і таке ж моє промислове місто з шахтами і заводами, трохи не для людей, трохи не так для щастя, як для важкої роботи і щоб робити метал... Трошки без віри в богів, а серце зігрівається, бо за вікном працює ТЕЦ ... А так дуже холодно... І ще я зараз не можу назвати не своїм те місто, яке стоїть одним з головних фортпостів... 

Краматорськ... місто звичайних цивільних тролейбусів. Аж бачиш, як один зупиняється на світлофорі, чекаючи зеленого світла, і так само стоїть поруч новенький танк, який... коли ти бачиш техніку в Києві, то миттєво думаєш «це їде на Схід»... а тут він їде... в сусіднє село чи містечко... Це вже майже точка призначення, це вже майже війна. 

Біга дітвора... Російськомовна... Сидять люди у піцерії... Ідуть пенсіонери за пенсією... Двіж в Аврорі за дешеві китайські штуки для дому... По РЕБу на кожній автівці... Волонтери та більш небайдужі, які, як сім'ї звірят — по своїх «норках» — осередках, точечках міста — роблять все, аби сонце тут... зійшло... для когось... не над пустими руїнами...

Це Краматорськ. Мій новий рік був таким. «Як зустрінеш, так і
проведеш»? — нехай, що би це не значило...

BY і крапка. блоґ

❌Photos not found?❌Click here to update cache.