1951 рік, українська діаспора газета.

Бажання смерті тирана - вічне і наївне, тому не дуже зліться, коли хтось каже, що от Путін скоро помре і все зміниться, Росія стане нормальною.

Не стане звісно, але не заважайте людям мріяти, так само, як це робили 74 роки тому в одній діаспорній газеті.

Знайшов такий от крінжовий шкільний захід.

Які ваші варіанти розвитку подій?

Мені підказали такий: Катерину здають в СБУ за секс з окупантом.

Ну що ж, доброго ранку.
Заснув вчора, називається, раніше.

Якщо так далі піде, то нас ще змусять вибачатись за те, що на нас напали.

Ласкаво просимо в real politic.
Цінностей нема, є інтереси.

Всі ці казочки про агресорів і кордони залиште для фольклору (тимчасово)померлої моралі.

Знаєте, чого ще не вистачає промовам Трампо-Масків?

Реверансів в бік великої російської культури.

Вангую, що найближчим часом хтось з них скаже щось в стилі: "Я в юності читав Толстоєвського.
Ні**я не поняв, але це дуже вплинуло на мене, велика і загадкова російська душа така велика і загадкова".

Десь це гівно має вилізти, обов'язково.

Я міг би написати ще багато чого, але не сьогодні.
Все буде потім.

Поки весь світ перетворюється на одну велику вакханалію, зробіть як міністр УЦР та віце-президент УАН Сергій Єфремов - візьміть книжечку і почитайте.

Особисто я так і планую зробити.

Ну а ще вже почалась Ліга Чемпіонів.
Матч Реала і Сіті сам себе не подивиться.

Все ще не можу вспокоїтись від цього американського шапіто.

Тобто легітимність Путіна цих добродіїв не хвилює?

Того самого Путіна, який вбив половину своїх конкурентів і вже президент майже чверть століття, а вибори в Росії нагадують клоунаду?!

Але ж ні, все добре, "я бачу в його очах мир"

А от Зеленський, який не провів вибори в часи найбільшої війни з часів WWII, коли мільйони українців за кордоном, країна нагадує табір для переміщених, а сотні тисяч солдат знаходяться на фронті - це, звісно, злодій і диктатор, ледь не військовий злочинець.

Просто якесь королівство кривих дзеркал.

Коротка історія про те, з якої глибокої російської культурної залежності ми вилізли.

В дитинстві довгий час прізвище «Петлюра» асоціювалось в мене далеко не з Симоном Васильовичем. Я, звісно, чув, що були якісь «петлюрівці», але не знав, хто то такі.
В дитинстві ми грали у «партизан» і «німців», ті образи були ближчі і зрозуміліші.

Десь років у 12-13 я дізнався про Петлюру, але не того, про якого ви всі думаєте.
Десь років у 15 я дізнався про Симона Петлюру, головного отамана армії УНР.

Хто знає, який Петлюра був для мене «першим»? Вгадаєте?

P.S. Загадка розгадана дуже швидко, бо, звісно ж, я не один такий, нас тут пару поколінь, що знали кількох Петлюр.

Мій перший Петлюра - це Віктор Петлюра, виконавець російського "блатняку", себто шансону.

#львівські_історії

Реклама львівського пива 100-річної давнини.

В здоровому тілі - здорове пиво!

Ранкова кава у Львівській копальні кави.

Заходять дві жіночки, на вигляд в районі 50-ти років, сідають за сусіднім столиком.
Говорять між собою російською, але такою російською, яка одразу їх видає.

З перших слів чутно, що це російськомовні «запорізько-криворізького» розливу і ця російська – не їхня мова.
Це «городська» мова, якою говорять тільки в місті.

Чому ці жіночки почали говорити не своєю російською у Львові – не знаю. Може, перед входом в кав’ярню дивились якесь російське відео на Ютубі, або ще щось подібне.
Кілька хвилин, поки не підійшов офіціянт, вони говорять ламаною російською, з шоканнями і гаканнями.

Після того, як вони зробили замовлення українською, вони тут же переходять на українську, яку ми називаємо літературною. Кілька хвилин говорять нею, але так само чутно, що в них нема звички говорити саме так.
Помітно, як перед деякими словами вони роблять секундну паузу, перекладаючи в голові чи правильно формулюючи речення.

Але настає момент, коли вони «вирулюють» на звичний для себе (і для мене) степовий суржик, і я починаю відчувати себе десь вдома, на Січеславщині. Він звучить органічно, я знаю і уявляю цих жіночок десь в райцентрах Херсонщини чи Запоріжжя.

Їхній суржик чудовий, знаєте чому? Я вже писав якось про це. Він помітно українізується. Суржик у 2010, 2020 і 2025 роках – різний. Він дуже плинний і змінний. В ньому з кожним разом все більше стає «українізмів», бо він – органічно український і ніколи не був іншим.

Це ніяка не окрема мова і не «сільська російська», не російсько-українська, не мова рагулів і манкуртів, як десятиліттями казали про суржик, носієм якого я є.

Це різновид української, яким треба пишатись, а не хейтити. Так, суржик – це наслідок кількох століть русифікації Півдня, але так само – це приклад неймовірної живучості, гнучкості, і в той же час стійкості нашої мови.

Взявся читати.

Наскільки я чув, це єдина повна і притомно написана біографія Бандери.
Подивимось, чи правда це.

Показуйте, що ви читаєте, дуже люблю дивитись обкладинки ваших книжок))

Ну що ж, я зараз на половині книзі про Бандеру від історика Миколи Посівнича.

Скажу, що книга написана а агіографічному жанрі.
Ніби це біографія для беатифікації потенційного святого у Папи Римського.

Дуже некритично, однобоко і сухо.
Глорифікація Бандери forever.

Як дочитаю - напишу великий відгук.
Але, здається, друга частина книги не змінить мою думку.

#книговідгук_історика

Автор: Олександр Котис
Назва: "Луцьк: тисяча років життя та історії"
Видавництво: Віхола

Це – саме та книга, яку я хочу бачити про українські міста.
Ті кілька днів, що я її читав, мені дуже хотілося у Луцьк – подивитись, прогулятись, відчути все те, про що пишеться в книзі.

Тут було те, чого мені не вистачило в попередній книзі цієї серії (про Дніпро), а саме атмосфери міста, мікро-світів, дрібненьких історій, які можуть розповісти більше, ніж розмазані полотна десятирічних процесів.

Олександр Котис дуже вдало побудував розповідь навколо ключових архітектурних (і, за сумісництвом, туристичних) точок Луцька.

Дуже цікаво було читати про литовсько-руський період в історії Луцька, який уособлений головною принадою міста – замком Любарта і це, мабуть, найзакоханіший розділ книги, який я навіть не можу переказати.

Період Речі Посполитої автор розкрутив навколо кількох церков та монастирів і це було дуже цікаво. Єзуїтські монастирі, православні братства, вірмени, караїми, євреї – Луцьк, як і більшість українських міст 16-18 століття, був багатоетнічним.
Дізнався кілька нових і цікавих імен – католицький благодійник Бальтазар Тишка і православний шляхтич-поет Дмитро Братковський – дуже цікаві і невідомі мені до цього особистості.

Період «довгого» 19 століття (1793-1914) автор трохи недолюблює і є за що. Головна думка – в період Російської імперії Луцьк перетворився на провінційне містечко і втратив статус головного міста Волині (центром Волинської губернії з 1804 і аж до розпаду Російської імперії був Житомир).

Але і тут є купа класних історій – про луцькі «домодерні» професії, промисловий бум та міські легенди про царів і гусарів.

Про ХХ століття й говорити нема чого – попри те, що вмістити ХХ століття в 50 сторінок – це щось на межі можливого, вийшло добре – встиг почитати і про євреїв, і про конструктивізм, і про гордість радянського Луцьку – автомобіль ЛуАЗ «Волинянка».

Якщо любиш і знаєш своє місто – розповіси цікаво про нього і за 200 сторінок, і за 2000.

Було помітно, що автор закоханий. Він не тільки знає своє місто, він його відчуває, він живе з ним разом вже давно.
Це те, що треба популярним міським біографіям – не тільки знання, а й багато любові.

Написати розгорнуту біографію міста на 200 сторінок – неможливо, якщо ви хочете втулити туди всі свої історико-академічні знання. Але якщо ви знаєте деталі, мікро-історії, міських божевільних, дороги, цеглинки і брами – вам вистачить і 100 сторінок.

Я точно рекомендую вам Луцьк: тисяча років життя та історії». Рекомендую не тільки таким як я – що були в Луцьку двічі за своє життя.

Рекомендую і тим, хто народився, живе чи буде жити в Луцьку. Вам сподобається. Вам теж захочеться поїхати і ще раз прогулятися містом, що так вдало описане на сторінках цієї книги.

В другій половині 2000-х, коли я ходив до школи, нас вчили, що ООН, ОБСЄ, Червоний хрест, МАГАТЕ і ще купа інших організацій масштабом поменше – це щось таке вау, неймовірно важливе і потужне, що допомагає Європі і світу жити мирно, спокійно та щасливо.

Але, але, але.

Візьмемо вчорашній РадБез ООН, на якому американці прогнали повітря по трубах, вперше за довгий час проголосувавши разом з росіянами. Зрада розповзається, і це зрозуміло.

Але я запитаю вас: і що? Це на щось вплине? От хто мені скаже подію останніх років, а може й десятиліття, на яку вплинуло рішення РадБезу ООН?

На що сьогодні взагалі впливає ця структура, окрім копіювального бізнесу, який все ще (чомусь) друкує їхні рішення і телевізійників, які все ще (чомусь) транслюють ці засідання?

Я щиро не розумію, чому ЗМІ та соц. мережі люблять цитувати перли російського представника в ООН Небезні. На що це впливає? З таким же успіхом ми могли цитувати політичні роздуми умовного алкаша Інокєнтія з умовної Костроми.

Це ж просто зборище кількасот людей, що в гарному одязі і з розумним виглядом перетворюють кисень на вуглекислий газ, і це єдиний процес, що відбувається на цих засіданнях.

Та хай хоч Білорусь проголосує за резолюцію на підтримку НАТО, а Тайвань висловиться на підтримку Китаю, і що? Що з того?

Ще в 2014 році ООН перетворилась на релікт минулого, коли висловлювала глибоку, потім ще глибшу, і, в кінці-кінців, глибоченну стурбованість окупацією Криму Росією, на яку всім було абсолютно начхати.
Пройшло 10 років, а ситуація не змінилась: на ООН все ще всім начхати.

ООН – це як старий дід з деменцією, в якого Буш-старший все ще живий, при владі в Росії алкаш-демократ Єльцин, «Міцний горішок» тільки-но вийшов на екран, а лагідний голуб миру Михайло «Горбі» Горбачов - головний хедлайнер світової демократії.

Можливо, виправте мене і скажіть, що ООН для чогось корисного існує і щось важливе робить, може я чогось не бачу. Дуже хочу розгледіти, але не виходить.

Якщо вам здається, що вас ніхто не чує і ви нікому не потрібні – згадайте, що в світі існує РадБез ООН.