Стус


Як хочеться — вмерти!
Аби не мовчати,
ні криком кричати
останню зірницю,
обвітрену врано
останнє спинання
осклілої днини —
діждати — і вмерти!
І вже — не вертати:
у спокій глибокий,
де тиша колише,
де пісня затисне
обкладене серце —
ані продихнути —
як хочеться вмерти!
Відмрілися мрії,
віддумались думи
всі радощі — вщухли,
всі барви — погасли.
Голодна, як проруб,
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико,
піднось мене вгору,
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей паверх терпіння
цю муку прелюту
дай, Господи, — вмерти!
Пропасти, забутись,
зійти себе в зойках,
на друзки розпасти,
розвіятись в вітрі,
згубитися в часі
і вирвавши душу
піти — в безімення!
За пагорбом долі —
снігів снігавиця,
завія дороги,
кушпелиця шалу,
а матірні руки,
осклілим світанням
піднеслі над світом,
шукають навпомац
синівське привиддя
родимку при оці
зажурені згорблені схилені плечі.
Як хочеться — вмерти!
Зайти непомітно
за грань сподівання
за обрій нестерпу
за мури покори
за ґрати шаленства
за лють — огорожі
за лози волань
шпичаки навіженства
аби розплататись
в снігах безшелесних
десь між кучугурами
доль запропалих —
Як хочеться вмерти!

#мистецтво

Люблю коли в русі так несе
Намацати контроль у польоті складно
Дбайливо ставитися до тіла теж


Чомусь після руху добре малюється
І в голові нічого зайвого

Засліплені білим радіоактивним сонцем, сп'янілі квітом дерев хрущі падають на асфальт, за дві хвилини вже втомлюєсся їх перевертати й пересаджувати на гілки, бачиш — їм цілковито все одно де злягатися, дехто із них перетворюється на котушки мідного дроту, що зводять тебе зі знайомих шляхів на адреналінові доріжки, із брудними котами та грубими дітьми, твій супровід на сьогодні — солярні символи та дитячі коники-гойдалки, гул жуків та лічильників.
Мітологія Вівторку продовжується.

Чорна кішка уподобала собі дерев'яні ящики, якими закидали яму на дорозі із кривих бетонних плит. Щоранку грілася там у сонці, незважала на тих, хто іде повз. Хтось зі страшною люттю насипав у тому місці величезну, на всю ширину доріжки, купу піску. Кішка у темряві вечора знічено стоїть біля новоутворення, ніби її день так і не зміг початися без сонця у ящиках й тепер не закінчиться.