🇪🇺 Записки державного експерта 🇺🇳

Серед українського публічного політикуму мого віку (20–30 років) є категорія людей, які умовно записуються в реалісти. Зараз ці люди знаходяться в напівейфорійному стані — нарешті Сполучені Штати ВИЗНАЛИ, що вони не хочуть бачити Україну в НАТО. Проклятий Захід ДУРИВ бідненьку Україну з 2008 року, а ми повелися. Ну от тепер, нарешті-то, заживемо!

Шановні друзі, давайте повернемося до реальності. З самого початку, буквально з самого початку незалежності держави, громадянами якої ми маємо щастя бути, вона перебуває під атакою ворожої держави. З ранніх 90-х років значна частина російських еліт була незадоволена тим позором, який пережила їхня імперія на початку 90-х. Логічним розвитком подій для них став системний підрив владних інститутів територій, що відкололися. І оскільки ключовою з таких була Україна, то вона першою потрапила під російський удар. З самого першого року незалежності РФ різними способами атакувала українську державу. Коли до влади прийшов Путін, ці атаки інтенсифікувалися: Тузла, пряме втручання у вибори 2004 року, промова 2007 року (де Володимир Путін, на секундочку, висловив прямі територіальні претензії до України) — під кінець нульових стратегічний курс Росії на здобуття політичного контролю над Україною не просто не приховувався, а був ледь не відкритою частиною російської зовнішньої політики.

Попри всі наші ахи та охи, Україна — це не failed state. Наші інститути швидко зрозуміли, що до чого, і намагалися відповідати на російську політику. Інтеграція на Захід, особливо в контексті оборони, — це результат цієї відповіді. Саміт 2008 року — це не «обманка» Заходу, а результат майже десятилітнього лобіювання та роботи української держави. Те саме стосується і євроасоціації в ранніх 2010-х — лобіювання не припинялося ніколи, навіть за Януковича, бо Україна може балансувати російський вплив виключно в межах західних інтеграційних об’єднань. Ця ж робота продовжилася і після 2014 року.

Коли західні політики кажуть, що двері НАТО для України відкриті — це позитивна для нас ситуація. Навіть якщо вони брешуть, це залишає для нас простір для маневру і подальшого лобіювання, як це й було весь час нашої незалежності, коли ми досягали результату крок за кроком. Коли Дональд Трамп каже, що Україна в НАТО йому не цікава, простору для нашого маневру не лишається.

Це не катастрофічна ситуація. Дональд Трамп в офісі не вічний, а сама Україна може залишатися суверенною без НАТО. Це буде важко, нам і європейцям доведеться багато працювати, але це можливо. Проте ці два речення ніяк не виправдовують дегенеративні тейки, які захищають позицію Дональда Трампа. Підтримувати дії, що суперечать інтересам власної держави, — це неймовірний рівень меншовартості.

www.group-telegram.com/tw/PARUKR.com/5001

7.3K viewsFeb 12 at 22:31

Серед українського публічного політикуму мого віку (20–30 років) є категорія людей, які умовно записуються в реалісти. Зараз ці люди знаходяться в напівейфорійному стані — нарешті Сполучені Штати ВИЗНАЛИ, що вони не хочуть бачити Україну в НАТО. Проклятий Захід ДУРИВ бідненьку Україну з 2008 року, а ми повелися. Ну от тепер, нарешті-то, заживемо!

Шановні друзі, давайте повернемося до реальності. З самого початку, буквально з самого початку незалежності держави, громадянами якої ми маємо щастя бути, вона перебуває під атакою ворожої держави. З ранніх 90-х років значна частина російських еліт була незадоволена тим позором, який пережила їхня імперія на початку 90-х. Логічним розвитком подій для них став системний підрив владних інститутів територій, що відкололися. І оскільки ключовою з таких була Україна, то вона першою потрапила під російський удар. З самого першого року незалежності РФ різними способами атакувала українську державу. Коли до влади прийшов Путін, ці атаки інтенсифікувалися: Тузла, пряме втручання у вибори 2004 року, промова 2007 року (де Володимир Путін, на секундочку, висловив прямі територіальні претензії до України) — під кінець нульових стратегічний курс Росії на здобуття політичного контролю над Україною не просто не приховувався, а був ледь не відкритою частиною російської зовнішньої політики.

Попри всі наші ахи та охи, Україна — це не failed state. Наші інститути швидко зрозуміли, що до чого, і намагалися відповідати на російську політику. Інтеграція на Захід, особливо в контексті оборони, — це результат цієї відповіді. Саміт 2008 року — це не «обманка» Заходу, а результат майже десятилітнього лобіювання та роботи української держави. Те саме стосується і євроасоціації в ранніх 2010-х — лобіювання не припинялося ніколи, навіть за Януковича, бо Україна може балансувати російський вплив виключно в межах західних інтеграційних об’єднань. Ця ж робота продовжилася і після 2014 року.

Коли західні політики кажуть, що двері НАТО для України відкриті — це позитивна для нас ситуація. Навіть якщо вони брешуть, це залишає для нас простір для маневру і подальшого лобіювання, як це й було весь час нашої незалежності, коли ми досягали результату крок за кроком. Коли Дональд Трамп каже, що Україна в НАТО йому не цікава, простору для нашого маневру не лишається.

Це не катастрофічна ситуація. Дональд Трамп в офісі не вічний, а сама Україна може залишатися суверенною без НАТО. Це буде важко, нам і європейцям доведеться багато працювати, але це можливо. Проте ці два речення ніяк не виправдовують дегенеративні тейки, які захищають позицію Дональда Трампа. Підтримувати дії, що суперечать інтересам власної держави, — це неймовірний рівень меншовартості.

BY 🇪🇺 Записки державного експерта 🇺🇳