вводячи жінку в життя, природа не питала: «чи се мужчина, чи жінка, щоби мені наділити їх відповідними здібностями?» ні — природа казала лише: «ось ти, і жий!»
<...>
що однак жінка — людина, так само як і мужчина, і вимоги природи в неї такі самі, як її в нього, то її через те треба в таких самих умовах, як і його, виховувати до боротьби за існування, а озброївшися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, зможе й сама боротись за життєві засоби. те все не завадить їй стати щирою люблячою подругою чоловіка і матір'ю дітям.
і так, високоповажані сестри мої, єднаймося, працюймо над собою всіма силами!
просвіщаймося, щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки! бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, " услуги й покори?! та ні! в нас мусить бути сила, мусить бути будучність,— лише звернімось самі до себе та пам'ятаймо, що господь бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали.
не правда ж, дорогі сестри мої, що ми досі лише спали, і що в нас є сила?

ольга кобилянська на зборах «товариства руських жінок на буковині»❤️‍🩹

пам'ятаймо про свою силу й підтримуймо інших жінок!

час згадати цей легендарний момент

декілька років тому мала щастя побачити черкащину й привезла звідти ряд дописів, присвячених життю тараса нашого григоровича:

🍒 про будинок-музей у кирилівці, де шевченко жив до 14 років: там його картини, фото нащадків, могила матері, той самий вишневий садок
🌿 про село будище, де був маєток енгельгардта: зі стежками, що ними бігав шевченко та розкішним парком

і ще трохи на тему:
❤️‍🩹 відео, на якому рауль чілачава читає «заповіт» грузинською
📍 улюблений вірш драча, що переосмислює наше ставлення до шевченка

тицяйте і зі святом!

Впізнаємо Тараса Григоровича на будь-якому плані🧐

Щоправда, на першому це зробити легше — тому ще раз нагадаємо про нашу нову онлайн-колекцію байопіків «Шевченкіана в кіно»

як студентка літтворчості, я думала, що «зайчик» віддзеркалить мою найближчу тусовку. місцями так і є: вічне «ну що там, щось пишеться?», розмови, які з боку виглядають як беззмістовне жонглювання термінами, і класика жанру — припинити писати одразу після вступу. у цьому хаосі ми не надто унікальні. але таких моментів у книзі відсотків з десять.

усе інше — спроби-спроби-спроби.

по-перше, це сатира.
письменниці, закохані в саму ідею письменництва. цей патос, сигаретний дим, «салони непристойностей» й екстатичні читання своїх претензійних текстів, які не мають жодного змісту. як сказала їхня викладачка ближче до фіналу: «ото вже діти і їхнє концептуальне мистецтво!». так само вони ставляться й до визнаних текстів. естетизація, блискітки, слова заради слів. симулякри, пустота, постмодернізм. ілюзія мистецтва замінює мистецтво.

по-друге, це очевидний стьоб над «dark academia» — невизнаним жанром, що виріс із університетського роману (campus novel). та ж ідея, що й у донни тартт в «таємній історії»: псевдоінтелектуали, які не можуть осягнути біблійну заповідь «не убий».

але це в тому разі, якщо ми сприймаємо текст за реальність.

направду я сподівалася на відпочинок, а отримала текст у тексті й вправу на психоаналіз.
головна героїня — вигадниця, й у тексті розкидані натяки на її схильність прикрашати реальність.
отже, вся історія — одна велика вигадка. «салони непристойностей», де вони створюють чернетки (зайцеподібні чоловіки, що є тригерами творчості) — це метафора творення. щойно вони задовольняють письменницьку потребу, чоловіків убивають.

протагоністка дивиться на нас «з глибокого й темного колодязя» — з підсвідомості, наповненої страхами та пригніченими бажаннями. її потреби візуалізовані: в любові, в прийнятті, прагненні стати такою ж, як ті письменниці, що не занурюються вглиб.

і головне — постійний пошук материнської фігури. її подруга ава — втілення раціональності, «дах» (над-я за фройдом). це її совість і голос, що зупиняє.
ава також глибоко пов’язана з матір'ю: запах осіннього листя й багаття викликає в спогадах сплетений образ — мами та ави, пізніше — образ лебідки.
це архетип матері, розщеплений на кількох героїв.
вона також має тінь, те, що виникає в процесі творення — чоловік, що перетворюється на оленя.

коли вона проходить терапевтичний шлях крізь текст, її психіка зцілюється, і вона позбувається своїх внутрішніх проєкцій — лебедя й оленя. їхні смерті символічні: вона завершує індивідуацію, більше не відчуває ненависті та заздрості, які керували нею на початку. вона розуміє суть творчості й більше не хоче належати до групи претензійних дівчат.

ще на початку, уперше повернувшись із «салону непристойностей», вона бачить аву по-новому: бруд, біль, хмари, які та носить із собою. вона не естетична. вона жива. після рожевого трешу наша героїня відчуває до неї відразу.
у кінці ж тексту вона розуміє: не можна жити суцільною естетизацією, не занурюючись у проблемність. не можна не прорубувати озеро в собі сокирою. творчість виростає з великого болю.

як сказала авторка, «письменник, що живе у своїй голові зі своєю фантазією, — це і благословення, і прокляття водночас».
жити в голові саманти мені не сподобалося. власне, як і весь текст, окрім фіналу, де вона нарешті стала нормальною😁

якщо розглядати «зайчика» як скомпільовану й спрощену версію різних «високополичних» романів + масові серіали + казки й трохи мітів (все, що любить авторка) — може, для масового читача це й ок. але мені занадто вторинне: лише поєднання культурних кодів. місцями було нудно, місцями брудно, і постійно виникало питання: «щоб щооо?»

знаю, що текст порівнюють із нашим «амоком», хоча би через те, що тут зайчики, а в поспєлова кролик ло.
головна різниця в тому, що кролик ло — символ зболеного людства, наслідок травм, від яких герої втікають і не приймають у собі.
тут же ввесь текст головна героїня не тікає, а прагне цих зайчиків наздогнати, заздрить їм, хоче бути поруч. і це страшенно дратує.

«амок» значно прозоріший у своїй людяності. «зайчик» — гра заради гри. і для мене це не на часі

Ми читаємо вірші
перед повною залою в худмузеї,
залитою літнім сонцем.
За чотири місяці
зала засипана
трощеною штукатуркою, битим склом,
а на вулиці - вирва, повна води.

Ми читаємо вірші
з колегою на спільній сцені,
обіймаємось, просимо одна одну
берегти себе. За шість місяців
проводимо захід у пам'ять про неї;
розмови даються важко.

Ми читаємо вірші
в блекаутній темряві, а тому напам'ять, улюблені,
бо по книжку довго й холодно йти,
випірнувши з-під ковдри.

Ми читаємо вірші
не завжди вчасно, як той мій товариш,
що у бліндажах на півдні сидів
із електронками моїх збірок;
не встигла йому відписати, як дорожу цим,
перш ніж він вернувся додому востаннє, мертвий.

Ми читаємо вірші
старих поетів, шукаючи способу пережити ще одну осінь, вслухаємось, як
вони знічев'я називають дорогі імена;
то інші люди, але нам відлунюють наші;
ділимося книжками, як хлібом, бо й це
мова любові.

Ми читаємо вірші, читаємо вірші,
наче вихриплюючи згусток любові з горла,
викашлюючи дим непояснюваного і нестерпного;
я іще недалеко поїхала, але уже скучаю;

ми читаємо вірші, читаємо вірші,
бісова поезоцентрична спільнота,
розраховуємось купюрами із обличчями наших поетів,
і чекаємо від них великих відповідей
на страшні питання.

Ми читаємо вірші.
Потім усі розходяться.
І щоразу в кутку лишається ота ікласта потвора
із обличчям м'ясного кольору;
присідає навпочіпки,
стукає пазурем по землі - і земля здригається.

Відійди, кажу їй, відійди й не чіпай
моїх А, Б, В.
Мою абетку любові.
Це з неї я писатиму вірші.
Мені їх потім
читати.

***

З Днем поезії.

***

Катерина Калитко

у такі дні відчуваю особливо гостру потребу згадати поетів, чиї голоси обірвали: загиблих, закатованих, зниклих безвісти, полонених,
тож тихенько нагадаю, що існує проєкт олени герасим'юк та євгена ліра «недописані» — про людей літератури, вбитих росією та покажу вірш зниклого безвісти бориса гуменюка

Заповіт

Сьогодні знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам'янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б'ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам'ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам'ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам'ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам'ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам'ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам'ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам'ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам'ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.