слово тридцяте києво-печерського патерика розповідає про мойсея угрина, якого одна вельми заможна й гарна жінка спокушала і тілом, і грішми, і владою, але він усіляко опирався і зрештою таки втік від неї, оселившись у печерському монастирі.

і от жив той мойсей у монастирі як взірець цноти, і прийшов до нього якось брат, одержимий тілесними бажаннями, аби просити про допомогу в цих боріннях. то, по-перше, наказав йому мойсей «ніколи в житті не казати ані слова жодній жінці». а по-друге, узяв патерицю, на яку спирався, ходячи, і «ударив нею в лоно того брата, й відразу змертвіло грішне тіло його, й відтоді не було спокуси тому братові». що, звісно, логічно, але вчить нас важливої речі: не тільки в угодах із чортами варто дуже обережно формулювати свої бажання, а й у звертаннях до святих.

#вечірнінотатки

немовлята левітують у рукописі кінця хіі століття, і навіть туга спеленаність їм не заважає.

(узагалі-то це ілюстрація про народження ісава і якова, але в біблії нема нічого про те, що вони були летючими об'єктами, то я не знаю, звідки така мистецька інтерпретація).

#старозавітне

це, звісно, анахронічне формулювання, але все одно: по-моєму, сумирні печерські отці були майстрами пасивної агресії.

скажімо, був собі марко, який копав могили для братів і часом просив мерців воскреснути й почекати з день, бо могила ще не готова. у той самий час жили в монастирі два брати, які дуже хотіли бути похованими разом, то марко для них викопав спільну двоповерхову могилу. і сталося, що одного разу старший брат кудись поїхав, а молодший захворів і вмер, то його в цю могилу й поклали.

повернувся старший у монастир — аж там його мертвий брат лежить на верхньому, престижнішому ярусі могили. і замість пожуритися за вмерлим чи бодай припнути язика у присутності знаного воскрешальника, монах почав нарікати, що то мало бути місце для нього. марко тоді попросив мерця встати й перелягти, щоб не ображати брата, а той так і зробив. звісно, всі трохи нажахалися, і навіть старший брат вирішив, що нє, він нічого такого не мав на увазі, най би вже було, як було, може, мрець іще раз переляже?

марко тоді сумирно (і, не сумніваюся, з дуже побожним виразом обличчя) відповів, що хотів би, «щоб ти, не виходячи звідси, скористався своїм старшинством і вже зараз тут був похований», але що ж, іди, маєш ще пару днів поготуватися до смерті, скоро покладу тебе на почесне місце, коли тебе сюди принесуть.

а потім виявилося, що це був тролинг, а старший брат ще багато років жив, повсякчасно чекаючи смерті.

(на картинці — фрагмент із оголошенням смерті, серйозно, майстерклас із убивчого смирення).

#вечірнінотатки #чудотворення

усі ми знаємо цю історію: є прекрасна діва, яка змалку присвятила себе богові; є її батько, який планує прилаштувати дочку в політично вигідний шлюб, або місцевий володар, який кидає на неї оком; є палка відмова дівчини; нарешті, є видовищна сцена мучеництва, покликана показати жорстокість язичників і побожність героїні. історія святої вільгефортіс, покровительки дівчат, які не хочуть заміж, нещасливо заміжніх жінок (зокрема тих, які хочуть перестати бути заміжніми) і — зненацька — свійських тварин, теж цілком уписується в цю канву.

вільгефортіс була португальською принцесою, яку батько-язичник вирішив видати за короля сицилії. коли вона відмовила, кажучи, що вже має нареченого (та ще й на небі), батько розлютився й кинув її в підземелля. дівчина довго молилася, щоб бог спотворив її, роблячи непривабливою для потенційного чоловіка, й отримала те, чого хотіла, — пухнасту бороду. як на мене, це не така уже й трагедія, бороди бувають дуже гарні; але португальський король, побачивши новий імідж дочки, жахнувся, бо середньовічні канони краси до такого не були готові. на питання, що з нею трапилося, вільгефортіс відповіла, що то їй подарував небесний наречений. батько розлютився: мовляв, у такому разі помри так само, як він, — і наказав розіп’яти дочку. цей момент мучеництва ми найчастіше й бачимо на зображеннях вільгефортіс — наприклад, оцьому, із часослова марії бургундської.

одне слово, загалом усе класично. от тільки є дві дрібні деталі.

по-перше, вільгефортіс — унікальна свята, відома в різних землях не просто під локальними варіаціями одного імені, як лаврентій-вавжинець, а під цілковито різними іменами: куммерніс, ліберата, анкамбер (як бачите, цим іменам притаманний мотив звільнення, про яке до вільгефортіс і молилися).

а по-друге, її не існувало.

тобто не те щоб неіснування якихось святих було великою перешкодою для побожності. он віра, надія, любов і мати їхня софія, найімовірніше, зродилися з алегорії, проте не тільки мали спільний культ, а й стали героїнями одної з перших німецьких християнських драм. а брак будь-яких історичних свідчень щодо існування святої варвари, 1969 року виселеної з цього приводу із загального римського календаря разом із купою інших мучеників і мучениць, ніяк не заважає її реліквіям чудово почуватися в києві, а самій святій — у локальних католицьких календарях. і навіть із молитвами до святих, яких насправді не було, якщо людина щиро вірить у їхнє заступництво, нема проблеми, бо ж джерело благодаті — це все одно бог; а ще існує цікава математика скарбнички добрих справ. але нині не про це — а про те, що бородата свята на хресті, та ще й схильна звільняти жінок від нещасливих шлюбів, почала знічувати освічених теологів задовго до 1969-го, тож її культ цілеспрямовано розвінчували; тільки де-не-де в центральній європі він протримався до хіх століття. утім, якщо свята вам подобається, то її спомин припадає на 20 липня ;)

ми навіть знаємо, звідки в цього образу можуть рости ноги (чи то пак борода). дослідники вважають, що вільгефортіс — це інтерпретація нетипового для західної церкви образу розіп’ятого христа-короля, вбраного в пишні шати. імовірно, джерелом плутанини був святий лик із лукки, який возили в турне європою і охоче копіювали — а згодом джерело цієї постаті в сукенці забулося, зате хороша історія лишилася. спадковість засвідчує ще й чудо про скрипаля і черевичок, спільне для святого лику й вільгефортіс, але у мене скоро закінчиться ліміт знаків, а чудо чарівне й заслуговує власної ілюстрації (зі скрипалем і черевичком, звісно), то лишімо його на потім.

вільгефортіс, до речі, була не єдиною бородатою святою. григорій великий переповідає історію ґалли, римської аристократки з vi століття, — звісно ж, багатої, вродливої і дуже побожної. вона, щоправда, один раз вийшла заміж, але дуже скоро овдовіла й вирішила далі лишатися вірною христові, хоча медики й наполягали на тому, що без скорого заміжжя в неї виросте борода. «ну й ок», — відповіла ґалла. і точно так і сталося: борода виросла, а ґаллі було цілковито ок.

#тяжкобутисвятим

прекрасний часослов герцога беррійського (це не оціночне судження, він так справді зветься) нагадує, що цвинтар — це тихе і спокійне місце для читання.

#всітамбудемо #куточокбібліофіла

поки марія читає, янголи разом із йосифом глядять ісусика. бо ж молодим батькам потрібна підтримка (і бодай трошки часу для себе).

мініатюра з французького часослова xv століття.

#домашнійзатишок #дитинствоісуса