Виграла новеньку книжку Velorum publishing в конкурсі, де треба було вгадати мем (я у мами інтелектуалка). Нереально естетичне видання, чудові ілюстрації: якщо я колись щось напишу, то право першої відмови буде у Velorum.
Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/
Купити цю п’єсу Тані Калитенко можна тут: https://velorum-publishing.com.ua/product/tanya-kalytenko-agoniya/
Вже давно крутилася в голові думка, що, які б приємні відкриття не чекали попереду, таких сильних вражень, як колись від знайомства з Артуром Мекеном, Томасом Овеном і ко, вже не буде. А тут хоба — і якийсь невідомий автор ламає цей песимістичний сценарій.
Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.
На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.
Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.
Збірка A Trick of the Shadow такого собі R. Ostermeier стартує настільки потужно, що я одразу запідозрила руку якогось відомого горор-письменника. Власне, перше оповідання трохи нагадує «відкривачку» з культової збірки Теодора Кляйна Dark Gods — тут теж герой балансує між думкою, що його розігрують малолітні пранкери, і думкою, що на нього полюють гностичні почвари. Але навіщо відомому письменнику публікувати не дуже якісні пейпербеки у незалежному видавництві (іноді накладом всього кілька десятків штук), під псевдонімом, серед якихось ноунеймів? Впізнати когось конкретного теж не вдалося: у «Остермаєра» є певні ідіосинкратичні звороти, але мені здалося, що вони розсипані в тексті навмисно: щоби підкреслити фейкову центральноєвропейську ідентичність автора.
На щастя, розумніша оглядачка просто подивилася в вихідні дані книжок, де всюди вказано ім’я Джеймі Волш: очевидно, це одна людина пише оповідання під різними іменами, сама малює обкладинки, сама видає і сама себе хвалить у передмовах, поступово будуючи маленький страхітливий всесвіт, свій «Півострів» — аналог Найт Вейла і Скарфолка, що однак тяжіє більше до ейкманівського полюсу химерного, з юнгіанським підґрунтям. Коли «Остермаєр» тримається цієї традиції (як у «Object», де хлопець отримує в подарунок загадково-огидний театральний реквізит, який псує його невинну дружбу з одногрупницею), то він прям дуже крутий; більш мейнстримна іпостась йому не пасує.
Це той випадок, де розкриття таємниці жодним чином не зменшило мою зацікавленість; дайте мені ще.
Увага всім гобітоцентричним підписникам! Нашій Тамарі треба допомога зі збором:
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh
Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/
А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).
https://send.monobank.ua/jar/2D3TNdPuhh
Вона там розігрує дві ілюстровані книжки Толкіна, дуже класні. Умови в дописі: https://www.instagram.com/p/DCXMbpeRd_t/
А я від себе надішлю переможцю ще такий прикол 1977 року про ельфів і решту малоросликів з дуже цікавими ілюстраціями (див. наступний пост).
Випуск про живі камені був найцікавішим з усіх, над якими я працювала, але ж який діамант (фігурально кажучи) я пропустила!
Читаю Tell My Horse Зори Ніл Герстон про гаїтянські легенди і звичаї. Гаїтяни вважають, що камінь, який «пітніє», якщо на нього дмухнути, має душу. Один із місцевих жителів володів каменем, який навіть мочився: через це власник тримав його не в хаті, а надворі на ланцюгу (!). Коли США окупували Гаїті, один із американських морських піхотинців забрав камінець собі і, мабуть, хотів використовувати як декор чи прес-пап’є. Гаїтяни попереджали, що цей могутній камінь засцить йому всі документи. Той не вірив, але щодня стіл навколо камня дійсно ставав мокрим. Вирушаючи назад до США, чоловік все одно забрав сувенір із собою; гадаю, цей камінь і досі сцить на папери в когось із наших шановних партнерів — це взагалі багато чого б пояснило.
Читаю Tell My Horse Зори Ніл Герстон про гаїтянські легенди і звичаї. Гаїтяни вважають, що камінь, який «пітніє», якщо на нього дмухнути, має душу. Один із місцевих жителів володів каменем, який навіть мочився: через це власник тримав його не в хаті, а надворі на ланцюгу (!). Коли США окупували Гаїті, один із американських морських піхотинців забрав камінець собі і, мабуть, хотів використовувати як декор чи прес-пап’є. Гаїтяни попереджали, що цей могутній камінь засцить йому всі документи. Той не вірив, але щодня стіл навколо камня дійсно ставав мокрим. Вирушаючи назад до США, чоловік все одно забрав сувенір із собою; гадаю, цей камінь і досі сцить на папери в когось із наших шановних партнерів — це взагалі багато чого б пояснило.
UPD Забрали
Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.
The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;
Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;
Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.
2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.
Знаю, що ця рубрика вже підзадовбала, а геловін давно позаду, але хочу знову допомогти подружці, тому: три out of print книжки про відьом за донат.
The King is a Witch (1965) — історичний роман про Едварда ІІІ і old religion;
Witch Bane (1967) — окультний горор теж на історичному тлі;
Історія з відьмами (2008) — знаю, що багато хто її шукає, бачила на олх за дурні гроші, тому це ваш шанс.
2000 грн і будуть ваші, писати мені @good_old_Maryna.
Купилася на чудову обкладинку навіть попри те, що вона кричить: «DANGER! АВТОФІКШН!» Останнім часом (не?) щастить мені на ці концептуальні антижанрові книжки. Ніяк не могла дочитати The Unwritten Book, яка є коментарем до недописаного роману покійного батька письменниці Саманти Гант і в цілому коментарем до ідеї недописаних/безкінечних історій. Вирішила перепочити з чимось коротеньким — а тут ті самі кренделя.
Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.
Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.
Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.
Craft: Stories I Wrote for the Devil — це збірка-не-збірка невеличких оповідань, між якими затиснуті коментарі Ананди Ліми до власної творчості і власного досвіду буття імігранткою в США. Іноді оповідання стають коментарями до коментарів. Одне, наприклад, складається з вигаданих відгуків на (неіснуюче) оповідання Ліми, написане як один великий реверанс перед «Майстром і Маргаритою». Бачите, що вона зробила? Що б я зараз не написала про цю книжку, включно з насмішками над вибором «великого» твору для наслідування, письменниця мене випередила. Якщо я скажу, що формат авторефлексій, відтанцьовуючих від фантазії «до речі, диявол — мій таємний бойфренд», вигадала 18-річна Мері Маклейн сто з гаком років тому і їй це було дозволено, зважаючи на вік — Ліма мене перевершить, знайшовши в своєму письмі набагато гірший гріх.
Для мене це чесна книжка навіть не про те, що письменник — це часто найлютіший власний критик, а про те, що він/вона часто поняття зеленого не має, що робить, і є навіть розгубленішим/ою, ніж критики (це орейро, що в анотації авторку порівнюють одночасно з Ліспектор і Тедом Чаном). Тому мені найбільше сподобалося останнє оповідання: три версії однієї чернетки, навіть не однієї історії, бо чернетка щоразу прямує в новому напрямку — виходить такий собі рашомон-ефект, де автор сам не знає, якому з голосів внутрішнього ненадійного оповідача довіритися.
Мій вердикт:
2/10, претензійна самозакохана хуїта,
або ж
8/10, чудова самонищівна рефлексія.
Ще не роздуплилася, щоб написати красиво, тому просто: привітайте, будь ласка, Катрю з 30-літтям донатом на РЕБ:
https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv
Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.
https://send.monobank.ua/jar/AdLdQNb2fv
Іменинниця традиційно не приймає, а дарує подарунки. Умови тут.
Моє знайомство з Ширлі Джексон проходило дуже передбачувано: в юності натрапила на «Лотерею» в якійсь антології, потім бездумно проковтнула «Привидів…», дійшла до «Ми завжди жили в замку» під час нетривалої готичної фази, потім перечитала «Привидів…» з дорослою оптикою (і прифігіла). Джексон мені завжди подобалася, але я ніколи до кінця не розуміла, чому саме вона вважається гранд-дамою горору і чому саме на її честь вручають відповідну нагороду.
А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.
І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.
А зараз не можу змусити себе дочитати останню третину Hangsaman, бо це суцільна панічна атака в формі тексту — і розумію. Це взагалі не горор, а тривожна історія про дорослішання, неможливість комунікації, жіночі колективи, гейзинг, моббінг і взагалі потрапляння з домашньої теплиці в зовнішній світ (спойлер: теплиця токсичніша). Місцями потік свідомості навіть відгонить Кларисою нашою Ліспектор.
І паралельне чтиво трапилося дуже влучно: The Sleeping Beauties неврологині Сюзанни О’Салліван про масові психогенні хвороби, в тому числі серед дівчат підліткового віку. Йшло XXI століття, а хворих дівчат досі звинувачували в тому, що вони відьми: колумбійським школяркам, у яких почалася масова «падуча», закидають, що вони догралися з дошкою Віджа. Як варіант, звинуватити можна якісь зовнішні сили — скажімо, «неякісні імпортні вакцини від ВПЛ». Ніхто не скаже: це ми, дорослі, з вами таке зробили. Ніхто не зніме прокляття.
Так, ну і поки готичні панянки не розбіглися — дивіться, яка крута подія! Майстриня ювелірної справи розповідатиме про символізм прикрас епохи ар-нуво. Я знаю, що Анастасія привозить на свої лекції книжки по темі і показує прикраси з власної колекції, тому це ваша можливість сходити в бар, бібліотеку і музей одночасно. Бронюйте, поки є квитки.
https://www.instagram.com/sur.kyiv/p/DDeTPgQtv0O/
https://www.instagram.com/sur.kyiv/p/DDeTPgQtv0O/
Новий двогодинний випуск подкасту присвячений «Широкому Саргасовому морю» — «деколоніальному» приквелу до «Джейн Ейр», де розказана історія Берти, знаменитої madwoman in the attic. Мене засмучувало, що прекрасний роман Джин Ріс породив так багато нудних сухих текстів — тому я захотіла зробити щось трохи панкушне. І зробила випуск, де порівнюю «…море» з карибськими казками і оголошую Рочестера чорним магом.
Епізод наразі в ранньому доступі для патронів: я безмежно вдячна тим, хто підтримує подкаст і дав можливість зробити вже 10 випусків (+4 бонусних). Без цих людей я б навряд займалася цим недешевим гобі (купувати кожного разу стільки книжок, підписок на сервіси, і монстур енержі — це не жарти). Але решту підписників я теж хочу якось розважити, тому до загального релізу розповідатиму тут про книжки, якими надихалася для цього випуску. Їх з кожним разом все більше 🚬
Епізод наразі в ранньому доступі для патронів: я безмежно вдячна тим, хто підтримує подкаст і дав можливість зробити вже 10 випусків (+4 бонусних). Без цих людей я б навряд займалася цим недешевим гобі (купувати кожного разу стільки книжок, підписок на сервіси, і монстур енержі — це не жарти). Але решту підписників я теж хочу якось розважити, тому до загального релізу розповідатиму тут про книжки, якими надихалася для цього випуску. Їх з кожним разом все більше 🚬
Island Possessed (1969)
Кетрін Данем — афроамериканська хореографка, яка вирушила на Гаїті, щоб вивчати місцеві танці, і — хоба! — пройшла посвяту як адептка вуду. Данем пише трохи заплутано, бо тут мемуари (хто з місцевої еліти на неї запав) не завжди органічно переплітаються з історичним нарисом і етнографічним дослідженням. Але серцевина книжки — власне, вуду-посвята — це дивовижний документ.
Данем описує кожного з неофітів, хто разом із нею проходить ініціацію, і кожна історія стосунків людини з богом (лоа), який її обрав, нереально цікава. Наприклад, тут є бутч-лесбійка Джорджина, чий лоа — грізний бог перехресть Папа Ґєде. Він карає Джорджину за те, що вона «користується» місцевими дівчатами: однієї ночі він змушує її голяка прибігти в сусіднє село, купити в крамниці червоного перцю і втерти собі в очі й геніталії, після чого командує, щоб вона влізла на «динамітне дерево» з колючою корою.
Сама Данем з її знаменитою пластичністю, звісно, є адепткою зміїного бога Дамбалли. Одного дня вона виступає перед гаїтянами як танцівниця. Це довгий складний концерт з багатьма перевдяганнями, і щоб дати Данем можливість перевести подих, її на деякий час підміняє на сцені оперна співачка зі своєю програмою. Це жінка, аж ніяк не схожа на Данем — огрядна, з золотавими кучерями… зрештою, біла. Але після концерту знайомі селяни засипають Данем компліментами, бо думають, що це співала вона. Вони переконані, що під час концерту нею заволоділа одна з богинь вудуїстського пантеону, La Sirène.
Окремі цікаві моменти:
✦ Один місцевий унган (жрець вуду) колись учився в семінарії, але відрікся від католицизму після того, як поспостерігав за поведінкою священників.
✦ Данем купує на острові маєток і плантацію, що свого часу належали сумнозвісному генералу-губернатору Гаїті Рошамбо, який полюбляв оргії і закопувати бунтівних рабів живцем. Звісно ж, згодом тут починається справжній haunting, і Данем доводиться організувати місцевий аналог екзорцизму.
✦ Моторошна історія про те, як Данем вночі під час релігійного свята натрапляє на кавалькаду: вершники з закритими обличчями везуть дев’ятьох дітей в напрямку священного джерела. Пізніше вона бачить, як процесія повертається — і дещо в ній лякає її ще сильніше, але я не спойлитиму для тих, хто захоче почути це з перших рук.
#ШирокеСаргасовеМоре
Кетрін Данем — афроамериканська хореографка, яка вирушила на Гаїті, щоб вивчати місцеві танці, і — хоба! — пройшла посвяту як адептка вуду. Данем пише трохи заплутано, бо тут мемуари (хто з місцевої еліти на неї запав) не завжди органічно переплітаються з історичним нарисом і етнографічним дослідженням. Але серцевина книжки — власне, вуду-посвята — це дивовижний документ.
Данем описує кожного з неофітів, хто разом із нею проходить ініціацію, і кожна історія стосунків людини з богом (лоа), який її обрав, нереально цікава. Наприклад, тут є бутч-лесбійка Джорджина, чий лоа — грізний бог перехресть Папа Ґєде. Він карає Джорджину за те, що вона «користується» місцевими дівчатами: однієї ночі він змушує її голяка прибігти в сусіднє село, купити в крамниці червоного перцю і втерти собі в очі й геніталії, після чого командує, щоб вона влізла на «динамітне дерево» з колючою корою.
Сама Данем з її знаменитою пластичністю, звісно, є адепткою зміїного бога Дамбалли. Одного дня вона виступає перед гаїтянами як танцівниця. Це довгий складний концерт з багатьма перевдяганнями, і щоб дати Данем можливість перевести подих, її на деякий час підміняє на сцені оперна співачка зі своєю програмою. Це жінка, аж ніяк не схожа на Данем — огрядна, з золотавими кучерями… зрештою, біла. Але після концерту знайомі селяни засипають Данем компліментами, бо думають, що це співала вона. Вони переконані, що під час концерту нею заволоділа одна з богинь вудуїстського пантеону, La Sirène.
Окремі цікаві моменти:
✦ Один місцевий унган (жрець вуду) колись учився в семінарії, але відрікся від католицизму після того, як поспостерігав за поведінкою священників.
✦ Данем купує на острові маєток і плантацію, що свого часу належали сумнозвісному генералу-губернатору Гаїті Рошамбо, який полюбляв оргії і закопувати бунтівних рабів живцем. Звісно ж, згодом тут починається справжній haunting, і Данем доводиться організувати місцевий аналог екзорцизму.
✦ Моторошна історія про те, як Данем вночі під час релігійного свята натрапляє на кавалькаду: вершники з закритими обличчями везуть дев’ятьох дітей в напрямку священного джерела. Пізніше вона бачить, як процесія повертається — і дещо в ній лякає її ще сильніше, але я не спойлитиму для тих, хто захоче почути це з перших рук.
#ШирокеСаргасовеМоре
Tell My Horse: Voodoo and Life in Haiti and Jamaica (1938)
Ну, Зора Ніл Герстон — це легенда, і від цього чуйного тревелоґу просто не відірватися. Але в ньому знайшлося місце і старим добрим жовтим байкам, що робить його… тільки кращим! Візьміть хоча б історію про президента Гаїті, чия дочка Селестіна нібито вступила в сакральний шлюб із козлом (буквальним): коли сім’я переїхала до президентського палацу, їх заради декоруму розлучили і почали шукати дівчині справжнього чоловіка, але нікому з учасників це не принесло щастя.
Герстон була на Гаїті приблизно одночасно з Данем, і я здогадуюся, на кого вона кидає шейд, коли пише, що «хтось» вивчав місцеві танці і витратив купу грошей на те, щоб подивитися штучно організовані церемонії (сама Герстон відмовляється дивитися постановки і прагне спостерігати за танцями тільки в автентичній обстановці).
Окремі цікаві моменти:
✦ Спостереження про меншовартість — безцінні. На Гаїті кажуть, що це країна, де півень кладе яйце, бо ті, хто народився від білого батька і чорної матері (а їх дуже багато), роблять вигляд, що матері в них не було взагалі. Я випала з історії про те, як президент одного американського університету, дуже світлошкірий мулат, виступав перед гаїтянами і почав тост із фрази «Ми, н***ри…»: Герстон пише, що деякі присутні майже втратили свідомість.
✦ Прото-«Гремліни»: казка про обряд «ba moun» («віддай людину»). Коли хтось бажає розбагатіти, то проводить обряд, під час якого зобов’язується віддавати щороку когось із своєї сім'ї. Герстон записала варіант казки, в якому темні сили дають просителю коробку з «тварючками»; тварючок треба годувати гостіями для причастя — якщо ж вчасно не погодувати або не віддати обіцяну жертву, тварючки стануть велетенськими ТВАРЮКАМИ і покарають свого доглядача.
✦ Надзвичайно поетичне уявлення: на Гаїті кажуть, що на дев’яту ніч після похорону дух людини повертається і забирає зі своєї кімнати тіні тих речей, які вона любила.
#ШирокеСаргасовеМоре
Ну, Зора Ніл Герстон — це легенда, і від цього чуйного тревелоґу просто не відірватися. Але в ньому знайшлося місце і старим добрим жовтим байкам, що робить його… тільки кращим! Візьміть хоча б історію про президента Гаїті, чия дочка Селестіна нібито вступила в сакральний шлюб із козлом (буквальним): коли сім’я переїхала до президентського палацу, їх заради декоруму розлучили і почали шукати дівчині справжнього чоловіка, але нікому з учасників це не принесло щастя.
Герстон була на Гаїті приблизно одночасно з Данем, і я здогадуюся, на кого вона кидає шейд, коли пише, що «хтось» вивчав місцеві танці і витратив купу грошей на те, щоб подивитися штучно організовані церемонії (сама Герстон відмовляється дивитися постановки і прагне спостерігати за танцями тільки в автентичній обстановці).
Окремі цікаві моменти:
✦ Спостереження про меншовартість — безцінні. На Гаїті кажуть, що це країна, де півень кладе яйце, бо ті, хто народився від білого батька і чорної матері (а їх дуже багато), роблять вигляд, що матері в них не було взагалі. Я випала з історії про те, як президент одного американського університету, дуже світлошкірий мулат, виступав перед гаїтянами і почав тост із фрази «Ми, н***ри…»: Герстон пише, що деякі присутні майже втратили свідомість.
✦ Прото-«Гремліни»: казка про обряд «ba moun» («віддай людину»). Коли хтось бажає розбагатіти, то проводить обряд, під час якого зобов’язується віддавати щороку когось із своєї сім'ї. Герстон записала варіант казки, в якому темні сили дають просителю коробку з «тварючками»; тварючок треба годувати гостіями для причастя — якщо ж вчасно не погодувати або не віддати обіцяну жертву, тварючки стануть велетенськими ТВАРЮКАМИ і покарають свого доглядача.
✦ Надзвичайно поетичне уявлення: на Гаїті кажуть, що на дев’яту ніч після похорону дух людини повертається і забирає зі своєї кімнати тіні тих речей, які вона любила.
#ШирокеСаргасовеМоре
Візьміть Еріха і Ремарка!
Ні, це не чергова роздача книжок, це пропозиція прихистити бойових песиків.
https://tinyurl.com/y5pn573f
Ні, це не чергова роздача книжок, це пропозиція прихистити бойових песиків.
https://tinyurl.com/y5pn573f
У найдовшу ніч року я призвичаїлася читати тематичні горори Мішель Пейвер — вони короткі й на диво комфортні. Але ж халепа: старі всі прочитані, а новий ще не вийшов.
Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».
(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)
Тому цього року вибір припав на «Великий страх у горах» (1926) Рамю. Це такий сільський саспенс з вайбом «як жеж природі на нас похуй»: група пастухів тимчасово релокується на гірське пасовище з поганою репутацією і за лічені дні накручує себе до рівня «Відьми з Блер». Під кінець це майже комедія — тільки не ясно, хто має сміятися; хіба що «все, що не пахне, не думає, не говорить — повітря, камінь, вода». Задоволена; додаю в свій короткий список «романи 1920-х про забобонних альпійців» (насправді там крім нього лише Буссон) і в безкінечний список «бібліотека юного антинаталіста».
(Ну, перепочили — треба повертатися на Кариби.)