👉 Історії походження колядок читайте у спецпроєкті на нашому сайті → https://spivanyk.rizdvo.localhistory.org.ua/

Традиційно на Святу вечерю готували 12 страв. Навіть найбідніші викручувалися, щоб досягти цієї кількості наїдків. Наприклад, ставили на стіл воду чи сіль. Якщо ліпили вареники, давали різні начинки – картоплю, капусту, мак, квасолю, – кожна рахувалася за окрему страву. Готувати обов’язково мала жінка – господиня дому або невістка старшого сина. Решта допомагали: діти лущили горішки, чоловіки оббивали пшеницю в струпі, терли мак у макітрі, розтирали його макогоном.

На Святвечір за стіл сідала тільки родина. Господар набирав кутю в ложку, виходив на поріг, простягав цю ложку і говорив: «Морозе, Морозе, приходь до нас кутю їсти, а як не йдеш, то не морозь ні теляти, ні поросяти, ні ягняти, ні маленького дитяти». Матері носили кутю повитухам, які приймали в них пологи. Чим більше до повитухи прийшло жінок, тим поважнішою вона вважалася. Неповнолітні діти пригощали кутею своїх хрещених батьків, за це їх обдаровували цукерками, пиріжками та всілякими смаколиками.

Ще до середини XX століття господині неодмінно готували книші, борщ із в’яленої риби, сластьони та варенухи напередодні Різдва. Про ці наїдки та пов’язані з ними обряди розповіла етнографиня Лідія Артюх, яка понад 40 років досліджує культуру харчування українців та об’їздила з експедиціями чи не всю країну ↓

https://rizdvo.localhistory.org.ua/vecherya.html

“Ми сидимо засапані, вичікуючи першої зірки. Тільки вона появиться, коли з'являться під вікном перші колядники з кольоровими звіздами, освітленими всередині, і пічнуть першу колядку, щоб сповістити народження Христа. Для них приготований кошик, повний пиріжків; ними наповнимо їм капелюхи, а дрібними грішми кишені.

Від довшого часу мама замкнулася в їдальні, куди ніхто не сміє зайти. За якийсь час розкриються навстіж двері, і я з захопленням стану перед великою, запашною ялинкою, зодягненою святково, повною прикрас, і горіючою кольоровими свічечками та лямпіонами...

Стіл святково накритий і під столом теж дідух, стільки ж сіна, як у кухні. Тепер ціла родина засяде спільно до Свят-вечері, а я чекатиму нетерпеливо, аж прийде кутя... Всі їдять мовчки, трохи втомлені і голодні, але всі теж ніби інші, сповнені радістю, так наче справді над хатою пролетів ангел…
Після вечері мама сяде за фортепіян, і ми всі заколядуємо разом "Бог предвічний", а я заховаюсь біля маминих ніг та буду дивитись, як вони натискають педалі”.

Це спогади відомої української мандрівниці, журналістки й письменниці міжвоєнного періоду Софії Яблонської про родинні традиції у період Різдвяних свят. Її подруга Марта Калитовська підготувала до друку видання під назвою "Книга про батька: З мого дитинства". У цих спогадах Софія, повертається у своє дитинство, яскраво змальовує побут галицького села, відтворює родинні традиції та релігійні свята.

Більше про родинні традиції Яблонських → https://bit.ly/402YUZz

Фото: родина Яблонських. Стоїть: Мирон Яблонський. Сидять: Ольга Яблонська, Ярослав Яблонський, Марія Яблонська, Модеста Яблонська та Софія Яблонська.

В гурті колядників(ватазі) в кожного своя окрема роль: отаман чи береза несе зірку, міхоноша має біля себе торбу з дарами, скарбник збирає в карнавку гроші. Буває коляда церковна і мандрівна. Перша збирає гроші на церкву, друга – працює за пригощення. Старші чоловіки й жінки зазвичай колядують на церкву, молодь збирає на досвітки з танцями. Найменші випрошують смаколик, виспівуючи коротенькі «дитячі» колядки. Від коляди тут залишалася тільки кінцівка – вимога подарунків: “Коляд-коляд, колядниця, добра з медом паляниця…”.

Кожного члена родини величають окремою колядкою. Господарю співають, що в нього посеред двору – Древо Життя, його господа – найбагатша, а родина – найкраща у світі. Господиню тішать тим, що вона статечна і вірна, в неї найкрасивіша шуба, коштовні прикраси, заморські тканини на сукні й золоті ключі від господарства. Хлопцям оповідають, які вони дужі та спритні, які в них дивовижні коні, чудова зброя, і що наречена в них буде – найгарніша панна. А дівчатам колядують про їхню красу, вінок з павиного пір’я, золотий перстень та інші атрибути щасливого заміжжя.

Про те, звідки походить традиція колядування та про традиції колядування в Україні розповідаємо у матеріалі → https://rizdvo.localhistory.org.ua/kolyada.html

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Фото: колядники у селі Тетевчиці (Львівщина), 1960-ті роки.

Здавна українці вірили, що під час Святої вечері душі предків-дідів та померлих родичів можуть відвідати їхні оселі, тому намагалися гарно їх зустріти та пригостити. Найчастіше ставили на підвіконня мисочку з кутею і запалювали свічку, відчиняли вікно – щоб душі залітали.

На Івано-Франківщині клали у миску святвечірніх страв, виставляли надворі й казали: «Просимо померших на вечерю». На Львівщині поряд зі снопками вівса клали хліб зі свічкою і гукали янголів. На Житомирщині кликали полипорів – тобто, мертвих. Господар виходив на поріг і кидав для них тричі з ложки кутю.

За столом залишали порожнє місце, ставили там миску і ложку для предків. Сідаючи до вечері, дмухали на лаву чи стілець, аби ненароком «не придавити святої душі». Споживали страви повагом і в тиші. Човгати під столом ногами не можна: щоб предки не образилися.

Більше про те, як українці вшановували померлих на Різдво читайте у матеріалі на нашому сайті ⟶ https://rizdvo.localhistory.org.ua/predky

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Христос народився!

Різдво в Україні — це час, коли оживають віковічні традиції, які передаються з покоління в покоління. Колядки із зіркою, обереги із соломи, святкові страви, вертеп… Але що стоїть за цими звичаями, як вони виникли і чому ми святкуємо Різдво 25 грудня?

Відповіді ви знайдете в нашій добірці текстів у яких ми розповідаємо про головні традиції українців на Різдвяні свята!

✨ Чому ми святкуємо Різдво 25 грудня → https://bit.ly/3PuHizX

✨ Зірка. Про обов'язковий атрибут українських колядників → https://bit.ly/3ZQVWG9

✨ Як українці прикрашали домівки на Різдво → bit.ly/4iNUa1c

✨ Як європейська традиція вертепу усталилася в Україні → https://bit.ly/4gw1MUO

✨ Як і для чого українці вшановували тварин на Різдво → https://bit.ly/4iM6BuD

✨ Традиційні страви українців на Святвечір і Різдво → https://bit.ly/3ZPCpWT

✨ Як українці вшановували померлих родичів на Різдво → https://bit.ly/41MCrBq

✨ Звідки походить традиція колядування → https://bit.ly/406KKXl

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Ще 100 чи 200 років тому Святий вечір, Різдво та Новий рік святкували інакше. У ці дні кожна дія, як вірили, мала великий вплив на весь наступний рік.

Якою була кутя 200 років і що вона символізувала? Які обряди поминання були характерні для Різдва? З якого часу українці почали прикрашати свої оселі? Чому на Святвечір під стіл клали металеві предмети? У чому полягає різниця між колядками та колядами? Коли виник різдвяний вертеп?

Про давні різдвяні обряди та традиції декілька років тому розповів Михайло Глушко у програмі "Без брому". Він був професором, одним із найавторитетніших етнологів в Україні та упорядником відомої збірки “Колядки і щедрівки” (яка на початку 90-х вийшла накладом у 130 тисяч).

Дивитися → https://bit.ly/3VOnLhl
Читати → https://bit.ly/3VO4Hjm

Гостя завершального у цьому сезоні епізоду "Крафтового Різдва" – Саша Кольцова, солістка гурту “Крихітка”, музикантка, письменниця.

Розмовляли про те, як змінювалися символи різдвяних свят у Незалежній Україні, про Різдво як свято надії і маркер нашої ідентичності у найтемніші часи. Як віднайти різдвяну традицію, якщо у дитинстві її не було?

Лише у цьому подкасті ви почуєте, виконання улюбленої колядки Саші Кольцової.

Вмикайте на YouTube та подкастингових платформах – li.sten.to/rizdvo10

Ведуча подкасту – Надійка Гербіш, українська письменниця, перекладачка, продюсерка, директорка з міжнародних літературних прав і ведуча програм на BBC Radio 4. Авторка 22 книжок, третина з яких – про Різдво.

[ Проєкт створено спільно з KredoBank ]

Отець Степан Венгринович дуже влучно передав романтику гірських походів одним абзацом: "Година 10 вночі, а спати не хочеться. Небо захмарене, лиш де-не-де зорі виблискують, довкола з усіх чотирьох сторін бовдури гір замкнули нас, наче в обійми свої взяли, посередині ватра горить, дим з папіроса куриться, дерево тріщить, бики порикують, а "бовгар" час від часу своє повздовжне "А-гов!..." викликує. Вже знаєте, що мене в гори тягне? Та, власне, хвилина! При ватрі понад землею ніч перевести! Все забудете в житті, а цієї хвилини ви не в силі будете забути".

"Але чекайте, бо я розписався, а тут вже перша година ночі, моя компанія вже давно храпить, а я не висплюсь, то завтра зівати буду в дорозі, тому, дорогі панство, тим часом вам добраніч, а завтра, як буде час, то решту розкажу", — завершив свої мандрівні записи горами священник.

Греко-католицький священник Степан Венгринович зафіксував на плівку мандрівку в Карпати майже століття тому. Унікальність світлин ілюструє фрагмент його спогадів: "Знімки. Скільки пересидів над ними, викликував, насвітлював, побільшав. Їздив ровером по цілій Лемківщині, знімав дерев’яні церкви, прекрасні закутини сіл, хати соломою криті. Все, все знімав, що тільки гарне було в моїм народі; я так любив красу".

Більше світлин у матеріалі → bit.ly/3OY1ycE

Фото: вівчарі за доїнням овець, 1930 р.

У 1938-му світ опинився на межі катастрофи. Західні демократії, прагнучи уникнути війни, уклали Мюнхенську угоду — домовленість, яка принесла ілюзію миру, але залишила Чехословацьку Республіку беззахисною перед агресором.

Книга «Аналіз кризи. 1938. Коли спалахне війна» не просто розповідь про трагедію, а майстерний аналіз міжнародної кризи, що стала прологом до Другої світової війни.

Оповідь Маєвського нагадує добре продуманий трилер, де напруга зростає з кожною сторінкою. Але на відміну від вигаданих історій, фінал цього сюжету нам відомий заздалегідь — і він служить важливим нагадуванням про те, до чого призводять компроміси зі злом. Це книга для всіх, хто хоче глибше зрозуміти історію та її вплив на сучасність. І для тих, хто вірить, що вивчення минулого допомагає уникати помилок у майбутньому.

Лівий Берег - LB.UA про книгу «Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи» → https://griml.com/hjT01

Замовляйте книгу “Коли спалахне війна. 1938. Аналіз кризи” за ціною 650 грн на нашому сайті → bit.ly/3XcHus3

«Коли нас везли з тюрми була повна машина чоловіків, лиш я одна. Мене першу викликали. Я думала на суд, а то тато адвоката найняв, ще й москаля. Я заходжу, але не вітаюся. А він каже: — Девушка, не волнуйтєсь, я ваш "защитник". Я відповідаю: — Не треба мені "защитників", я сама себе буду захищати».

Підпільниця Марія Пиріг пережила всі жахи радянських таборів та одне з найбільших повстань ГУЛАГу. Попри це до літніх років жінка зберігала оптимізм.

Своїми спогадами про участь у національно-визвольному русі, тортури в ув’язненні та жорстоке придушення Кенгірського повстання Марія Пиріг поділилася з дослідниками проєкту "Жива історія" ⬇️

https://localhistory.org.ua/texts/statti/brali-za-ruki-i-kidali-pid-tanki-spogadi-uchasnitsi-kengirskogo-povstannia/

«У містечку Централії діяли кілька церков — вони стають осередками життя національних громад. Українці мали два храми: православний і греко-католицький. При обох діяли вечірні школи, де діти емігрантів навчаються рідної мови батьків і Закону Божого.

Релігійні громади організовували безліч подій, і не тільки з нагоди церковних свят: бали, благодійні, дитячі заходи, туристичні поїздки. Часто бували пікніки — для цього громади інколи навіть винаймали цілі залізничні вагони, якими вибиралися в гарне місце на природі, аби цілий день там відпочивати, їсти, пити, спілкуватися, співати старих пісень, розмовляти про політику та згадувати Старий край.

Місто мав банк, два готелі, кілька барів та понад два десятки крамниць. Люди заробляли гроші і хотіли їх витрачати. Колись було також два кінотеатри, проте до 1920-х років дожив тільки один. Через Централію проходить гілка місцевої залізниці. Спочатку вона була побудована як вантажна, але згодом стала також робити регулярні пасажирські перевезення між сусідніми містечками. Це, фактично, місцевий трамвай — чепурненька станція була розташована в самому центрі населеного пункту та стала дуже популярною серед містян, адже до повної автомобілізації Америки ще далеко. За необхідністю, цією залізницею можна проїхати з пересадками до Нью-Джерсі чи навіть до кордону з Канадою.

Аппалачія, як і весь регіон, що називали Серцем Америки, процвітала протягом кількох десятиліть. Колишній фронтир перетворився на динамічний сучасний індустріальний район. Там, де сто років тому були чутні лише співи птахів, постріли мисливських рушниць і стукіт коліс, якими на Захід перебирались мігранти, тепер ламали скелі екскаватори, ревіли мотори сучасних автомобілів, до виробництва яких причетні, зокрема, місцеві жителі, галасували діти й закликали дзвонами на службу церкви всіх можливих деномінацій. Але після біржового краху вугільних компаній восени 1929-го в місті перестали працювали аж п’ять копалень. І гірники, залишившись без роботи, змушені були взятися за те, за що візьмуться їхні колеги з українського Донбасу через сімдесят років, — будувати копанки. Серце Америки захворіло на аритмію».

Як труднощі економічних змін вплинули на цю громаду? Читайте про це в книзі Максима Беспалова «У пошуках Єви» → https://bit.ly/3C1bleY

У Речі Посполитій в у XVII–XVIII століттях жінки, з якими трапилася небажана вагітність, насамперед намагалися позбутися її на ранній стадії за допомогою загальнодоступних абортних засобів і технік, однак вони були або малоефективними, або їх застосування загрожувало здоров’ю.

Якщо фармакологічний аборт не вдався, можна було застосувати примітивні фізичні методи — працю понад сили або виконання занять, які вважали небажаними для вагітних. Дорота Приковна з села Вицьонже переконувала, що викидень стався через те, що «діставала капусту, великий камінь двигаючи зірвалась». Зофья Фельковна зі села Ломна, яка завагітніла від свого господаря, лісничого Станіслава Вальчуха, з наміром піднімала каміння, «щоб плід втратити». Такі методи могли спричинити викидень або передчасні пологи.

Дещо безпечнішим методом було дітовбивство, до кінця XVIII століття його частково толерували в Європі, принаймні в сільських спільнотах, де воно було ефективним способом обмежити кількість народжень. Численні жінки, яких звинувачували у вбивстві новонародженої дитини, захищаючись, стверджували, що народили неживу дитину. Збережені судові акти свідчать, що багато розглянутих випадків вбивства дитини матір’ю можна пояснити післяпологовим шоком. Але не бракує також випадків, коли вбивство було результатом холодного розрахунку, часто за співучасти інших осіб, зазвичай жінок з найближчої рідні дітовбивці. Наприклад, Катажині Зайончковні зі села Вільча Ґура під Клечевом допомагала її мати, при цьому переконуючи, «що зійдеш ще за дівку».

Однак щоб дітовбивство мало сенс, насамперед потрібно було приховати вагітність від оточення, таємно народити, а потім позбутися тіла новонародженого. Чи було це можливо в селі, де бракувало навіть мінімальної приватности й де кожен член громади перебував під її пильним наглядом? Хай там як, а такі спроби траплялис. Із джерел відомо про намагання обвивати живіт шматинами або ховати його під об’ємним одягом. Коли 1745 року у Смрокові біля Мєхова вдівець Станіслав Комеда почав підозрювати, що його дочка завагітніла: «Я запитав її, що ж відбувається, що ти так потовстіла? Відповідала мені, що це місячна затримка». Аґнешка Мамчажонка зі села Суха натомість позичала у своєї сестри сорочки «зі знаками місячної хвороби», щоб її стан не проявився перед людьми. А коли в неї виріс живіт, мати ховала її в халупі, розповідаючи, що пішла на заробітки до іншого села.

Зовсім іншою була ситуація для заміжніх жінок, які скоїли дітовбивство. По-перше, їм не потрібно було приховувати свого стану, а по-друге, їхні пояснення про те, що вони народили мертву дитину, вважали цілком вірогідними.

Про дітовбивство читайте у книзі Томаша Вісліча “Любощі. Шлюб та сексуальне життя селян Речі Посполитої XVII–XVIII століть” → https://bit.ly/3V8yO4I