1 липня 1569 року еліти Польщі, Литви та Руси-України уклали угоду про об’єднання Королівства Польського та Великого князівства Литовського у федеративний союз держав – Річ Посполиту.

Люблінська унія передбачала створення єдиної держави зі спільним монархом, гербом, парламентом, валютою, зовнішньою та оборонною політикою. При тім суб’єкти союзу зберігали осібні скарбниці, канцелярії, армії та судочинство.

У 1869 році до 300-річниці польський художник Ян Матейко створив величезне полотно площею понад 15 м², де зобразив на полотні декілька неправдивих деталей.

Які саме? Розповідаємо у матеріалі ↓

https://localhistory.org.ua/rubrics/painting/ian-mateiko-liublinska-uniia/?fbclid=IwY2xjawLPqH5leHRuA2FlbQIxMQBicmlkETEwMXYwVGc3bUdxckJLakVOAR7NJyEdnW-IFcof75GGxSIzh99GUkjOLDJegf0e7v5C47yPi6YJ3l0QhIHPpQ_aem_LP-TQkhhLC8vRHbDmEQTWw 

Про Люблінську унію читайте більше у книжці Річарда Баттервіка “Світло і пломінь. Річ Посполита, 1733–1795” → https://publishing.localhistory.org.ua/product/svitlo-i-plomin-rich-pospolyta-1733-1795/ 

Сьогодні скельний комплекс в історико-культурному заповіднику "Тустань" — скарб українців. Тут можна повністю зануритися в епоху Середньовіччя. Кожен крок відвідувача продуманий так, що ця частина української історії буквально закарбовується в пам’яті.

Сьогодні Тустань — це не лише історичне місце, пам’ятка чи заповідник. Фортеця знову виконує оборонну роль, лише трохи в інший спосіб. Вона стоїть на сторожі української культури та робить людей фанатами живої історії.

Фортеця відома фестивалем середньовічної культури "Ту Стань!", заснованим у 2006 році. Він проходить щороку в серпні. Тоді розбивають справжній середньовічний табір, де можна скуштувати страви того часу, побачити одяг, відчути побут і послухати менестрелів. Фестиваль відвідують цілими сім’ями, адже тут цікаво всім. Вдень діти бавляться на стилізованому майданчику, а ввечері дорослі відтворюють штурм фортеці.

Роман Миська, заступник директора заповідника з наукової роботи, розповідає, як колишнім учасникам експедиції Михайла Рожка, які давно відійшли від археології, Тустань настільки запала в серце, що вони з різних куточків України та світу сприяють в діяльності заповідника.
А в перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну команда Тустані ініціювала створення Лабораторії моніторингу української спадщини HeMo. Сьогодні ця організація працює над оцифруванням і порятунком культурної спадщини в умовах війни по всій Україні. Тож Тустань і зараз залишається колискою збереження українського.

Відвідайте її, щоб відчути цей дух, що дуже потрібен нам зараз!

[ Репортаж створений у співпраці з Тустань ]

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/tustan-istoriia-shcho-ozhivaie-dlia-liudei/ 

Більше про середньовічну фортецю Тустань у випуску журналу "Локальна історія". Замовити можна тут → https://publishing.localhistory.org.ua/product/tustan-2-2025/ 

2 липня 1938 року у Львові відбулася одна з наймасовіших українських маніфестацій міжвоєнного часу.

Це не була політична акція чи страйк. Понад 20 000 українців з різних країв зібралися, щоб провести в останню путь генерала Мирона Тарнавського — командира Легіону УСС та Начального вождя Галицької Армії.

Моменти з похорону, який організувала рекламна фірма "Фама" Романа Шухевича, збереглися на відео.

https://localhistory.org.ua/rubrics/video/ostannia-defiliada-generala-tarnavskogo-video/

“Приблизно 1900 року сформувалось щільне українофільське середовище, яке складалося з кількох досвідчених активістів і їхніх родин, серед яких був Яків Шульгин, його дружина Любов та їхні четверо дітей. Домашнє життя сім’ї стало основою національної активности.

1887-го, через чотири роки після повернення із заслання, Яків Шульгин одружився з Любов’ю Устимович. Упродовж наступних років у пари народилося четверо дітей: Надія, Олександр, Володимир і Микола. Сільське походження Любові Шульгиної-Устимович означало, що її діти з раннього дитинства мали можливість добре ознайомитися з українським селянством.

Любов Шульгина з дитинства знала українську мову — або, точніше, сільський діалект Полтавщини. Її володіння українською відігравало головну роль у самовизначенні сім’ї Шульгиних як родини «патріотичного духу». У спогадах, написаних через кілька десятиліть, Олександр Шульгин стверджував, що в дитинстві в їхньому домі «завжди панувала українська мова. […] за весь свій вік ні я, ні сестра, ні брати не сказали до мами чи до батька ні одного слова по-російскому». У публічній сфері поява українськомовної інтелігенції дивувала деяких спостерігачів: в Олександрових спогадах згадано, як російськомовні жінки в Єлисаветграді дивувалися його матері, цій «дивній дамі, яка вдягнена в малоросійський стрій, тримає своїх дітей за руку і розмовляє з ними малоросійською». Тим часом українофіли, такі як драматург Іван Карпенко-Карий, були вражені, коли почули дітей, які розмовляли українською.

Щоб передати українофільські та народницькі погляди дітям, Любов Шульгина до приблизно чотирнадцяти років навчала їх вдома. Це давало їй змогу викладати деякі предмети українською та додавати специфічну українську складову до офіційної програми. Любов з дуже раннього віку читала своїм дітям вірші Шевченка; за свідченнями, Володимир 5-річним міг прочитати з пам’яті «Гайдамаків». У мемуарах, написаних наприкінці життя, Олександр Шульгин зазначав, що домашня освіта була основним чинником, який прищепив йому, братам і сестрі національний світогляд.

У національному русі українська мова виконувала три функції. По-перше, це був бажаний засіб самовираження українського проєкту. Проте на практиці українофіли в Російській імперії зазвичай писали й часто розмовляли російською. По-друге, інституціоналізація української мови була однією з головних цілей руху. Після 1876 року активісти боролися за легалізацію українськомовних видань; після 1905-го — за українськомовні школи та суди. По-третє, використання української мови мало важливий символічний вимір. Поки більшість суспільства вважала «малоросійську» лише селянським діалектом, послуговування цією мовою в міському оточенні інтелігенції допомагало ідентифікувати себе українофілом. Це сигналізувало і прихильникам, і опонентам, що українська може стати відповідним засобом комунікації для всіх сфер життя”.

Як родинне виховання впливало на формування національної ідентичності? Читайте у книзі “Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів” → https://bit.ly/4kMJsZZ

Фото: Любов Шульгина з дітьми Олександром та Надією, 1897 рік. Приватна колекція родини Іщуків-Пазуняків, за дозволом Олени Леонтович.

Родовід родини Шульгіних.

На телеканалі Галичина TV відбулася важлива розмова з дослідниками Павлом Артимишиним, Юлією Шелеп та Данилом Кравцем, присвячена проєкту «Жіночі голоси Другої світової війни». Він повертає до суспільної пам’яті забуті або замовчувані історії жінок, які воєнні події. Це особисті свідчення про виживання, спротив, біль втрат і силу.

У програмі учасники розповіли про ідею та мету проєкту, поділилися своїми ролями в дослідницькому процесі, від інтерв’ю з героїнями до архівної роботи. Вони пояснили, як відбувався відбір свідчень тридцяти жінок, чиї історії вже оцифровані й представлені широкій аудиторії. Особливу увагу було приділено емоційним викликам, які виникали під час роботи з матеріалами, особливо тими, що стосуються насильства та втрат.

Дослідники поділилися найсильнішими враженнями, які залишилися після занурення в архіви пам’яті, а також розповіли про унікальні родинні фотографії й документи.

Окремо було обговорено роль проєкту у деколонізації історичної пам’яті України, в переосмисленні ролі жінки як активної учасниці історичних подій. Дослідники проаналізувати, чим відрізняється жіночий досвід війни від чоловічого, і чому важливо, щоб саме ці голоси звучали сьогодні.

Проєкт «Жіночі голоси Другої світової війни» відкриває нові сторінки історії та дозволяє почути особистий досвід очевидець.

https://www.youtube.com/watch?v=UUgLWVqZUrk 

Кінні екіпажі проти електричних колісниць: хто першим підкорив львівські колії?🛤️

🚋 Кінний трамвай курсував вулицями Львова майже три десятиліття.

Розбудовою мережі займалися компанії з Австро-Угорщини, а колії та депо (возівні, як тоді казали) спорудило Трієстське акційне трамвайне товариство. Вагони мали коричневий колір з білим написом, обведеним червоною смужкою: Tramwaj Lwowski. Трамваї були двох типів: відкриті літні та закриті купе. У першому класі сидіння були обтягнуті оксамитом або шкірою, висіло дзеркало та сатинові завіси на вікнах. Другий клас був скромнішим, стояли прості дерев’яні лави. Кінний трамвай курсував широкою колією – 1435 мм.

🚋 Електричний трамвай у Львові з’явився у 1894 році.

Будівництво депо, парової електровні та прокладання колій виконала німецька компанія Siemens & Halske. Вагоновод (водій) кермував стоячи: лівою рукою перемикав контролер для прискорення руху, правою – прикручував гальмівний держак. Формально вагон міг вмістити 30 пасажирів, насправді їх набивалося значно більше. Через це трамвай називали «бальонем» (надувною кулею). Для дітей зростом до одного метра проїзд був безкоштовним, на вході навіть встановлювали спеціальні планки для перевірки.

Протягом 14 років у Львові одночасно курсували і електричні, і кінні трамваї, щоправда, різними маршрутами. Колії перетиналися у двох місцях – на вулиці Карла Людвіґа (теперішній проспект Свободи) та на площі Галицькій🚡

У перший же рік сталася аварія: трамвай зіткнувся з вагоном «кінки». Удар був потужним – «кінка» злетіла з колії, а візник впав на землю. Пасажири не постраждали. Випадок обговорювали на засіданні магістрату. Вирішили, що на вулиці Карла Людвіґа перевагу матиме електричний трамвай, а на Галицькій – кінний.

👉🏼 Про еволюцію львівських трамваїв читайте у нашому новому спецпроєкті → https://trams.localhistory.org.ua/

У 1630-х ми бачимо активізацію козацьких виступів, спроби вибороти автономію. Здається, Військо Запорозьке прямувало до створення власної держави. То чому це не вдалося тоді, а вдалося в 1648 році?

“Причин кілька. По-перше, був військовий успіх, але не було дипломатичного. Не знайшлося сильних переговорників, які могли б використати перемоги, як у 1630 році, коли козаки завдали полякам втрат, яких ті не знали навіть у війнах зі шведами. У результаті битви вдалося отримати усну обіцянку збільшити реєстр до 8 тисяч, яка діяла лише кілька років.

Далі невдалий час для наступних виступів у 1637–1638 роках. Поляки були краще підготовлені, а поразка під Кумейками виявилася катастрофічною: загинула козацька еліта. Лідер повстання Павлюк, якого називали Сіверським князем, мав радикальні плани, але не встиг їх реалізувати. А після його поразки частина козацтва визнала необхідність бути лояльними до Речі Посполитої, це призвело до розколу.

Ще один фактор — відсутність єдиного харизматичного лідера. Тарас Федорович мав авторитет, впливав на рішення рад, але не зміг згуртувати військо. У 1635 році, коли йшлося про виступ на підтримку Сулими, рада відмовила. Як згадує свідок, Федорович “худобу побив, бджоли подер, обійстя своє обдер і пішов в степи на українсько-московські прикордонні”. Інші лідери, Павло Бут, Яків Острянин, Сулима мали військові успіхи, але не змогли втримати ініціативу.

Інших яскравих постатей у цей час козаки не мають. Організація була, вона функціонувала в тому чи іншому вигляді, але не було авторитарного типу людини, як того самого Сагайдачного, наприклад. От Сагайдачного дуже не вистачає в цей час”.

Фото ілюстративне.

👉 Більше про Військо Запорозьке як автономну мілітарну корпорацію зі своєю ієрархією, правом, економікою і навіть зовнішньою політикою розповів Тарас Ковалець, кандидат історичних наук, викладач Чернівецького Національного Університету ім. Юрія Федьковича у програмі “Без брому” → https://bit.ly/4k3H13q

Презентуємо першу художню книжку видавництва «Локальна історія»!✍🏼

«Тісні люде» письменниці Галини Пагутяк — це роман-сповідь, роман-відчай, роман-прощання про тих, кому тісно не лише в оселях, а й у власних душах.

Петро Мудрак — старий греко-католицький священник — доживає останні дні на парафії в Урожі. Його вже не чекають у церкві. Не чують у селі. Попереду — переїзд, чи то вигнання після інквізиції, до доньки в Голдовичі.

Але перед тим він мусить висповідатися. Сам собі. Згадати, як хоронив небіжчиків, самогубців, власних дітей і панщину. Як зрікався боротьби з упирями, але ворожив на Євангелії. Як шукав наречену зі спеціальною книжечкою, а одружився чи то з любови, чи то з жалю. І як найдужче йому боліла самотність. Це сповідь не святого й не мученика, а втомленого чоловіка, затиснутого між церковними канонами та людськими забобонами, між тілесною знемогою і духовною відповідальністю, між спокусами та соромом.

Ця книжка народилася з архівних пошуків і бажання дати голос тим, кого давно вже не чутно. Це і історія однієї галицької громади ХІХ століття, і водночас глибока притча про світ, у якому навіть віра не рятує від самотности.

👉 Поки видання друкують, можете замовити його за зниженою ціною – 320 грн замість 380 → https://bit.ly/4evq2G9

❗️Очікуємо з друку після 20 серпня 2025 року!

“Битва під Ярославом стала великим військовим та політичним успіхом Романовичів. Той факт, що вдалося розбити галицькі, угорські й польські полки, був зовсім не найважливішим. У минулому Данилові та Василькові вже кілька разів вдавалося зробити щось подібне.

Про значення битви свідчить те, що невдовзі після неї до Романовичів прибуло монгольське посольство, яке відрядив Могучій (Маучі). Те, що монголи звернули увагу на Данила саме після битви, а не на рік чи два раніше, промовисто засвідчує значення перемоги під Ярославом.

Монгольських послів брати прийняли в Дорогуську. Ординці передали Романовичам вимогу свого володаря, яку Галицько-Волинська хроніка описала як вимогу до Данила «дати Галич». З цієї згадки можна зробити кілька висновків.

По-перше, монголи дуже добре орієнтувалися у тому, як розвивалися політичні події у західній частині Руси. На це вказує те, що посланці монголів прибули приблизно через місяць чи два після битви. По-друге, лише битву під Ярославом монголи потрактували як свідчення того, хто править у Галичі.

Отже, можна припустити, що так само ситуацію сприймали й інші володарі того часу”.

Що насправді означала перемога Романовичів під Ярославом? Дізнавайтеся у книзі Даріуша Домбровського «Король Руси Данило Романович (прибл. 1201–1264). Політична біографія» → bit.ly/4l4DZxT

Фото: уявне зображення Данила Романовича. Ілюстрація з книги О. Барвінського "Історія України-Руси", 1904 рік.

39 років тому помер Ярослав Стецько, політичний та військовий діяч, перший заступник провідника ОУН Степана Бандери та один з найближчих його соратників.

Випускник Тернопільської української гімназії Ярослав Стецько замолоду встиг побувати членом кількох нелегальних утворень – “Української націоналістичної молоді”, Української військової організації та Організації українських націоналістів. До 20 років студент права та філософії Краківського та Львівського університетів пройшов шлях від рядового учасника ОУН до члена крайової екзекутиви.

Коли почалася німецько-радянська війна, Український національний комітет – коаліція українських організацій на еміграції – делегував Ярославу Стецьку справу проголошення Акта відновлення незалежності Української Держави. Доручення виконали урочисто 30 червня під час зборів у залі товариства “Просвіта” на Площі Ринок. Стецько особисто зачитав Акт про незалежність із балкона. А його самого обрали головою уряду – Українського Державного Правління. Нацистська окупаційна влада не погодилася з фактом відродження української державності.

4 липня Стецька заарештували. Згодом його запроторили до так званого "бункера смерті" "Целленбау" у концтаборі Заксенгавзен. Голова уряду перебував у неволі до вересня 1944-го. На західнонімецьких теренах Ярослав Стецько провів решту 40 років свого життя. Продовжував активно займатися політичною та громадською роботою.

У жовтні 1955 року Ярослав Стецько прибув до Тайбею, столиці Китайської Республіки. Важливою частиною приїзду стала його зустріч із Чан Кайші – багаторічним президентом Республіки Китай. Обидвох лідерів поєднувала велика спільна мета – боротьба з комунізмом. І в їхніх біографіях було чимало спільного.

👉🏼 Детальніше про зустріч у Тайбеї та політичні біографії її учасників читайте у матеріалі → https://bit.ly/4kndCBM