Трохи незвичним видалося для нас це майже двотижневе мовчання. Але надто вже хочеться миру, і всі думки були прикуті до переговорних подій, всі молитви передпостові та першого тижня Великого посту просили миру Україні🙏

Однак не може публіцистичне життя зовсім завмерти, тому, не припиняючи молитов за мир, пропонуємо поговорити про мову, якою ми ці молитви підносимо.

Майже рік тому в нашому Телеграм-каналі ми провели опитування «Чи подобається вам ідея перейти на вашій парафії на богослужіння українською мовою?». Понад 100 читачів залишили тоді свої коментарі, в яких у тому числі висловлювалися за київський ізвод, хоча цього варіанту відповідей ми навіть не запропонували.

З часом дедалі частіше доводиться чути про так званий київський ізвод церковнослов’янської мови. Ми вирішили придивитися до нього й попросити поділитися досвідом тих, хто його практикує.

Наприклад, із Великого покаянного канону київським ізводом цього року розпочався Великий піст для священника Юрія Петролюка.

У чому полягають особливості київського ізводу, звідки він походить і як звучать у цій вимові богослужбові тексти, читайте сьогодні на Діалог.ТУТ👈

Та в Telegraf за посиланням, яке відкривається в Україні:

Як одначе тема гаряче пішла⤴️⤴️⤴️

Мабуть, потрібне продовження😏

До речі, в подкасті протоієрей Олександр Клименко відповідає на важливе запитання, чи благословив служити Київським ізводом Блаженніший Митрополит Онуфрій.

«Коли паства оточена вовками…»
Думали вже не турбувати вас сьогодні статтями. Але цим текстом неможливо не поділитися навіть у суботу ввечері.

«Ми — Тіло Христове. Тож перебування в храмі, сповідь (щира, справжня!) — це теж велика радість. Людина може сповідатись років десять, а на одинадцятий відкрити такі свої глибини, які ніколи не відкривала раніше. Тобто людина докладала зусиль, зростала — і от, просто вилила все, що в неї боліло. Це результат спільного життя у Христі і це найбільша втіха.

Митрополит Антоній Сурозький казав, що священник має бути зі своєю паствою. А паства може опинитися в різних обставинах. Вона навіть може бути оточена вовками — тобто в такій ситуації, коли священник точно нічого вдіяти не зможе. Але він завжди зможе бути з людьми до останнього».

15 березня рівно 2 роки тому вийшов цей відвертий, сміливий текст.
Багатство нашої Церкви — такі священики.
Протоієрей Степан Ярема: зустрічайте сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

А ще… памʼятаєте, про що це фото?
Рівно 2 роки тому. І хоча зараз уже видно, що все було марно, але ні про що не жалкуємо 😏

Слава Богу за все🙏

«Кажуть, люди бояться смерті, тому що вони до неї не готові. Емпіричним шляхом я дійшов висновку, що в певний момент ти стаєш готовий до смерті. Оцю грань — між життям і смертю — я в той момент перейшов.

Я вмирав. Разом із кровотечею відчував, як із мене виходить життя. Подумав: «Що я можу зробити, адже — все». Єдине, що спало на думку, — це помолитися. І я почав молитися: «Дякую Тобі, Господи, за послану мені скорботу, достойне по ділах моїх отримую. Пом’яни мене, Боже, у Царстві Твоїм». І відчув, що готовий.

Тієї ж секунди все закрутилося зовсім в іншу сторону…»
***
Нам тоді читачі в коментарях написали, що піднесений стан нашого співрозмовника був наслідком медикаментозного знеболення. Що мине час, і Сергія накриє зовсім інший настрій.

Ми свідчимо: минуло понад два роки від дня, коли це сталося, а наш воїн так і перебуває в постійному русі, в гарному настрої, ще й іншим (усім навкруги) намагається допомагати.

17 березня 2023 року вийшло це інтерв’ю з молодшим сержантом Нацгвардії Сергієм Позняком. Він парафіянин Іонинського монастиря і є прикладом людини, яка захищає свою країну від нападника і свою Церкву від наклепів.

Для нас честь і радість — такі співрозмовники. Сьогодні знову на Діалог.ТУТ.

Ми записали для вас і готуємо наступні тексти-історії, якими неодмінно треба поділитися, але неможливо в ці березневі дні не думати про Маріуполь.

Так сталося, що авторка нашого «Отрока» Яна Іванова в одному з останніх друкованих номерів журналу розповідала про те, як було засновано 300 років тому її прекрасний Маріуполь. І вже за декілька місяців вона на власні очі спостерігала його тотальне знищення.

Ще коли росіяни стояли біля Києва, вийшов у березні 2022 року цей текст.

Він не про страждання.
А про те, як віруюча людина проходить крізь пекло, не пускаючи його в свою душу і серце.

Друкуємо мовою оригіналу — сьогодні знову на Діалог.ТУТ:

«Після смерті Галі у мене в голові весь час пісня Висоцького
Он молчал невпопад и не в такт подпевал
Он всегда говорил про другое.
Це про нас із нею. Я часто думав: та що вона за дурниці говорить, що за людина! Ніколи не було в нас із нею ідеального порозуміння. Але при цьому завжди панували мир і любов. Справді, у головному — єдність, у другорядному — свобода, у всьому — любов.
Зараз у голові інші рядки:
— Друг, оставь покурить! — А в ответ — тишина
Он вчера не вернулся из боя…»
***
Багато хто з нас бачив офіційні повідомлення, що в Нікополі під час обстрілу загинула 70-річна жінка. Також постраждали 3-річна та 11-річна дівчинки.

Виявилося, постраждалі дівчатка — внучки загиблої. Бабуся вийшла з ними на вечірню службу до храму, який розташований буквально за два кроки. Вийди вони на хвилину раніше або на хвилину пізніше, ніхто б не постраждав. Але вони опинилися у дворі будинку саме тоді, коли туди прилетів снаряд.

Росіяни знову скажуть, що високоточно поцілили по військових об’єктах. Але в ці дні в місті прощалися з мирною мешканкою, яку Господь покликав — віримо в це — максимально готовою до Вічного життя.

Про силу віри убієнної Галини, про силу молитви нікопольських парафіян, про силу духу українців, які живуть на лінії щоденних обстрілів, — одразу після похорону відбулася наша розмова з настоятелем храму на честь Воздвиження Хреста Господнього м. Нікополя протоієреєм Ігорем МЕЛЬНИКОВИМ.
***
Читайте на Діалог.ТУТ українською та російською.

Для тих, у кого посилання не відкриваються, дублюємо в Telegraf:

🇺🇦«Це перемога над смертю». Як у Нікополі прощалися з парафіянкою, яка йшла в храм, але загинула від російського снаряду

«Это победа над смертью». О похоронах прихожанки, погибшей от российского обстрела по дороге в храм

«Я раніше часто запитував себе: а як же всі ті мільярди людей, яких і порахувати неможливо, які в історії людства приходили та йшли? А потім зрозумів одну просту річ.

Немає ніяких мільярдів людей, є конкретна душа, яка або дозріла для Бога, або… згнила. Вкрилася цвіллю нерозкаяних гріхів або просіяла.

Дедалі більше приходжу до думки, що Господь у нашому житті мало що вирішує. Чому? Тому що Він дарував цей привілей нам.

Господь вирішував усе за людину, коли вона була в «дитячому садку» — у раю. Подібно до того, як батьки чи вихователі вирішують, яку кашу сьогодні ви будете їсти, які штанці вдягати. А далі людина сказала: «Ні, я так не хочу. Хочу сама. Я сама собі бог!» Ну, сама так сама.

Господь лише затверджує наш вибір, наші життєві пріоритети. Подібно до того, як керівник підприємства не пише сам накази, але візує те, що йому приносять на затвердження з відділу кадрів, або з бухгалтерії, або з інших відділів. Ставить підпис: так, згоден, нехай буде так.

Так і людина робить вибір, а Господь візує. Хочеш жити без Бога? Живи без Бога. Хочеш жити зі Мною? Будь ласка, ось тобі й радість життя вічного…»
***
«Господь у нашому житті мало що вирішує» — досить дивно чути ці слова. Але чи не так і є насправді?
Ще більше роздумів породжує наш сьогоднішній текст. Не пропустіть❤️‍🩹