Друзі. На два тижні на каналі буде тиша, а потім обов’язково повернемось. В коменти до цього допису, діліться своїми планами на читання. До зв’язку!

Люди)) я два тижні не витримав, і вернувся:) що ви там читали, або плануєте? Кажіть, не соромтесь:) я зараз читаю Едварда Розерфорда Нью Йорк.

Мої п’ять копійок у стару, як світ, дискусію: чи завжди книжка краща за фільм?
Часто — так. Книжка дає глибину, підтексти, внутрішній світ персонажів, не обмежений візуалом світ, і врешті-решт — тишу, у якій можна подумати.
Але є приклади, де все навпаки. І часом не просто “не гірше”, а фільм реально кращий або інший. Прямо зараз — три таких випадки:

⸻

🖤 “Бійцівський клуб”, Чак Паланік

Це якраз той випадок, коли фільм не просто кращий — він зробив книгу відомою.
Так, у Паланіка є ідеї, є провокація, є зухвалість. Але стиль — примітивний, іноді навіть навмисно — короткі фрази, повтори, ефект рубаного монологу. Спочатку це вражає, потім стомлює. Читаєш — і ловиш себе на думці: “Окей, я вже зрозумів, давай щось нове”.
А от Дейвід Фінчер у фільмі все це зібрав, додав глибини, візуалу, іронії, — і зробив з цього культовий твір. Піт, Нортон і Картер наповнили світ такими персонажами, що Паланека і не снилось.
Тут — фільм виграв.

⸻

🧠 “Політ над гніздом зозулі”, Кен Кізі

Ось тут складніше. І фільм, і книжка — сильні, але дуже різні.
У книзі оповідач — індіанець Бромден, хворий на шизофренію. Його сприйняття світу — туманне, символічне, параноїдальне. Але саме в цьому — магія тексту. Вона про суспільство як машину, про тотальний контроль, про те, як з людей витискають людяність.

Фільм Мілоша Формана — про інше. Він відсунув Бромдена в бік і поставив у центр Рендла Макмёрфі (Джек Ніколсон — бог тут). Це вже не метафора, а жорсткий конфлікт особистості з системою.
Обидва твори — сильні. Але по-своєму.
📚 Книжка — глибша і страшніша. 🎬 Фільм — емоційніший і динамічніший.
Рекомендую обидва.

⸻

🐉 “Пісня льоду і полум’я”, Джордж Мартін

А це вже біль. І гнів. І зневіра.
Перші сезони серіалу — чудова екранізація. Навіть коли відходили від книги — робили це вдумано. Але… Мартін писав повільно, а серіал хотіли закінчити. І в підсумку вийшло… ви самі знаєте.
Натомість книжки — особливі. Вони повільні, багатошарові, там безліч політики, нюансів, характерів, яких у серіалі просто не було. Вони атмосферні й складні. Але автор, здається, вже сам заплутався. І дописувати не поспішає.

Серіал вбив книжку не змістом, а очікуванням. Зробив фінал настільки бездушним, що навіть вірні читачі охололи.
А шкода — потенціал був епічний.

Тому, підсумовуючи. Якщо фільм стає незалежним продуктом від книги, певною мірою переосмисленням, тоді є шанси. А 100% перекази, зазвичай слабші і не такі цікаві.
Гаррі Поттер виключення:))))

🎬📚 А ви як вважаєте — які фільми вам сподобались більше, ніж книжки? І чому?
Пишіть, цікаво ж!

Ґабрієла Ґарсія. Про жінок і сіль

Це той випадок, коли все мало б працювати. Історії жінок, переважно емігранток. Куба, революція, США, життя між двома світами, покоління травм. Тема важлива. Особливо в часи, коли міграція знову стала гарячою темою — не лише через історичні процеси, а й через сучасні політичні контексти. Але…

Не зайшло.

Читав — і мучився. Не тому, що книжка погано написана: стиль хороший, мова легка, переклад якісний. Але от не затягує. Занадто багато мелодраматизму, багато болю, але той біль чомусь не відгукується. Можливо, просто не моя тема. Персонажі не зачепили, емоції пройшли повз.

Про авторку: Ґабрієла Ґарсія — американська письменниця кубинського походження, донька іммігрантів, активістка. Це її дебютний роман, і його високо оцінили в США — New York Times Bestseller, в списках найкращих книг року. Але резонанс — ще не гарантія, що книга “твоя”.

Сюжет — фрагментований. Ми стрибаємо між епохами, від Куби 19 століття до сучасного Маямі. Кожна героїня — це окрема лінія болю, втрати, пошуку ідентичності. Має бути глибоко, але для мене — вийшло поверхнево.

Вердикт: сильна і важлива тема, гідна реалізація, але — не моя книжка. Можливо, ваша. А, можливо, ні. Таке буває😅.
#художня

Станіслав Лем. Соляріс

Буває такий настрій, коли згадується Соляріс. От як сьогодні Прочитав я цю книжку десь 20 рочків тому, і хоча багато деталей вже стерлись, лишилось головне — враження і відчуття. В’язке, тягуче, гіпнотичне. Як сама поверхня тієї дивної планети — жива, чужа, нерозгадана. В тексті: мінімум діалогів, максимум внутрішнього. Багато науки — справжньої, складної, без спрощень, і ще більше — екзистенції.

Книга тоді мені зайшла дуже. Сильно. Але перечитувати не хочу. Не тому, що вона не варта — навпаки. Просто боюся зіпсувати те первинне враження. Боюся, що зараз вона вже не так вразить, чи я вже став менш відкритим до такого типу літератури. Але як спогад — це книжка, яка досі зі мною.

Про автора

Станіслав Лем — польський філософ, футуролог і письменник. Один із найвідоміших авторів наукової фантастики у світі, попри те, що сам часто казав, що не пише “science fiction”, а радше “філософську фантастику”. Його твори перекладені понад 40 мовами, а тиражі сягнули десятків мільйонів. Соляріс — найвідоміший його роман, хоча особисто він цінував інші тексти більше.

Лем писав не просто про космос і технології — він писав про людину, яка зустрічає інше, і не може нічого з цим зробити. Його головна тема — межі людського розуміння, і Соляріс — ідеальний приклад.

Чому ця книга — важлива

Соляріс — це не просто “космічна історія”. Це роздуми про пам’ять, вину, кохання і те, як ми проектуємо себе на все незрозуміле. Планета тут — не фон, а повноцінний філософський об’єкт. Вона не контактує, не ворогує і не допомагає. Вона просто є. А люди намагаються її зрозуміти — і що далі, то більше розуміють тільки самих себе.

Це книжка не про інопланетян, а про те, як людський розум обмежений собою ж. І це досить моторошне усвідомлення.

Про адаптації

Цю книгу екранізували тричі — найвідоміша стрічка Андрія Тарковського (1972), яка додала ще більше філософії й меланхолії, я її бачив до книги, ще в дитинстві, теж вразила. Є й американська версія з Джорджем Клуні (2002), більш камерна й романтична, її я не ризикнув дивитись, бо зі всі но було зрозуміло що це тільки обгортка. Але жодна не може передати того відчуття, яке дає текст. Його потрібно читати повільно. Місцями зосереджено. Місцями — трохи на межі сну.

Соляріс — це не тільки вершина східноєвропейської фантастики. Це одна з небагатьох книжок, яка по-справжньому ставить запитання про межі людського досвіду. Добре, що зараз, вже є досить українських видань.
#фатастика
#ретроспектива

Нагадую:)

І наша регулярна рубрика #понеділковечитання
Я цього тижня дочитую Розерфорда Нью Йорк, і почав Еліс Вокер Барву Пурпурову. А які ваші плани на цей тиждень?

Еліс Вокер – «Барва пурпурова»
Іноді трапляються книжки, які не лише змушують тебе читати, а змінюють тебе. Для мене це була саме така.

Якщо чесно, вирішив прочитати «Барву пурпурову» після того, як не зайшов роман «Жінки і сіль». Було цікаво — може, я просто не люблю романи про жінок? Виявилося, що все зі мною гаразд. Просто одна книжка поверхова і мелодраматична, а інша — глибока, сильна й про життя. Без штучності й без пафосу.

Еліс Вокер — американська письменниця, поетка, феміністка й громадська діячка. Перша афроамериканка, яка отримала Пулітцерівську премію за художню прозу. «Барва пурпурова» принесла їй і славу, і визнання. І це абсолютно заслужено.

Це роман у листах. Головна героїня — молода чорношкіра дівчина, яка росте в Америці на початку XX століття. І спочатку все просто й страшно водночас: короткі речення, дитяча мова, біль, насилля, відчай. Але разом із нею росте і текст — з кожною сторінкою вона дорослішає, відкриває себе і світ, стає голоснішою, розумнішою, глибшою. Це захоплює. І, чесно, пробирає до кісток.

У романі — насилля, смерть, відчуження, але й водночас — надія, пробачення, любов, самоусвідомлення. І все це не в форматі моралізаторства чи слізливої драми, а дуже щиро, природньо, без зайвих прикрас. Тут немає відчуття, що світ створено лише для того, щоб мучити героїню. Є реальність — жорстока, несправедлива, байдужа, але з простором для росту, тепла і світла.

І головне — ця книжка дає надію. Так, саме її, ту дефіцитну валюту, якої останні роки не вистачає багатьом із нас. Це історія, що лишає по собі не лише гіркоту, а й силу.

Чому книжка стала культовою? Бо вона дала голос тим, кого довго не було чутно. Бо вона показала, що сила — не завжди в кулаці, а ще в тиші, прощенні, усвідомленні. І, звісно, через десятиліття залишається дивовижно актуальною. Не дивно, що за нею зняли фільм, зробили мюзикл, а сам текст входить у безліч списків «must read».

Тож якщо ви шукаєте книжку, яка справді говорить, яка залишає слід — ця саме така.
#відгук
#художня

Книжка чи фільм? Українська версія.

Нещодавно зловив себе на думці — ми часто сперечаємось, що краще: книжка чи фільм. А от в українському контексті ця дискусія ще цікавіша. Бо, по-перше, екранізацій багато (у відсотковому вимірі), а по-друге — вони доволі різні. Тож вирішив зібрати кілька прикладів, які мені запам’ятались. Не претендую на повноту переліку(наприклад, «Століття Якова» Володимира Лиса я читав — книжка легко і цікаво заходить, серіал не бачив, і не збираюсь 🫣). Але от що точно знаю — найцікавіше виходить не тоді, коли копіюють оригінал, а коли перетворюють його на щось нове й самобутнє.

1. «І будуть люди», Анатолій Дімаров / Серіал — реж. Аркадій Непиталюк
Роман Дімарова — це епопея, написана у радянські часи, з усіма відповідними «нафталіновими» ідеологічними нашаруваннями. Комуністичні гасла там просочують текст наскрізь. Але серіал зробив хитрий і мудрий хід — прибрав цей пласт, і замість важкого «виховного» пафосу ми отримали щиру, людяну, інколи болісну, але завжди цікаву сагу про долю українських родин на зламі епох. Плюс — чудові актори й жива мова. Тут точно фільм переміг.

2. «Фелікс Австрія», Софія Андрухович / Фільм «Віддана» — реж. Христина Сиволап
Це книжка, яку хочеться не читати, а смакувати. У ній запахи, кольори, дрібні деталі створюють цілий світ. Сам текст дуже кінематографічний, і фільм зберіг цю візуальну розкіш: костюми, реквізит, атмосфера — усе на рівні.
Але. Є «але»: фільм часом надто театральний, і деякі сцени схожі на мюзикл без музики. Плюс спроби перенести фантасмагорію з книги візуально — не завжди вдалі. І хоч екранізація гідна, книжка для мене все ж глибша.


3. «Ворошиловград», Сергій Жадан / Фільм «Дике поле» — реж. Ярослав Лодигін
Книжка — практично класика. Там усе: алюзії, стьоб, драма, абсурд, пострадянський нуар безкінечний степ і задуха. І фільм, дякувати богам, не намагався тупо її ілюструвати. Взяли основу — і зробили власну історію. Дещо змінили, багато спростили, прибрали метафізику, але зберегли дух. І головне — не зіпсували, а перетворили. Саме такий підхід мені найбільше імпонує.

4. «Кайдашева сім’я», Іван Нечуй-Левицький / Серіал «Спіймати Кайдаша» — реж. Наталка Ворожбит
Підручниковий твір, який у школі називали «соціально-побутовою драмою». А тепер він отримав нове дихання. В серіалі взяли фабулу — і перекинули її в наш час. Це не екранізація, а скоріше — варіація на тему. Але яка!
Спочатку смішно, потім гірко. Все як у житті. Колорит, мова, конфлікти, характери — усе працює. І книжку, і серіал варто читати й дивитись, але це два зовсім різних досвіди. І це прекрасно.
5. Я і Феликс. Фільм дивився, дуже гідний. А от книжка Чеха ще в черзі.
Висновок?
Найгірше — це млява ілюстрація. Найкраще — коли екранізація бере суть і створює новий самодостатній продукт. Не копіює, а переосмислює. Коли режисери не бояться змінювати, адаптувати, іноді навіть сперечатись із текстом — тоді виходить справжнє мистецтво.

Якщо є у вас ще приклади таких екранізацій, пишіть. Особливо якщо фільм (раптом!) кращий за книжку — обговоримо.
#підбірка

#понеділковечитання
я зараз читаю Чуму Альбера Камю, надолужую свою гуманітарну освіту😅
А які ваші читацькі плани на тиждень?

Едвард Резерфорд. Нью-Йорк: місто можливостей, місто контрастів

Люблю історичні книжки, люблю художні. А ще люблю, коли все це з’єднується в щось цікаве, розумне й захопливе. І Резерфорд це зробив. Узяв історію одного з найвідоміших міст світу — Нью-Йорка — і розтягнув її на понад 300 років. Від перших нідерландських поселенців до атаки 11 вересня. Все — через життя кількох сімей, які змінюються з часом, але залишаються провідниками по епосі.

Так, спочатку персонажі трохи пласкі. Але буквально через кілька розділів у тебе з’являється відчуття, що ти читаєш літопис знайомих: вони одружуються, розлучаються, воюють, торгують, борються, програють, виграють. Історія не просто тло — вона головна героїня, а персонажі — її свідки, а іноді й жертви. І це працює. Через долі окремих людей ти раптом починаєш краще розуміти, звідки взялись сучасні Штати. Чому вони такі, як є. Звідки береться культ грошей, імміграційне розмаїття, конфлікти й можливості.

З мінусів — так, книжка майже на тисячу сторінок. І на 800-й сторінці вже ловиш себе на думці, що непогано було б, якби Нью-Йорк трохи спочив. Але чесно кажучи — за такий масштаб пробачаєш усе. Бо як ще розповісти про три століття історії міста, яке ніколи не спить?

Чому книжка хороша:
– це не підручник, але з неї дізнаєшся більше, ніж з більшості підручників;
– це не просто драма, але емоцій тут вистачає;
– це не класичний роман, але сюжет в нього є — і не один.
Книжка затягує. Її приємно читати. Вона нагадує серіал HBO з купою сезонів: спочатку ти думаєш, що подивишся один епізод… а потім не помічаєш, як пішов п’ятий сезон.

Хто такий Едвард Резерфорд?
Англійський письменник, який має талант брати великі історичні теми — Париж, Лондон, Ірландія, Китай — і розкладати їх по поличках через художню прозу.

Для кого книжка?
Для тих, хто любить історію, але не хоче читати суху хроніку. Для тих, хто хоче зрозуміти, як змінювались суспільства. І для тих, хто просто хоче гарно провести час у компанії багатого, гучного, контрастного Нью-Йорка.
Прочитав книжку на читалаці Лібраріус
#художня
#відгук

Альбер Камю. «Чума». Особисте і дуже актуальне.

Цей роман я вперше взявся читати ще в школі, десь літом, коли дали на позакласне читання. Назва заінтригувала — «Чума», а я ж тоді вже думав, що буду лікарем. Цікаво ж. Але надовго мене не вистачило. Було важко, нудно, незрозуміло. Я закинув. Бо мені, 15-річному, хотілось або пригод, або якихось гучних сенсацій. А тут — тягуче, рутинне, незрозуміле.

Минуло багато років. І я повернувся. І скажу чесно: це вже зовсім інша книга. Це той самий випадок, коли текст потрібно читати кілька разів у житті. У різному віці, в різних станах. Бо з віком розумієш, що це не роман про епідемію, це — роман про вибір.

Катастрофа, яка спіткала Оран, — лише декорація. Насправді, перед нами роман про катастрофу всередині нас. Про вибір: як жити, коли все звичне зникає. Коли твоя свобода обрізається. Коли помирають люди. Коли тебе особисто це не стосується — але може стати твоїм завтра. Камю блискуче розкладає цю ситуацію, як хірург: поведінка соціуму, влади, конкретної людини, героя, бюрократа, циніка, ідеаліста.

І найстрашніше — це не героїчне зло, а його рутина. Камю показує, що справжнє зло — не монстр. Це нудний папірець, байдужий погляд, звичка до смерті, страх втрутитися, лінь приймати рішення. І от тут перед нами постає вибір щоденної боротьби — бути з тими, хто чинить опір, чи мовчки дивитись із балкона.

«Є більше речей, що заслуговують на захоплення в людині, ніж на зневагу», — писав Камю. Але ж ця його віра — не романтична, а страшенно твереза.

І ще: «Є лише одна річ, яку варто навчитися — не бути по стороні вбивці».

Звісно, темп роману повільний. Камю дратуюче детальний. Але, певно, інакше не вийшло б. Бо це роман не про події — це анатомія свідомості в стані катастрофи.

Сьогоднішня Україна — це Оран. Ми у щоденній боротьбі. Ми постійно обираємо: мовчати чи діяти, захищати чи виправдовуватись, залишатись людьми чи розчинитись у злі. І саме тому ця книга — одна з найактуальніших книжок про наш час. Вона допомагає побачити нас збоку. І дати відповідь: а де ти стоїш? З ким ти? І ким ти є?

⸻

🔹 Про автора: Альбер Камю — французький філософ, письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури. Один із головних представників екзистенціалізму (хоч сам він цей термін не любив). Його головні теми — абсурд, свобода, моральна відповідальність. «Чума» — його один з найвідоміших романів, який вважають алегорією нацистської окупації, а тепер — ще й пророчим образом пандемії, війни й людської гідності.
#відгук
#художня

В’ячеслав Шнайдер — Записки сільського єврея

Після «Чуми» Камю — захотілося чогось легкого. Не спопеляючої алегорії, не філософського болю, а чогось, що дає змогу не думати, а просто читати. І тут у моєму списку очікування якраз давно лежала ця невеличка книжка житомирського автора — В’ячеслава Шнайдера.

Формат — збірка коротких текстів, щось між щоденником, гумористичними новелами й фільєтонами (напевно використовую це слово вперше в житті!😅). Сторінки — це така собі мандрівка в голову «сільського єврея», сповнену іронії, самокритики, стереотипів, ксенофобії у відполірованому, майже театральному стилі — і ще більше іронії. Автор працює з архетипами так вміло, що ти спочатку смієшся, потім трохи соромишся, а потім знову смієшся, але вже іншою усмішкою.

📚 Читати дуже легко. Це той випадок, коли вдалий стиль рятує і виправдовує все. Книга невелика, і об’єм тут ідеальний — бо, якби таких стереотипів було ще сторінок на 300, то, гадаю, іронія перестала б бути рятівною. А так — влучно, помітно, в міру й смішно.

🎭 Найбільше радує вміння Шнайдера помічати деталі. Маленькі побутові абсурди, великі життєві парадокси, щось із внутрішнього голосу, щось із зовнішньої ностальгії — усе це робить персонажів дуже живими. Не наївними, не образливими, а саме живими.

⸻

Висновок:
«Записки сільського єврея» — це не велика література з великої літери. Але це чесне, тепле, трохи зле і дуже людяне читання. Саме те, що потрібно після Камю для розвантаження, для усмішки, для вечора з книжкою замість новин.

P.S. Якщо вам не страшні стереотипи, ви любите тонку іронію і маєте змогу на кілька годин забути про світ — ця книжка може стати приємним сюрпризом.
#художня
#відгук

#понеділковечитання
Я продовжую з розважальною літературою, почав читати цикл про Вбивцебота Марти Веллс, які ваші читацькі плани на тиждень?

Майкл Воткінс – «6 навиків стратегічного мислення»

Є бізнес-книжки однієї ідеї — на 200 сторінок, а то й більше. Такий собі довгий, затягнутий TED Talk, тільки без оплесків. Я такі книжки не люблю. Прочитав 20 сторінок — і вже все зрозумів, а ще 180 — це водичка і трохи повторів. Іноді ще гірше, все цікаве в анотації 😅

А є книжки, де ідей багато. Не всі свої, не завжди нові, але вони системні, корисні, добре структуровані — і головне, працюють. Саме така книга у Воткінса.

Автор нічого не вигадує, але шикарно збирає. Усе вже було — і про парадокси стратегування, і про сценарне мислення, і про візії, і про політичні ігри в лідерстві. Але ключовий внесок Воткінса — він взяв десятки ідей, концепцій і підходів, і зробив із них не просто компіляцію, а чітку, струнку, логічну структуру, яка дає розуміння, коли, яку ідею варто застосовувати. І як вони можуть працювати не як конкуренти, а як синергія.

📚 Шість навичок — не магічна формула, а, скоріше, хороша карта мислення для тих, хто хоче не просто реагувати на реальність, а працювати з нею стратегічно. Без магії, без води, без 200 мотиваційних цитат. Просто — ясно, чітко, по справі.

🔰 Якщо ви новачок у темі менеджменту чи стратегування — це дуже гарний старт. Ідеї подані доступно, а структура дозволяє швидко зорієнтуватися в темі. Якщо ви вже давно в темі — книга не здивує, але дуже добре структурує ваші знання. Як органайзер для голови.

💼 І до речі, книжка — доволі успішна. Вийшла у Harvard Business Review Press, активно обговорюється на платформах типу LinkedIn і входить у топи для управлінців середнього й вищого рівня. Такий собі тихий бестселер серед серйозних менеджерів.

⸻

Про автора:
Майкл Воткінс — професор бізнес-школи IMD, а раніше викладав у Гарварді. Автор кількох хітових книжок, найвідоміша з яких — «Перші 90 днів», що стала настільною для всіх, хто заходить на нову керівну позицію. Спеціалізується на лідерстві, трансформації й стратегічному мисленні. Один із тих, хто знає, що пише — бо і сам навчав, і сам практикував.

⸻

Висновок:
Це не революція. Це чітка система, яка дозволяє зробити революцію у своїй управлінській голові. І саме це робить книжку вартою прочитання. Хороша книжка. Корисна.
#відгук
#нонфікшин