Сільська дорога, вода і сонце

Історія одного вертепу, що поїхав на деокупувану Харківщину

Наприкінці грудня я — на Харківщині, у звільненому селищі Ізюмського району, у традиційному строю та з різдвяною зіркою в руках. Навколо — команда, така ж молодь, цікава до життя і охоча щось робити, люди, які так само приїхали сюди з різних кутів України. Холодно. Весело. Але не тільки весело це було. Також плакали. Розповідь хочу почати з історії.

«... Ви-но-град. Ооой, красне, зеле-не вино...» — співаючи, підходимо до наступного двору. Це село Залиман. Було під окупацією. Дві третини будинків — розбиті. За нього тут ішли важкі бої, місцева школа не один раз обстріляна — стіни вкриті десятком великих дірок від багатьох влучань... В селі живуть люди. Інколи в будинках, які підбиті чи навіть розбиті наполовину. Цей двір — один з таких: поруч прилітало, дім не зовсім цілий, але ще стоїть. Гукаємо — ніхто не йде. Вже пішли би, як вийшла стара бабуся. Лише коли показали їй вертеп і заговорили з нею, дізналися, що вона не дуже добре бачить. «Майже осліпла, коли були під окупацією» — сказала. Їй 85. Вона пережила третій голодомор, який зробила влада СРСР на українських землях після другої світової, тоді їй було близько шести років. Христя питає: «Ви знаєте якісь колядки? Колядували в дитинстві?» — «Нам забороняли тоді це робити». У бабусі немає близьких чи рідних. Вона сама. Живе тут, без допомоги. Коли ми завершили з виставою, бере лізе в кишеню. Дістає 200 гривень, підводить до очей, намагається роздивитися, що дістала... певно, так і не побачила навіть — такий зір. Намагається дати нам. А ми приїхали не за грошима. «Та як же так — ну візьміть» — каже...

26 грудня ми приїхали у Савинці, там у спартанських умовах без душу нас розташували у школі в одному з класів, де стояли підготовлені розкладушки-лежаки. Остання репетиція та примірка костюмів перед сном, а на ранок — несемо вертеп у селище. 28 обійшли ще два села — Залиман та Вишнева. Насамкінець завітали і до самого Харкова.

Вертеп — це український традиційний театр. В нашому репертуарі — кілька великих та малих колядок, взятих якраз родом з Харківщини, та вистава з іродом, смертю, янголом, пастушками, що уособлюють простих людей... Ми так поєднали традиційне з сучасними реаліями, що у нас був у тексті жарт про Тису, згадка Північного потоку, ATACMS та NLAW...

Маленькі громади були раді нас бачити. Місцеві старости допомогли чим могли, поширили інформацію про нас серед людей. Приємно, що в багатьох дворах нас вже чекали. Людям було цікаво, дехто щиро сміявся з жартів у виставі, хтось розумів менше, хтось більше. Ми прийшли до будинку, де жили кілька чоловіків-військових. Вони тільки повернулися з бойових, сідали їсти. Послухали та подивилися, пригостили, поговорили та зробили з нами фото на пам'ять, а під кінець кажуть: «Ви нас зарядили так, що ми тепер готові реально їбашити»...

Ми не герої, але я відчули, що ми зробили щось важливе тим, що приїхали до цих людей. Не просто на якісь території, а до людей. Які пережили страшне, намагаються жити далі, і більше за все бояться ще раз потрапити під окупацію...

Більше фото в інстаґрам пості. Сторінка проєкту, що несе вертеп на прифронт та звільнені громади ось тут.

p.s. p.s. взагалі у нас близько 600(!) фото та відео з цієї поїздки з прекрасними людьми. і ще раз дякую нашій організаторці Христі Петринці 🙏🏽❤️

Новий рік я зустріли цього разу майже вдома в Донецьку... Через так багато років після виїзду звідти мене як ніколи тягне до рідного краю. Я ніби відчуваю себе людиною, до якої повернулася пам'ять...

Як бути максимально близько до дому, коли він віджатий у тебе, загороджений лінією фронту, закритий ворожою зброєю та військами... Чи можна хоча би наблизитися впритул до того місця, до якого ще можна? Де ця межа, цей край, до куди їхати, а де спинитися, щоб не перетворити таку, як ніколи раніше, тягу до свого дому, на просте самогубство... 

Я приїхали трьома потягами із ялинкою та їжею на новорічні страви у Краматорськ. Місто своє і чуже водночас. Чуже, бо в ньому ще ніколи не були, і воно все ж не Донецьк. Своє, бо це хоч трохи близько, це вже мій Донбас, мої терикони і таке ж моє промислове місто з шахтами і заводами, трохи не для людей, трохи не так для щастя, як для важкої роботи і щоб робити метал... Трошки без віри в богів, а серце зігрівається, бо за вікном працює ТЕЦ ... А так дуже холодно... І ще я зараз не можу назвати не своїм те місто, яке стоїть одним з головних фортпостів... 

Краматорськ... місто звичайних цивільних тролейбусів. Аж бачиш, як один зупиняється на світлофорі, чекаючи зеленого світла, і так само стоїть поруч новенький танк, який... коли ти бачиш техніку в Києві, то миттєво думаєш «це їде на Схід»... а тут він їде... в сусіднє село чи містечко... Це вже майже точка призначення, це вже майже війна. 

Біга дітвора... Російськомовна... Сидять люди у піцерії... Ідуть пенсіонери за пенсією... Двіж в Аврорі за дешеві китайські штуки для дому... По РЕБу на кожній автівці... Волонтери та більш небайдужі, які, як сім'ї звірят — по своїх «норках» — осередках, точечках міста — роблять все, аби сонце тут... зійшло... для когось... не над пустими руїнами...

Це Краматорськ. Мій новий рік був таким. «Як зустрінеш, так і
проведеш»? — нехай, що би це не значило...

Вечір. Темно. Тривога.

Краматорськ, 01.01.2025

Я нарешті доробили текст та інста-картинки матеріалу про Крути і готові це викладати на @ikrapka_media

Так само, як і готові довикласти фото з поїздки на цей канал

💃🏽💃🏽💃🏽

І це все, поки я їду на нічному інтерсіті в Харків. Бо цими вихідними у нас здибанка вертепівських

Легендарні Крути:
як зупиняли більшовиків у 1918, росіян у 2022, і як зараз живе меморіал на місці битви

Крути — відома назва для всіх, хто добре вчив історію України, або просто цікавиться нею, аби знати наше українське минуле. Тут у 1918 році стався один з визначних боїв українсько-радянської війни.

Бій під Крутами 1918 — це історія протистояння кількох сотень українських студентів-добровольців (деяким хлопцям було по 15 років) наступу близько трьох тисяч росіян. Попри втрати, зокрема майже 30 захисників потрапили в оточення і полон, де були розстріляні росіянами, оборонці змогли втримати Крути на кілька днів, і це дало цінний час України. За цей час УНР підписала Берестейський мирний договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, за яким ці держави визнали українську незалежність та в обмін на цінне та важливе продовольство мали допомогти вигнати більшовиків з території України.

У лютому-березні 2022 року поблизу станції Крути знову відбулися бої між українськими захисниками та російськими окупантами. Частина села Пам'ятне встигла на певний час потрапити під окупацію, але за кілька днів росіяни були змушені відступити, оскільки головну їхню техніку вдалося знищити. Щодо меморіалу Крутам-1918 — працівниця музею розповіла нам, що російські війська приїхали колоною до нього, побачили українські прапори, гармату, яка є музейним експонатом, та швидко поїхали геть. Імовірно, вони сприйняли цю гармату як робочу зроблю та втекли. Найзапекліші бої відбувалися у сусідньому на схід селі Хороше Озеро з однойменною залізничною станцією. Після останнього бою 1 березня 2022 росіяни відступили.

Про Крути у 1918 та 2022, як українські захисники обороняли станцію, що веде на Київ, від російських окупантів століття тому та в сучасній війні, як на місці бою 1918 року облаштували меморіал та музей, про що розповідала @ikrapka_media його працівниця — читайте більше у повній версії статті в нотатках Telegraph

#ікрапка_історія #ікрапка_культура #ікрапка_українство

Стеж за @IKRAPKA_MEDIA