вліво
бере
відро

вуж небо
вкусив випадково
і розпашіло
і розчервонілося небо
і стискатися звужуватися
почало поки не луснуло
і не посипалося двома жовтуватими пелюстками
і збагнув тоді вуж що він не небо що він не сонце
і збагнув тоді вуж
у нескінченності випадковостей сам себе
і поповз шукати
самотнє дерево
благодаті

пагінчик вилізши зі стулок двох
бавиться заплітаючись розростаючись рухається лабіринтом вверх
а коли досягне тверді
насниться йому що деревом став
а дерево стало дзеркалом
а дзеркало сміхом
а сміх стулкою
пророслої насінини
прарослини

ЮЛІЯ ПЕТРУК
(київ)
•
Silpo Poem

сільпо вам завжди нагадає
що ви приємна і товариська людина
радить вам: ввечері будьте старанні
і ви почуєте радісні новини

радійте захоплюйтесь життям
та в усьому дотримуйтесь середини
мудрість не має кінця
це передбачення для вас позитивне

не бійтеся бути відвертими
не переймайтесь вас скоро потішать доброю звісткою
концентруйте думки на приємному
спокійна людина завжди пізнає істину

сільпо пророкує що будете багато мандрувати
тож покладіться на свою щасливу зірку
їжте одне яблуко на день і більше ходіть пішки
сільпо знає ви вмієте заробляти і витрачати

мандрівка принесе прибуток
новий одяг принесе радість та зміни
компроміс допоможе в ділових стосунках
слухайте сільпо і ви в усьому досягнете порозуміння

ваші справи краще ніж ви думаєте
не мовчіть коли є що сказати заговоріть перші
останнім часом ви всіх здивуєте
тож слухайте своє серце

почніть сьогодні
сьогодні добре а завтра ще краще
а власне ви самі визначаєте свою долю
ваші добрі справи приведуть вас до щастя

так сільпо вас заплутує часом ще більше
дає поради на ваше світле майбутнє
робить компліменти надихає на вірші
і постійно нагадує: дякуйте й фантазуйте

тому хочете довіряйте передбаченням сільпо
хочете шліть його у гузицю
та приймати недоліки коханих це теж любоу
і без нього неповна любов до столиці
тим паче в чеку ось знов:
«ваше бажання здійсниться»

я розчиняюсь у цій яскравій аж чорній безодні
замість очей розсипаний золотий горох
що намагається нанизатися
на бетонність мотузки
через мене проходять автівки і вагони
і хмари вдаючи що вони ще є
і чорна блискуча вода намагається імітувати мої вогкі розширені з подиву зіниці
і я взаємно намагаюсь імітувати її блискучість і чорність
і в такт руху так само похитуюсь

проте ти безодне
твоя блискучість і чорність оманлива
навіть тебе безодне
пожирає час прибуття
навіть тебе ще зовсім дитиною він ковтає
і перетравлює разом із суєтливим людом що набивається зусібіч
і я гублю тебе
не відводячи погляд

ДВАНАДЦЯТОГО ВЕРЕСНЯ

ворушіння ключа у сусідських дверях приблизно в одну і ту ж годину
один і той же набір пісень на щовечір
спостереження за тим як тоне в чорнильній калюжі білий кругляк часу
як виструнчується стебло фікуса
на деревʼяній поверхні що самотиться відколи на вулиці вернадській я так і не змогла випустити з руки сльозу

і вона збережена на сьогоднішній ранок
і вона легка і проста як травневий дощ
як далека цятка посеред небесних площ
як обіцянка чекати саме той саме твій запах
як та перша секунда коли скінчився панічний напад
випущена наостанок

просочилася кровʼю на скронях крон
просочилася памʼяттю
і тепер слідкує за кроками і тепер стереже мій сон
чи принаймні старається

СУВОЇ

змученого ранку на відстані голосу вдивляючись у будинок навпроти
розгортаю в одному вікні потім в іншому
і так по порядку
по поверху
по сувою
і читаю одкровення
з кожної розлуки
ніби вони були
не такі як
ця

ШРАМ

— скільки шрамів на правій руці?
— я не знаю
— скільки шрамів на лівій?
— мене ніколи не торкалась твоя ліва рука
— але ж торкались інші
але ж ти шраме є
чи маєш ти старших братів?
— я не знаю навіть хто я
я не знав навіть що я є допоки ти не спитала
— а тепер?
— тепер знаю що я є на лівій руці і що є в мене старший брат зачатий у пʼятницю тринадцятого червня дві тисячі восьмого року
— а ти якого року шраме?
— цього що зараз цього що зараз
я нагадування тобі не робити дурниць

хто тебе заспокоїть кицюне
коли будеш ти плакати
хто кицюне розважить твій сум
ти кицюне йдеш кудись вздовж нічних каналів
вздовж кросвордів блискучих паттернів на будинках що завжди поруч
на будинках що завжди слідкують бережуть твій крок
там щось певно загадують на сімейному щось про котів спільну ковдру серіали і ймовірно про обійми і голос чийсь дорогий і вимірюється відстань може там не смутком
але це не точно
та і це кицюне не твоя історія
канал густий і холодний гигоче хвилюється мокрим пірʼям і шипить повторює
наче знущається
хто тебе кицюне заспокоїть коли ти будеш плакати
хто

щось би написати про це тепло яке все відмовляється вʼянути
але вода така і небо що зненацька привласнили всі слова всі котрі могли б описати їхні настрої якщо вони існують і мені здається нема чого сказати і я мовчу
і тільки вітер порушує спокій листя акації мугикаючи мелодії шістдесятих і губиться радісна втома поміж цими дрібними відбитками за які в дитинстві можна було би придбати все що захочеш
навіть майбутні хвилини проведені з тобою навіть тримання за руки на відстані плину води навіть погляд на відстані сріблястих хмар
навіть тепер
навіть тепло
навіть тебе

хтось розмазав білу пляму на чорному небі
і тепер вона вдає що світить
вдає що бачить все що під нею
грається в божество

підморгує мені
вкриваючись пухкою повікою
ніби пробує невдало загравати

що ти скажеш мені плямко
що ти скажеш
ходи сюди
плямко
попліткуємо
розкажи про того хто тебе розмазав
що ти думаєш
плямко про це
що ти знаєш
покажи мені плямко шлях
покажи мені плямко
майбутнє

ховаєшся
вдаєш що заснула
а я напишу про тебе вірш
ще один ось такий
і колись
хтось може випитає в тебе звідкіля ти взялася
але не я

у горіхового дерева
волосся відросло
по землі волочиться

що й не розбереш
чиї очі тепер
спеку лякають

а спека гнівається
бадиллям збиває
сонця жовток
сніданок готує
собі і очам
ймовірно
горіховим

18/07/23 (ред)

листопад дихає в мої зеленіші вечірні
брунатну склянку хапає
склянку з відбитком втоми
занурює руку в волосся і тягне на себе
хоче
щоб рішення сталось вчора
скільки про нього було написано
скільки було вже сказано
скільки разів проклято
скільки разів захоплено
згадували його імʼя
зустрінемось в листопаді
розстанемось під падолист
не хочу я розставання
чую голосом крізь
сон тисяча двійників шукають свою індію
чи знайдеш ти те що втрачено
чи витягнеш те що загрузло в памʼяті
чи хочеш того самого
чи хочеш того що й я
чи хочеш
чи ти ще
чи я вже
падає сумно лист

жовте сонечко на склі як ти сюди потрапило
я на дні
не витримую цього тиску
навʼязливих думок
котрі
розрізають сенси на міліарди атомів і вони розсипаються стиглим горохом буття на підлогу ще не вистиглу від кроків

байдужий ранок холодніший самотньої ночі
байдужість боляче бʼє по лицю байдужість
нікому не потрібна
жовте сонечко я забороняю тобі сидіти тут я забороняю тобі дивитися на мене слухати ламання кінцівок слів але ти байдуже стомлене холодом створіння дивишся в очі слухаєш як заламуються промені і більше їм нічого не лишається як бути плямами на твоїх крильцях стиглим горохом буття
облиш мене жовте сонечко
відчуваю напругу в районі любови
і що ти мені зробиш

ПЕРШИЙ СНІГ

під вікном якийсь спиногризик
так я дуже люблю дітей
ліпить сніговика
з першим снігом всіх
з першим снігом
перед однією з перших жінок
у його ще невеличкому світі
перед однією з перших
хто похвалить його за це прагнення
зафільмує його творчість

у прочинене вікно доноситься дитячий голос «я боюся йти додому»
можливо там було «я не хочу…»
однак гудіння генератора шум автівок краплі талого снігу — неповторна мелодика передпокою ще однієї зими
не такої як були наші колись багато років назад
спотворюють голос і сенси
чи просто мені так хочеться чути
може я і сама боюсь
бо чим є власне «додому»

знадобилося тридцять років
аби помітити що дерева
будовою тіла
імітують свій листок
птаха в польоті це знає
я впевнена
коли вона простромлює виструнченою стрілою морозне повітря тіло її нагадує першу пірʼїну
і от вона оминає дуб оминає акацію оминає катальпу
оминає мене
поки я струшую з себе цю думку попелом на купу мерзлого брудного снігу
і рушаю вперед

вечір пʼятниці занадто тихий
чути тільки як муркотіння моторів
акомпонує талому туману
відволікає поки
хтось обовʼязково невидимий
і обовʼязково сьогодні
розкидає снігові брили вздовж каналів цитькає на річкових птахів верболозить їх вквітчає пірʼїстими бутонами чорні стеблини робить все аби час повільніше танув
і все це не більше ніж
маскування приходу ночі
аби ніхто не помітив
як сіра вода бреде потихеньку
на пасовище

пральна машинка
з витатуйованими іноземними словами
на своєму обличчі
знову вистрибнула
на середину ванної кімнати
і кричить
дивись як я вмію!

світ засолодкий сонний
снить у каналах сонмом
сомів латаття білого
очерету і рогозу
час — лиш запас повітря щоб триматися на плаву
сніг — лиш байдужий покрив
ховає трави наготу
і що б тут здавалось дивного
я — випадковий погляд на
сніг зникомий
розхристаний на
світ засолодкий сонний на
аеронхіму часу