До речі, якщо у вас є бажання підтримати канал і спільноту навколо нього, можете накинути пару шекелів:

5457 0822 7099 8086

Принагідно нагадаю, що НеоАрхаїка входить до тематичної папки Анархологія, в якій зібрані активні канали з дуже цікавим контентом.

#НАрх_штудії
#НАрх_ідея

Кілька днів тому з'явилось нове відео від Андрія з дружнього каналу Ліс на Руїнах. Прекрасно підібраний матеріал і блискуча подача. Андрій розглядає, як співвідносяться так звані "західні цінності", що пропагують ліберали й прихильники "вільного ринку", із традиційними цінностями мисливців-збирачів - спільнот, в яких люди жили протягом більшої частини свого існування як виду.

Ці традиційні цінності, як ви можете здогадатися, не про ієрархію, патріархат чи інституціоналізовану релігію. Більше того, вони виразно контрастують із егоїстичним індивідуалізмом, пристрастю до конкуренції і тягою до "самотності у натовпі", характерних для (пост)індустріальних ринкових суспільств.

Єдине, в чому у Андрія вбачається протиріччя, - це приклад індивідуалізму "дикунів", які зневажають і відкидають примус навіть по відношенню до дітей, та, з іншого боку, майже примусовий колективізм, коли семаї (вони ж сеної) вдерлися до житла антрополога, щоб запросити його на сніданок ("хіба може хтось не хотіти снідати разом з усіма?"). Загалом, очевидно, що в "примітивних" спільнотах зустрічаються обидва етоси, і вони обидва кращі за те, що пропонується сучасною західною мораллю, однак змішувати їх теж не слід.

Крім того, неможливо ігнорувати той факт, що люди до Модерну загалом краще справлялися із самотністю: мисливці у тайзі, чабани на полонинах, святі відлюдники у пустинях (не пустелях), безумовно, значно рідше контактували з людьми, однак воістину не були такими самотніми, як урабнізовані індивіди в соцмережах. Їх оточував дивовижний світ, сповнений Богів, духів, рослин і тварин. Тед Качинський також критикував надмірну соціалізованість. Інтроверсія зустрічається в архаїчних спільнотах і є, зокрема, однією з важливих ознак "шаманської хвороби". Критикуючи "самотність у натовпі" сучасних людей, не варто забувати про таке.

Загалом, щиро тішуся, що такий контент з'являється в українському інфопросторі 😊

"Примітивна людина якій загрожують люті хижаки або голод, може постояти за себе або знайти їжу, у неї немає впевненості у вдалому результаті, але вона аж ніяк не безпорадна перед загрозою, а ось сучасний індивід безпорадний перед аварією ядерного реактора, забрудненням навколишнього середовища, війна, втручання у його особисте життя урядом чи великими організаціями, це може підірвати його життя. І він нічого не зможе вдіяти".

Теодор Джон Качинський
#цитата

#НАрх_мистецтво

В новому серіалі "Сто років самотності" дуже яскраво обігрується тема, яку я геть не пам'ятаю з книги (читав я її двічі, але доволі давно), - поява в Макондо корехідора Аполінара Москоте. Макондо, згідно сюжету, було засновано в колумбійській глушині, серед джунглів та болот, групою молодих переселенців, і 30 років жило без будь-яких формальних структур влади. Хосе Аркадіо Буендіа в якомусь сенсі був лідером, але це лідерство обмежувалось кількома ситуаціями взаємодії з "зовнішнім світом" і тим, що він, власне, колись підбурив засновників міста до переселення. Судячи з усього, Макондо взагалі не контактувало з державою за ці десятиліття.

Корехідор Москоте показується людиною вкрай нікчемною і комічною. Держава приходить в Макондо з першим абсурдним наказом: пофарбувати будинки в блакитний колір. Мешканці Макондо, очікувано, просто виганяють Москоте геть, однак незабаром він вертається з групою озброєних солдат, які згодом почнуть відбирати у мешканців ножі як "можливе знаряддя бунту". Прикметно, що Москоте також всіляко просуває інституціоналізовану релігію, запрошує до селища попа Ніканора і наполягає на будівництві церкви. Саме тоді магія, яка була нормою життя мешканців Макондо, починає зникати. Модерна держава неминуче тягне за собою "розчаклування світу", хоч може виступати оборонцем старих церковних порядків.

Незадовго до перших виборів противники корехідора стверджують, що "Макондо від початку було засновано на принципах ліберальної партії", однак треба розуміти, що латиноамериканські "ліберали" кінця ХІХ століття представляли з себе цілий ідеологічний спектр, який головним чином протиставляв себе консерваторам (виразником волі яких є нікчемний корехідор).

Взагалі, політична лінія роману/серіалу тепер видається мені дуже дотепною і чудово продуманою. Загалом, полковник Ауреліано Буендіа - один із моїх найулюбленіших художніх персонажів ever, буквально рольова модель зі шкільних років і по сьогодні.

"Сучасна людина думає, що вона вільна, тому що їй дозволяють обирати між різними марками товарів або типами розваг. Але це лише ілюзія свободи, бо справжній контроль знаходиться в руках технологічної системи."

Теодор Качинський
#цитата

 снова в продаже

Уход в лес. Сибирская гамсуниана: 1910–1920-е годы.
Издательство Common place, 795 руб.

Кнут Гамсун призывал уйти в лес, потому что не видел иного способа высвободить богатство жизни из-под спуда придавившей ее цивилизации — и для его идей сложно было в начале прошлого века найти более подходящую почву, чем суровая сибирская земля. В эту книгу вошли рассказы и повести малоизвестных и полностью забытых писателей из Сибири, вдохновленные творчеством холодного норвежского гения или перекликающиеся с ним. Антиурбанизм; сон народного разума, рождающий чудовищ (рассказ «Водяной» Георгия Гребенщикова); органическая жизнь эвенков и тунгусов, которых рвут на части медведи и дрожащие от алчности скупщики пушнины (рассказы Исаака Голдберга); одиночество отшельников и бродяг, ждущих со дня на день окончательного крушения всего мира («Горный Дух» Степана Исакова); «плоды земли» Антона Сорокина, писателя из Омска, авангардиста, авантюриста и верного последователя «безумного Гамсуна»; наконец, нечеловеческий зов тайги, которому нельзя поддаваться и невозможно противиться — пускай вся эта странная и мало на что похожая литература давно осталась в прошлом, но от нее по-прежнему захватывает дух и тянет прочь, подальше от душных бетонных коробок.

Заказать книгу с доставкой: [email protected]

Репост чисто в ознайомчих цілях, щоб знали про існування такої книги. Сподіваюсь, в Україну рано чи пізно вона потрапить.

А ось наука доказала, що смартфон вранці отуплює вас і псує настрій на весь день. Вчені наполягають, щоб люди не перевіряли повідомлення відразу після пробудження.

Вони вважають це реальна загроза. Бо, по-перше, страждають когнітивні функції. Після сну мозок ще знаходиться в так званній сонній енерції і перевантаження інформацією погіршує його роботу. По-друге, знижується концентрація. Ранковий потік новин в соцмережах вбиває здатність зосереджуватися та приймати рішення на весь день. По-третє, погіршується настрій. Постійний скролінг соцмереж викликає тривогу і почуття неадекватності, особливо через порівняння з іншими.

Вони радять створити ранковий розпорядок без смартфона, зайнятися будь-чим, але не брати гаджет в руки. Та не використовувати смартфон як будильник – це допоможе уникнути спокуси розпочати день із соцмереж.

Я навіть не буду вказувати джерело, бо ви і так себе впізнали

Ми вирішили поділитися з вами цікавим анонсом. На «Вільних читаннях» планують обговорити культовий текст Теодора Качинського «Індустріальне суспільство та його майбутнє».

Хоча ми не поділяємо ідей автора, його критика технократичного світу та бездумного прогресу спонукає замислитися над фундаментальними викликами сучасної цивілізації. Ми переконані, що подібні тексти важливі для формування альтернативного бачення світу та пошуку власних відповідей на глобальні питання.

Технічний прогрес, суспільні обмеження, ілюзія свободи — усе це можна обговорити разом і наживо!

Детальніша інформація за посиланням.

#НАрх_мистецтво
#апологія_хуторянства

Картина Миколи Кисленка "Останні хатки у Черкасах", написана у 1970-х роках. За крок від тріумфу "мурашників", алкогольного угару падіків, декадентської депресії, стерильності залізобетону, а потім пластику, собачого лайна на розпеченому асфальті. У цій картині справді є щось апокаліптичне. Не так давно алгоритми соцмереж підкинули мені ідіотську композицію білоруського гурту "Молчат дома", яка, утім, на фоні радянських "панельок" досконало підсумувала спосіб існування у них: Жить тяжело и неуютно, / Зато уютно умирать.

#НАрх_мистецтво

На противагу цьому - картина Івана Марчука "Тут затишно мені" (на жаль, фіцбух з'їв усю якість зображення). І дійсно, хіба що в такій глушині нині можна віднайти справжній затишок.

Чабани, вівчарі – це спільноти, де зберігалось багато архаїчних приколів.

Олександр Гаркавець замалював в урумів отакі мітки на овечих вухах. Вони мають паралелі в казахів – і за формою, і за назвами.

Приблизно з таких речей колись почалась писемність.

#НАрх_штудії
#радикальна_етнографія

Вчора невтомний дослідник племен Океанії, Амазонії та Херсонщини Микита Грицай випустив нове відео про народ аравете, засноване на працях відомого бразильського науковця Едуарду Вівейруша ді Кастру "Каннібальські метафізики" та "З точки зору ворога". У другому випуску подкасту Микита розповідає, як аравете облаштовує свої інтимні зв'язки, народжує та виховує дітей, як вони (не)приймають до своїх спільнот чужинців та ворогів.

00:00:44 - Чи існує ідея Центру у аравете?
00:08:24 - Сезонні зміни в суспільному устрої аравете
00:12:33 - Система шлюбів
00:20:37 - Інститут apїhi: вільний секс або щира дружба?
00:36:43 - Народження дитини в нетрях Амазонії
00:53:33 - Як дорослішають "дикуни"
01:11:13 - Як аравете розуміють хвороби й запобігають їм

Слідкувати за "каннібальським тріпом" Микити можна на його телеграм-каналі Imara Notia.

Перший випуск подкасту можна переглянути / послухати за посиланням.

#екстремальна_філософія

У кого мозок ще не пом'якшав від "тіктоків" та "рілсів", перегляньте на дозвіллі (сподіваюсь, воно у вас є) шикарну лекцію від чудового лектора.

Мій коментар до неї, написаний 5 років тому:

Почавши працювати з учнями не тільки з 11 класу (які переважно вже повністю орієнтовані на майбутні іспити) і не тільки з історії, усе більше помічаю деструктивний вплив школи як суспільного інституту. І стосується він не "булінгу", а речей, які вбудовані в саме серце загальнообов`язкової державної освіти - принаймні, в нашій країні.

По-перше, дітей доводиться вчити чесно казати: "Я не знаю", "Я не вмію". Присоромлені однокласниками і зацьковані вчителями (не навпаки), вони часто і не сміють зізнатися в тому, що не відповідають Стандарту, грішать не-знанням чогось. Мені пощастило: мої твори зачитували перед класом як зразкові. А чиїсь твори так само зачитували "в назидание" іншим, мовляв, так писати не треба, а іноді й суто заради сміху. Коли учень на моє запитання вперше каже: "Я не знаю", мені здається, ніби у нього гора з плеч сходить. І саме з цього починається шлях до фрази "Я знаю".

По-друге, багатьом дітям важко самостійно наводити приклади, викладати свою думку. При цьому вони охоче діляться своїми думками з ровесниками - наприклад, з приводу чергової "сторіз". Майже повна відірваність шкільної програми від актуального досвіду дитини проводить височезну уявну стіну: ось - звичайне повсякдення, а ось - "тонкі матерії" шкільних дисциплін. У підсумку, шкільна освіта зводиться або до профанації і пошуку порятунку у репетитора, або до штампування квадратних голів з усього первинного розмаїття їхніх форм. (друге навіть вважається чиновниками від освіти за "ефективне").

P.S. Завдяки спочатку "ковідобєсію", а згодом повномасштабці "розшколювання" суспільства в Україні вже почалося - і це не те щоб погано. Попрацювавши в державній школі 2,5 роки, я переконався, що цю систему легше знести, щоб побудувати дещо нове, ніж виправляти її саму. Ніщо не зупинить ідею, час якої настав.

#екстремальна_філософія

Просто одразу навздогін натрапив на чудові міркування Джеймса К. Скотта на ту саму тему, у його публіцистичній збірці "Two Cheers For Anarchism".

Традиція предків Майол (Маршаллові острови 🇲🇭) орієнтуватися на воді, перетинаючи Мікронезію та простори Тихого океану, залишається важливою частиною мореплавства й сьогодні. Так звані «карти з паличок» зображують острови за допомогою мушель, а океанські хвилі й течії – за допомогою кокосових волокон. Мореплавець заздалегідь запам’ятовував цю карту перед початком подорожі. Більшість збережених зразків датуються XVIII-XIX століттями, але традиційні знання корінних народів свідчать про існування цієї технології та усних традицій. Найактивніші переміщення через «Блакитний континент» відбувалися приблизно у 1000-1200 роках н.е. і тривали аж до колоніальної епохи, починаючи з 1500-х років.