+ + +

Є тільки смерть, є тільки тьма
Та пристрасна музика муки.
Прийди ж ти, мудра і німа.
Склади на грудях мертві руки.

Євген Маланюк, 1925

svrm

'Gustav Meyrink's' Der Golem' illustrated by Hugo Steiner-Prag, 1917.

А знаете почему так происходит ?
Потому что большая часть защиты неба самого Харькова - это заслуга групп МВГ.

Погодные условия сейчас не дают им нормальной видимости и работы заранее, не допуская заходов на город.

Теперь вдумайтесь, сколько говна они приземляют в области и не пускают большинство на город.

Ещё вдумайтесь, насколько парням не приятно читать «ПВО в Харькове нет».

С ЗРК да. Беда. Было. Потом не стало. Длинная история, да и как всегда «ничего не пиши, нельзя, русня и так далее».

Были пару дней назад приятные звуки «в небе» , потом снова закончились.

Из моего общения с ребятами, слышу разные версии «почему».

А главная беда еще в том, что шум про перевод МВГ или других людей из ПВО в пехоту - утих, а сами переводы в пехоту - не прекратились.

Я могу приложить скрины переписок с ребятами из МВГ, но все равно начнется конченная зрада в коментариях.

Я хочу лишь попросить тех, кто реально продолжает это делать - оставить Харькову хотя бы парней из МВГ.
Иначе будет беда.

Надеюсь, что все что я описал выше - как всегда ИПСО и фейк, но по переписке с воинами из МВГ и не одним - я такой вывод к сожалению сделать не могу.

Надеюсь на верное решение со стороны руководителей и тех кто принимает такое решение.

Убитий військовий ТЦК, служив там після тяжкого поранення.

Він пройшов пекло Серебрянського лісу, отримав поранення, безліч осколків у тілі, втратив нирку.
Хоч і не мав здоров’я докладав усіх зусиль для оборони України.

І після усього цього, досі є натовп безмозглих дегенератів які радіють вбивству хлопця. Ті хто цьому радіють, або вважають це вбивство заслуженим покаранням, знайте ви не люди, ви гній і жодного права на те щоб відкрити рот у вас немає.

Люди з ампутованим мозком. Хоча чи після тих слів, таке бидло назвати людьми.

Ну-ну, а ви й далі думайте, що найбільша проблема це ТЦК. Найбільша проблема в тому, що більша частина населення хєр забила на цю війну – поки гинуть найкращі.

Я хочу щоб вбивцю цього чоловіка стратили.

вартові покидають свої пости
біля брами стоять вже війська ворожі
ані бог ні диявол тут не поможуть
час виносити в небо фортеці й мости

як це зветься? гадаю це зветься стиль
він похмурий як церква середньовічна:
рання готика й пізня античність в ній ще
не зміцніли – а час прикінцевий темний

і вночі тобі сняться безликі демони
але де вони – очі розкрий й нема
як і світла надворі й в кімнаті тьма
і до тебе крадуться безликі демони

приручаєш їх водиш на повідку
чи годуєш з руки чи вбиваєш сріблом
і на шиї у тебе гойдається риба —
ти ще віриш у неї в тендітну таку
і жертовну

в висі вороння кричить
і за містом тремтять гаї
вартові покидають пости вночі
біля брами стоять вже війська чиї?

Зараз ідемо з дружиною на театр, а коли повернемося, буде нарешті недільний стрім про Гренландії, Вінландії і таке проче, орієнтовно о 19-30. До зустрічі!

Вбивства військових у тилу — це червона лінія, яку не можна перетинати. Ми не маємо права мовчки спостерігати за наростаючою хвилею зневаги до захисників України — це за межею того, що можна толерувати.

Все не стається раптово. Ми вже бачили випадки приниження та агресії щодо наших захисників, але я не бачив гострої реакції суспільства на це. Тепер маємо прямі збройні напади. Так діє ворог. Він працює з нами і поміж нас, поки ми роздивляємось, хто що лайкнув.

Немає жодних виправдань вбивству військовослужбовця і нападу на ТЦК. Блискавична і жорстка реакція влади – єдина можлива в ситуації свавілля проти військових. Без справедливого покарання вбивць, зловтішників і зрадників, ми отримаємо ще більше вбитих в тилу побратимів. В інших містах. В інших кварталах. На заправках, у супермаркетах, у під’їздах, на вулицях, які ми називаємо іменами Героїв.

Якщо суспільство перетравить ці напади, погані симптоми стануть діагнозом. Хочу вірити, що в тій точці, де ми зараз, це не є можливим. Бо єдине, що відділяє нас від ворога – це Сили оборони України, Збройні Сили.

Поки ми втрачаємо найкращих наших людей на фронті, в тилу не маємо втратити совість.

Зневага до людини в пікселі починається там, де закінчується гідність. Ми зобовʼязані поважати тих, хто взяв до рук зброю і ціною власного життя боронить наші міста, людей у них, кордони, небо і землю, нашу державу, наш прапор, наш дім. 

Світла пам’ять загиблому воїну. Щирі співчуття рідним, близьким і побратимам.

Тут треба дуже глибинно дивитись. Вся суть цього явища в показовій непрацюючій рівності. Населенню вбивається думка, що
1. всі рівні і
2. значить цивільні і військові теж рівні.
А це працює, радикально кажучи, зовсім навпаки. Ніяка ідеологія вільного ринку чи любові до ближнього не скасовує факту наявності аристократії. В підручниках на тому не завважують, а варто було б – аристократія є еквівалентом війську. Тобто якщо ти воюєш, то ти апріорі ініційований в аристократію. Гадаю, зайве й казати, що аристократія це вже термін поза ідеологією рівності, тим більше інклюзивності чи різноманітності. Аристократ просто природно має право на те, на що право не має не-аристкрат. Отже, якщо ми не приймаємо цього (а сус-во наше цього, як ми бачимо, не приймає), то ось тут і починаються проблеми. Наприклад, вчорашня подія є прикладом бажання урівняти військового і цивільного. Військовий загинув. Тобто вбитий, як я вважаю, аристократ. Тож до чого це я? Рішення Драпатого приведе до капітальних подій, можливо дуже страшних (за браком даних, не виношу оціночних суджень). Але це єдине правильне рішення. І Драпатий приймає його, виходячи з традиційних, а відтак правильних наративів.

Біля РТЦК у Павлограді вибух — це вже другий випадок за останні два дні. Є поранені.

Всі обговорюють ситуацію з вбитим працівником ТЦК. Військові ахуєвають від деяких цивілів в коментарях і від їх ставлення до війни в цілому.

А я не ахуєваю. В принципових моментах, люди давно поділились у мене на 2 типи. Різного роду уйобки, яких я спостерігаю як у віртуальному, так і в реальному просторі, практично не викликають у мене зайвих емоцій. Їхнє життя для мене варте не більше ніж життя окупанта.

Карма розставить усе як треба. Якщо ми проїбемо (а багато хто не розуміє наскільки це імовірно), то всі ці виблядки отримають своє від русні. Якщо ми виграємо, —отримають від нас:) хоча й в іншій формі.

В моїй же реальності, я або виживу як воїн з усіма привілеями і особистісними якостями, загартованими війною, або ж красиво помру. А помруть усі і я не втомлюсь про це нагадувати.

Тому шакаляча радість хохлів від убивства військового мене не дивує. Вона лише підтверджує другосортність добрячого такого шматка населення. І це насправді окей.

Світ котиться в неймовірну сраку, бо заслуговує на це. Індивідуальне звільнення від усього цього є можливим — абсолютний рівень є абсолютний рівень. Але на відносному рівні ми котимось до кінця багатьох культур ба навіть цивілізацій.

Дивитись на це холоднокровно —просто ахуєнне відчуття. Як і дивитись на плазування багатьох індивідів від нездатності знайти щось більше за власне жадання.

Але так само приємно споглядати й пробудження Духу в значної маси населення..не побоюсь цього слова — нації, українства.

І в цьому ключова різниця: я живу серед проявлених Будд і Бодхісаттв і проникаюсь їхніми діяннями. Я бачу їх нестримність, мудрість і співчуття. Я бачу як на перший погляд звичайні люди, роблять героїчні речі. І роблять їх настільки потужно, що для них це норма…

Живі Боги дивуються тому як корчаться від власної злості і кволості гади, дивуються тому як ці гади хапаються за своє пусте життя, в якому немає місця шляхетності, благородству і красі.

Я дивлюсь як світ гине і сміюсь, бо бачу в цьому лиш плин чергового циклу; і чим швидше нас поглине найчорніша ніч, тим швидше настане нове народження…Чогось набагато красивішого і сильного. Чогось все ще настільки віддаленого, що думка про нього ніби згадка улюбленої казки зі щасливим кінцем — омріяної і неможливої для мене, обмеженого цією інкарнацією.

Я палаю вдячністю до Всесвіту, котрий поставив мене поряд з надзвичайними людьми… вони самі все ще не більше ніж зухвала усмішка на обличчі майбутнього Божественного.

Ми приречені до краху але не перестанемо світити.
І від нашого світла й буде зачата нова Весна. Така далека і тепла.
Зло пожиратиме й перетравлюватиме саме себе, щоб статися добривом нової пори.

І як же прекрасно продовжувати світити навіть серед пекла киплячої крові і жовчі.
Якщо можна світити навіть тут, то наскільки солодким є смак Нірвани?

Це риторичне для мене. Продовжуйте боротись і рятувати, не дивлячись ні на що.

Переламуйте злу кістки з посмішкою і співчуттям. Радійте, що вас оточують такі ж сильні і відважні як ви. Живіть.

Про переклад я окремо напишу вже у відгуку, але тут завважу, що завжди відгукується, коли простонародну мову передають в українському стилі, а не просто перекладають літературно. Це ще той, гадаю, виклик, бо ж треба розбиратися в простонародному говорі, тому вже за це 10 з 10.

Починається віхола. Вовки виють на пиках й хребтах.
Але – протяги надто безжальні до їхніх шкір.
Замість ковдри на мене лягає важка темнота:
чорне око пітьми, зла нічний водовир.

Ні, за нами прийдуть не духи з старих казок,
і не баньші по нас голоситимуть уночі:
замість них буде лиш орда крізь туман і змрок,
і апостол Петро, що з кишені дістане ключі.

Буде так, як пророки казали. Не буде інакш.
Буде темрява, буде вітер. І рух навзнак.
Ти прокинешся. Над тобою не буде хмар.

Буде тільки діра, пошматоване небо вщерть.
Буде наше життя, яке перейде у смерть.
Тільки те й порятує нас,
що смерті нема.