Думка з напівсну:
"Коли щезне все, для чого існують слова, залишиться набагато більше. Залишиться і стане явним усе те, що раніше було сховане для усвідомлення, бо для цього не було слів, і тому люди про це не говорили".

#ні_я_ще_не_зовсім_йобнувся

Колись давно в мене було відносно довге волосся, і якийсь не дуже тривалий період я фарбував його в червоний. Фарба була дещо паскудна і важко змивалася: промити волосся "до чистої води" одразу після фарбування було не те щоб нереально, але на практиці я на це забивав, бо довго і нудно.

Ця раптова хвилинка спогадів має сенс в контексті сну, бо, прокинувшись, я першим ділом офігів від... знайомості? реалістичності? [тут потрібне слово, яке б означало "таке знайоме і звичне, ніби повторювалося безліч разів і глибоко в'їлося в пам'ять"] цього сну і почав згадувати, звідки ж мій мозок міг витягти ці відчуття. І оце фарбування волосся — по ходу, єдиний притомний варіант.

Власне, головною фішкою сну було те, що я мав довге волосся і мені чомусь часто доводилося вимивати з нього кров. Причому густу, з якимись грудочками, жилочками та шматочками. Вона вимивалася довго, неприємно, і кожного разу я не дуже розумів, звідки вона взагалі там взялася.
Уві сні я працював у якомусь... хрін знає, насправді, де і ким, але в кінці робочої зміни ми там мали пройти якісь обов'язкові медичні процедури і щось типу очистки/знезараження. І якось так виходило, що після цих процедур я опинявся з кривавим волоссям, і втомлена медсестра допомагала мені його мити. Під час миття і мені, і їй могло стати фізично погано; це все — те, що в мене якось опиняється кров на волоссі, що її так складно вимити, що при цьому мені та оточуючим хуйово — відчувалося частиною якоїсь стрьомної таємниці, по яку мені чомусь ніхто не каже. Хоча це, бляха, моє волосся і (мабуть) моя кров.

Решта сну вже встигла затертися, але оце змивання крові... Я прокинувся і ще якийсь час згадував, що ні, це було тільки уві сні, в житті у мене не було повторюваної дії вимивання крові з довгого волосся, пов'язаної зі стрьомною невідомою мені таємницею. Бо воно відчувалося настільки живим спогадом, ніби це снилися якісь флешбеки на реальність.

#dreamvision

Дванадцять років тому, якщо пам'ятаєте, обіцяли кінець світу.
Незважаючи на це, ми прийшли на пари в коледжі; першу пару вів чудовий молодий викладач, який, окрім усього іншого, вмів сказати одне слово "неподобство" таким тоном, що в ньому відчувалася триповерхова матерна конструкція. Він зайшов до аудиторії, оглянув нас, стримано, але трошки єхидно посміхнувся і сказав приблизно таке:
— То що там, кінець світу вже стався? Ні? Ну, тоді починаємо як зазвичай.

Десь так і живем.
І, курва, це було дванадцять років тому.

#zaets_talks

У мене сьогодні святковий настрій, але, напевне, не той, про який першим ділом можна подумати.

Якось так склалося, що ще з дитинства, поки навіть не маючи усвідомленої відрази до нашої панівної релігії, я видумував собі альтернативні зимові свята. Те, що найбільш запам'яталося, було засноване на мною ж вигаданій історії про героя, що жертвує собою у якійсь там Великій Битві Хороших Проти Поганих, але потім знову повертається до живих, бо після Великої Битви їхні проблеми не закінчилися, а він же герой, хулє, має допомагати. Його повернення було оформлене як важкий перехід засніженої пустки — межі між світами — власне, у найдовшу ніч року; а на ранок наступного дня з цього приводу було свято. Не знаю, нащо вам ця інформація, але най буде.
Дещо пізніше я дізнався про Йоль і якийсь час святкував його — ну, принаймні, надавав цьому дню значення. З типовою концепцією типу "зберегти вогник світла у найтемнішу ніч", оце все. Але щось було трошки не так, святковий настрій не дуже складався.

А кілька років тому я десь одночасно вигадав гру слів "Happy New Fear" і знайшов для себе святкові пісні від H.P. Lovecraft Historical Society (альбоми "A Very Scary Solstice" і "An Even Scarier Solstice", можна гуглити). Це такий проєкт, де відомі англомовні різдвяні пісні переробили під лавкрафтіанські мотиви, створивши чудовий вайб holiday horror: нині найтемніша ніч, розколюється небо і постають прадавні жахи, а ми про це радісно співаємо.
...Так, колись я хочу таки нормально реалізувати щось подібне з нашими колядками.

Отже, зараз мій Йоль (і зимові свята взагалі) — це напівіронічне святкування найдовшої ночі, часу повернення Древніх і кінця-світу-як-ми-його-знаємо. Того, що, згідно цій новітній міфології, колись точно має статися, і щороку святкується так, ніби вже стається — з радісним прийняттям, а не опором темряві. Настрій мають доповнювати культистські святкові пісеньки та трошки кріпові декорації: чудовим вибором буде, наприклад, гірлянда з чорними зірочками, новорічні кульки-очі або саморобний вітраж із явленням забутого божества.
От із цим святом всіх і вітаю.

Fall to your knees,
oh see the heavens crumble!
Oh endless night, oh night the Old Ones rise.

#zaets_talks
#ні_я_ще_не_зовсім_йобнувся
#playlist