Відсилки до духовних причин війни у промовах Володимира Путіна перетворили міжправославні відносини та конфлікти в Україні на питання національної безпеки. Дискурс безпеки навколо УПЦ та її незалежності від Москви, який до війни був загалом маргінальним чи, принаймні, далеким від консенсусу, став центральною складовою державно-церковної політики української держави та сприяв (якщо не призвів) до успішного створення ПЦУ.
У своїй президентській кампанії Зеленський виступив проти цієї політизації. Поки його опонент Петро Порошенко брав участь у президентських перегонах під гаслом «Армія, мова, віра» і здійснював так званий «Томос-тур», відвідуючи церкви ПЦУ і просуваючи свою роль у становленні національної православної церкви, Зеленський ігнорував релігію як щось, що не має стосунку до виборів чи, принаймні, є менш важливим за боротьбу з корупцією чи соціально-економічні питання. Як відомо, ця стратегія Зеленського та його партії «Слуга народу» спрацювала і на президентських, і згодом парламентських виборах 2019 року.
У перші роки свого президентства Зеленський часто ігнорував важливі релігійні події (наприклад, святкування Дня хрещення Київської Русі). У своїх публічних посланнях він не згадував Бога чи релігію за винятком тези про релігійний плюралізм України та закликав до українців «навчитися жити разом», незважаючи на політичні, культурні та мовні відмінності, а також незалежно від того, до якої церкви вони ходять і коли саме святкують Різдво.
Хоча одразу після перемоги на виборах український президент провів кілька зустрічей із ключовими релігійними діячами, включаючи лідерів обох православних церков, він не демонстрував переваги до жодної з церков і не був зацікавлений у підтримці регулярного діалогу з релігійними громадами. Департамент з питань релігії Міністерства культури було перетворено на незалежне агентство — Державну службу з етнополітики та свободи совісті, що, мабуть, підвищило його статус у структурі уряду (процес перетворення почався ще за Порошенка). Але його керівник, який брав активну участь у створенні ПЦУ, був замінений на більш нейтрального чиновника. Я був серед кандидатів на цю посаду на ранньому етапі відбірного процесу. Я відмовився від участі у конкурсі і, напевно, не був би обраний у будь-якому разі. Проте я не міг не оцінити, що релігійний нейтралітет цієї служби був згаданий як один із пріоритетів українського уряду у сфері відносин із релігією.
Духовна незалежність українців
Навіть після того, як почалося повномасштабне вторгнення, й опозиційні політики та громадські діячі почали вимагати заборони УПЦ через її зв’язок із Москвою, Зеленський не квапився цього робити. У квітні 2022 року голова українського парламенту та багаторічний приятель президента Руслан Стефанчук прокоментував можливу заборону УПЦ, заявивши, що такий законопроект не розглядатиметься парламентом, щоб не провокувати розкол в українському суспільстві. Стефанчук, радше прихильник незалежності українського православ’я від Москви, навряд чи озвучував власні погляди на це питання, а скоріше висловлював консолідовану позицію Зеленського та його команди.
Однак ця позиція зазнала суттєвих змін вже восені 2022 року, коли Служба безпеки України (СБУ) почала проводити обшуки в церквах та інших установах УПЦ та порушила десятки кримінальних проваджень проти єпископів та священиків цієї церкви. Кримінальні провадження переважно стосувалися поширення релігійної ненависті та виправдання російської агресії, але деякі з кліриків УПЦ також звинувачувалися у державній зраді, шпигунстві та інших серйозніших злочинах проти національної безпеки. Нарешті, 1 грудня 2022 року Зеленський ініціював законотворчий процес, внаслідок якого у 2024 році було ухвалено закон про законодавчу заборону РПЦ та створення судової процедури для ліквідації УПЦ, якщо УПЦ не розірве зв’язку з РПЦ.⬇️ ⬇️ ⬇️
У своїй президентській кампанії Зеленський виступив проти цієї політизації. Поки його опонент Петро Порошенко брав участь у президентських перегонах під гаслом «Армія, мова, віра» і здійснював так званий «Томос-тур», відвідуючи церкви ПЦУ і просуваючи свою роль у становленні національної православної церкви, Зеленський ігнорував релігію як щось, що не має стосунку до виборів чи, принаймні, є менш важливим за боротьбу з корупцією чи соціально-економічні питання. Як відомо, ця стратегія Зеленського та його партії «Слуга народу» спрацювала і на президентських, і згодом парламентських виборах 2019 року.
У перші роки свого президентства Зеленський часто ігнорував важливі релігійні події (наприклад, святкування Дня хрещення Київської Русі). У своїх публічних посланнях він не згадував Бога чи релігію за винятком тези про релігійний плюралізм України та закликав до українців «навчитися жити разом», незважаючи на політичні, культурні та мовні відмінності, а також незалежно від того, до якої церкви вони ходять і коли саме святкують Різдво.
Хоча одразу після перемоги на виборах український президент провів кілька зустрічей із ключовими релігійними діячами, включаючи лідерів обох православних церков, він не демонстрував переваги до жодної з церков і не був зацікавлений у підтримці регулярного діалогу з релігійними громадами. Департамент з питань релігії Міністерства культури було перетворено на незалежне агентство — Державну службу з етнополітики та свободи совісті, що, мабуть, підвищило його статус у структурі уряду (процес перетворення почався ще за Порошенка). Але його керівник, який брав активну участь у створенні ПЦУ, був замінений на більш нейтрального чиновника. Я був серед кандидатів на цю посаду на ранньому етапі відбірного процесу. Я відмовився від участі у конкурсі і, напевно, не був би обраний у будь-якому разі. Проте я не міг не оцінити, що релігійний нейтралітет цієї служби був згаданий як один із пріоритетів українського уряду у сфері відносин із релігією.
Духовна незалежність українців
Навіть після того, як почалося повномасштабне вторгнення, й опозиційні політики та громадські діячі почали вимагати заборони УПЦ через її зв’язок із Москвою, Зеленський не квапився цього робити. У квітні 2022 року голова українського парламенту та багаторічний приятель президента Руслан Стефанчук прокоментував можливу заборону УПЦ, заявивши, що такий законопроект не розглядатиметься парламентом, щоб не провокувати розкол в українському суспільстві. Стефанчук, радше прихильник незалежності українського православ’я від Москви, навряд чи озвучував власні погляди на це питання, а скоріше висловлював консолідовану позицію Зеленського та його команди.
Однак ця позиція зазнала суттєвих змін вже восені 2022 року, коли Служба безпеки України (СБУ) почала проводити обшуки в церквах та інших установах УПЦ та порушила десятки кримінальних проваджень проти єпископів та священиків цієї церкви. Кримінальні провадження переважно стосувалися поширення релігійної ненависті та виправдання російської агресії, але деякі з кліриків УПЦ також звинувачувалися у державній зраді, шпигунстві та інших серйозніших злочинах проти національної безпеки. Нарешті, 1 грудня 2022 року Зеленський ініціював законотворчий процес, внаслідок якого у 2024 році було ухвалено закон про законодавчу заборону РПЦ та створення судової процедури для ліквідації УПЦ, якщо УПЦ не розірве зв’язку з РПЦ.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Крім того, закон передбачає можливість ліквідації релігійних організацій, залучених поширенням так званої ідеології «русского мира» — розмитого та внутрішньо суперечливого наративу про виняткові політичні та духовні права Росії на контроль над Україною, що використовується для виправдання російської агресії.
Зеленський подавав ці заходи як спосіб захисту «духовної незалежності українців», маючи на увазі, що духовність українців має бути включена до сфери безпеки та як така захищатися державою. Це явно контрастувало з його підходом до вторгнення. Питання про те, яку церкву відвідувати, перестало бути нерелевантним, принаймні якщо людина відвідує «московську церкву».
Зміна підходів українського президента у бік сек’юритизації релігії та більш інтрузивного підходу до міжправославних відносин не могли статися без трьох основних чинників.
По-перше, частина команди Зеленського, відповідальна за безпеку, була й значно уважнішою до релігійного аспекту війни з Росією, і набагато менш нейтральною щодо відносин між двома українськими православними церквами. Колишній голова Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данилов, голова СБУ Василь Малюк та голова Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов публічно взаємодіяли чи взаємодіють із ПЦУ та її керівництвом та у відповідь сприймаються останнім у виключно позитивному ключі. Крім того, восени 2022 року Зеленський призначив нового голову ДЕСС Віктора Єленського — давнього критика УПЦ. Швидше за все, вони пояснили президенту, що РПЦ активно підтримує і схвалює путінську агресію (що, безумовно, відповідає дійсності), та просували і продовжують просувають ідею тиску на УПЦ у відповідь на це схвалення, що, водночас, викликає критику з точки зору міжнародних стандартів у сфері безпеки свободи релігії та у зв’язку з неефективністю таких заходів для зміцнення безпеки України.
Варто зазначити, що керівництво УПЦ дало певні підстави для такої політики з боку української держави. У травні 2022 року Церква заявила про свою «повну незалежність» від РПЦ, але не захотіла чіткіше і більш недвозначно виступити проти мілітаризації патріархом Кирилом віри та церкви для нападу на Україну та використання Росією «захисту «канонічної» Української православної церкви» для виправдання агресивної війни. Низка єпископів УПЦ зберігають двозначне мовчання щодо ролі РПЦ у війні, і УПЦ, незважаючи на звернення українського уряду, ніколи не застосовувала жодних санкцій до священнослужителів, причетних до державної зради чи співпраці з російськими військовими, навіть до тих, хто був засуджений і відправлений до Росії в рамках обміну ув’язненими.
По-друге, принаймні з квітня 2022 року громадська думка України підтримує повну заборону чи жорсткий контроль над УПЦ, і ця підтримка лише зростає.
Повномасштабне вторгнення дало друге життя феномену «атеїстів Київського патріархату». Спочатку цей термін використовувався для опису значної кількості українців, які не виявляли особливої релігійності чи інтересу до релігійного життя, але позитивно оцінювали створення ПЦУ та її визнання патріархом Варфоломієм. Після початку вторгнення ця ж група підтримала заборону УПЦ як важливий захід для захисту національної безпеки в умовах війни з Росією. Українське суспільство значною мірою досягло консенсусу щодо видалення з публічного простору України російських історичних, культурних, ідеологічних та духовних маркерів, включаючи УПЦ, яку багато хто розглядає як «російську церкву». У цьому контексті для Зеленського більша увага до релігії та підтримка обмежень на адресу УПЦ — просто елемент згаданої вище цілі «бути потрібним людям» у ситуації, коли президент не має особистих вподобань.
По-третє, світськість чи навіть байдужість Зеленського до релігії суттєво спростили швидкий перехід від тези про «будь-яку церкву» до ідеї духовної незалежності, забезпеченої відповідними діями держави.⬇️ ⬇️ ⬇️
Зеленський подавав ці заходи як спосіб захисту «духовної незалежності українців», маючи на увазі, що духовність українців має бути включена до сфери безпеки та як така захищатися державою. Це явно контрастувало з його підходом до вторгнення. Питання про те, яку церкву відвідувати, перестало бути нерелевантним, принаймні якщо людина відвідує «московську церкву».
Зміна підходів українського президента у бік сек’юритизації релігії та більш інтрузивного підходу до міжправославних відносин не могли статися без трьох основних чинників.
По-перше, частина команди Зеленського, відповідальна за безпеку, була й значно уважнішою до релігійного аспекту війни з Росією, і набагато менш нейтральною щодо відносин між двома українськими православними церквами. Колишній голова Ради національної безпеки і оборони України Олексій Данилов, голова СБУ Василь Малюк та голова Головного управління розвідки Міністерства оборони України Кирило Буданов публічно взаємодіяли чи взаємодіють із ПЦУ та її керівництвом та у відповідь сприймаються останнім у виключно позитивному ключі. Крім того, восени 2022 року Зеленський призначив нового голову ДЕСС Віктора Єленського — давнього критика УПЦ. Швидше за все, вони пояснили президенту, що РПЦ активно підтримує і схвалює путінську агресію (що, безумовно, відповідає дійсності), та просували і продовжують просувають ідею тиску на УПЦ у відповідь на це схвалення, що, водночас, викликає критику з точки зору міжнародних стандартів у сфері безпеки свободи релігії та у зв’язку з неефективністю таких заходів для зміцнення безпеки України.
Варто зазначити, що керівництво УПЦ дало певні підстави для такої політики з боку української держави. У травні 2022 року Церква заявила про свою «повну незалежність» від РПЦ, але не захотіла чіткіше і більш недвозначно виступити проти мілітаризації патріархом Кирилом віри та церкви для нападу на Україну та використання Росією «захисту «канонічної» Української православної церкви» для виправдання агресивної війни. Низка єпископів УПЦ зберігають двозначне мовчання щодо ролі РПЦ у війні, і УПЦ, незважаючи на звернення українського уряду, ніколи не застосовувала жодних санкцій до священнослужителів, причетних до державної зради чи співпраці з російськими військовими, навіть до тих, хто був засуджений і відправлений до Росії в рамках обміну ув’язненими.
По-друге, принаймні з квітня 2022 року громадська думка України підтримує повну заборону чи жорсткий контроль над УПЦ, і ця підтримка лише зростає.
Повномасштабне вторгнення дало друге життя феномену «атеїстів Київського патріархату». Спочатку цей термін використовувався для опису значної кількості українців, які не виявляли особливої релігійності чи інтересу до релігійного життя, але позитивно оцінювали створення ПЦУ та її визнання патріархом Варфоломієм. Після початку вторгнення ця ж група підтримала заборону УПЦ як важливий захід для захисту національної безпеки в умовах війни з Росією. Українське суспільство значною мірою досягло консенсусу щодо видалення з публічного простору України російських історичних, культурних, ідеологічних та духовних маркерів, включаючи УПЦ, яку багато хто розглядає як «російську церкву». У цьому контексті для Зеленського більша увага до релігії та підтримка обмежень на адресу УПЦ — просто елемент згаданої вище цілі «бути потрібним людям» у ситуації, коли президент не має особистих вподобань.
По-третє, світськість чи навіть байдужість Зеленського до релігії суттєво спростили швидкий перехід від тези про «будь-яку церкву» до ідеї духовної незалежності, забезпеченої відповідними діями держави.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Український президент продовжує ставитися до релігії як до суто політичного питання та розглядати заходи, які вживаються проти УПЦ, суто як заходи, спрямовані на скорочення впливу Росії на Україну через керівництво УПЦ, яке залучено до каламутних політичних ігор та інфільтровано агентами КДБ/ФСБ. Не маючи особистого досвіду релігійного життя і не володіючи достатньо релігійною грамотністю, Зеленський ігнорує чи не надає значення неполітичним аспектам відокремлення УПЦ від РПЦ, таким як роль взаємного визнання у рамках світового православ’я чи характер розколу всередині Української православної церкви, який навряд чи можна звести до дихотомії «московська церква проти національної церкви».
Крім того, український президент недооцінює, як ці заходи вплинуть на рядові парафії УПЦ та їхніх віруючих. Закон 2024 року поставив останніх у становище «релігійного іншого» в Україні, якщо вони не очистять себе шляхом переходу з УПЦ до іншої церкви — логічний і простий крок для зовнішнього спостерігача на кшталт Зеленського і складний і обумовлений безліччю неполітичних факторів вибір для парафіянина і священника. Це вже торкнулося деяких парафій і віруючих УПЦ, особливо в регіонах, де ця церква не є релігійною більшістю і тому може зазнавати соціального відчуження або тиску місцевої влади як «путінська церква».
Динаміка державно-церковних відносин в період президенства Зеленського
Перехід Зеленського до більш сек’юритизованого та політизованого підходу до релігії призвів до змін в українській моделі відносин держави та церкви. У жовтні 2024 року, представляючи свій план стійкості України, президент України заявив, що держава розвиватиме відносини «співпраці» (тобто перейде до більш коопераційної моделі відносин) з усіма релігіями, але не з московською церквою, час якої закінчився.
Проте, Зеленський не виявляє жодного інтересу до переформатування релігійного ландшафту України шляхом встановлення партнерських відносин із певними релігіями чи до структурування релігійного ринку на різні рівні залежно від «традиційності» певних релігій чи кількості віруючих, як це зазвичай можна спостерігати у багатьох коопераційних моделях у світі. Поки що повномасштабне вторгнення лише змінило нейтралітет Зеленського, виключивши УПЦ як проблему безпеки з легітимного релігійного ландшафту.
Зеленський не перейшов до прямої підтримки та просування ПЦУ у її конкуренції з УПЦ, як це робив Порошенко, хоча дехто хто з його соратників підтримав би такий крок. Він продовжує публічно взаємодіяти з ПЦУ через Всеукраїнську раду церков чи на екуменічних заходах, а не проводити публічні зустрічі з митрополитом Епіфанієм віч-на-віч. Офіс Зеленського, схоже, все більше надихається ідеєю примусового від’єднання УПЦ від Москви, особливо на тлі вимог Кремля зняти обмеження, які Україна наклала на УПЦ, як попередню умову мирної угоди між країнами. Але український президент та ключові гравці його команди поки що значно менші зацікавлені в інтеграції УПЦ до ПЦУ. Вони підтримують зв’язок із патріархом Варфоломієм під невизначеною приводом обговорення духовної незалежності України, даючи зрозуміти, що українська держава продовжує розглядати різні підходи до подолання поділу в українському православ’ї, і створення єдиної православної церкви через заборону УПЦ та передачу її громад до ПЦУ — не єдиний можливий сценарій.
При цьому, Зеленський вже змістив відносини між державою та церквою у бік більш інтрузивної моделі, в якій держава поширює свої інтереси у регулюванні релігії не лише на поведінку релігійних організацій та їх членів, а й на канонічні питання. Зеленський та його політична сила розробили та домоглися прийняття правових норм, які посилили дискреційну владу української держави та забезпечили її інструментами, що потенційно можуть бути ефективно застосовані для заборони релігійних громад за їх канонічні зв’язки або за поширення теологічних поглядів, які уряд вважає небезпечними чи неприйнятними.⬇️ ⬇️ ⬇️
Крім того, український президент недооцінює, як ці заходи вплинуть на рядові парафії УПЦ та їхніх віруючих. Закон 2024 року поставив останніх у становище «релігійного іншого» в Україні, якщо вони не очистять себе шляхом переходу з УПЦ до іншої церкви — логічний і простий крок для зовнішнього спостерігача на кшталт Зеленського і складний і обумовлений безліччю неполітичних факторів вибір для парафіянина і священника. Це вже торкнулося деяких парафій і віруючих УПЦ, особливо в регіонах, де ця церква не є релігійною більшістю і тому може зазнавати соціального відчуження або тиску місцевої влади як «путінська церква».
Динаміка державно-церковних відносин в період президенства Зеленського
Перехід Зеленського до більш сек’юритизованого та політизованого підходу до релігії призвів до змін в українській моделі відносин держави та церкви. У жовтні 2024 року, представляючи свій план стійкості України, президент України заявив, що держава розвиватиме відносини «співпраці» (тобто перейде до більш коопераційної моделі відносин) з усіма релігіями, але не з московською церквою, час якої закінчився.
Проте, Зеленський не виявляє жодного інтересу до переформатування релігійного ландшафту України шляхом встановлення партнерських відносин із певними релігіями чи до структурування релігійного ринку на різні рівні залежно від «традиційності» певних релігій чи кількості віруючих, як це зазвичай можна спостерігати у багатьох коопераційних моделях у світі. Поки що повномасштабне вторгнення лише змінило нейтралітет Зеленського, виключивши УПЦ як проблему безпеки з легітимного релігійного ландшафту.
Зеленський не перейшов до прямої підтримки та просування ПЦУ у її конкуренції з УПЦ, як це робив Порошенко, хоча дехто хто з його соратників підтримав би такий крок. Він продовжує публічно взаємодіяти з ПЦУ через Всеукраїнську раду церков чи на екуменічних заходах, а не проводити публічні зустрічі з митрополитом Епіфанієм віч-на-віч. Офіс Зеленського, схоже, все більше надихається ідеєю примусового від’єднання УПЦ від Москви, особливо на тлі вимог Кремля зняти обмеження, які Україна наклала на УПЦ, як попередню умову мирної угоди між країнами. Але український президент та ключові гравці його команди поки що значно менші зацікавлені в інтеграції УПЦ до ПЦУ. Вони підтримують зв’язок із патріархом Варфоломієм під невизначеною приводом обговорення духовної незалежності України, даючи зрозуміти, що українська держава продовжує розглядати різні підходи до подолання поділу в українському православ’ї, і створення єдиної православної церкви через заборону УПЦ та передачу її громад до ПЦУ — не єдиний можливий сценарій.
При цьому, Зеленський вже змістив відносини між державою та церквою у бік більш інтрузивної моделі, в якій держава поширює свої інтереси у регулюванні релігії не лише на поведінку релігійних організацій та їх членів, а й на канонічні питання. Зеленський та його політична сила розробили та домоглися прийняття правових норм, які посилили дискреційну владу української держави та забезпечили її інструментами, що потенційно можуть бути ефективно застосовані для заборони релігійних громад за їх канонічні зв’язки або за поширення теологічних поглядів, які уряд вважає небезпечними чи неприйнятними.
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Цей процес «теологізації» політики у сфері державно-церковних відносин, який є реальністю для більшості країн із православною більшістю, здається, все ще обмежений особистим релігійним нейтралітетом Зеленського. Але якщо чинник його особистої нейтральності буде прибраний із загальної картини чи то самим Зеленським чи його наступником, більш зацікавленим у релігійних справах, оголошена шостим українським президентом співпраця між державою та церквою, а також втручання української держави у релігійну сферу, ймовірно, посиляться.
Джерело: https://publicorthodoxy.org/ukr/good-reads/%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D1%96-%D0%BD%D0%B5-%D0%B9%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F/?fbclid=IwQ0xDSwK4xyRjbGNrArjCtWV4dG4DYWVtAjExAAEexF99GxOs7Bs3Pfy3eOmobl9-PXwC-MUomPnRjUyqR2iQaee7amu7ctNb95g_aem_NTB-Axa1UOs55ud9FZBiPA
Джерело: https://publicorthodoxy.org/ukr/good-reads/%D0%BF%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82-%D1%96-%D0%BD%D0%B5-%D0%B9%D0%BE%D0%B3%D0%BE-%D1%80%D0%B5%D0%BB%D1%96%D0%B3%D1%96%D1%8F/?fbclid=IwQ0xDSwK4xyRjbGNrArjCtWV4dG4DYWVtAjExAAEexF99GxOs7Bs3Pfy3eOmobl9-PXwC-MUomPnRjUyqR2iQaee7amu7ctNb95g_aem_NTB-Axa1UOs55ud9FZBiPA
Public Orthodoxy - Українська версія
Президент і (не його) релігія
How Ukrainian President Volodymyr Zelensky's attitude toward religion has evolved and how this has affected state-church relations.
Працівників ТЦК сильно побили в реабілітаційному центрі, який діє при місцевій протестантській церкві.
Невідомі напали на групу оповіщення ТЦК, одного військового сильно побили.
Учора близько 16.00 в населеному пункті Зозів Шпанівської ТГ під час перевірки військово-облікових даних громадян мобілізаційного віку на групу оповіщення одного з ТЦКСП Рівненської області було здійснено напад невідомими особами за попередніми даними громадянами, які перебувають у реабілітаційному центрі при місцевій церкві, у кількості орієнтовно шістьох осіб із застосуванням фізичного впливу.
В результаті чого один з військовослужбовців ТЦКСП отримав травму та був направлений каретою швидкої допомоги до медичного закладу, попередній діагноз: травматичний вивих середньої фаланги пальця лівої кисті. У іншого військовослужбовця діагностовано забій щелепи.
На місце події прибули наряд поліції та слідчо-оперативна група. За результатами роботи яких відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 125 ККУ. З місця події чоловіки мобілізаційного віку втекли.
Це точно не УПЦ, бо про це б написали і розсписали. Собака з поліцією і не тільки прийшла б. А так, м'яко, церква та й усе. Щоб не образились бодай правильні віряни на журнашлюшок.
Невідомі напали на групу оповіщення ТЦК, одного військового сильно побили.
Учора близько 16.00 в населеному пункті Зозів Шпанівської ТГ під час перевірки військово-облікових даних громадян мобілізаційного віку на групу оповіщення одного з ТЦКСП Рівненської області було здійснено напад невідомими особами за попередніми даними громадянами, які перебувають у реабілітаційному центрі при місцевій церкві, у кількості орієнтовно шістьох осіб із застосуванням фізичного впливу.
В результаті чого один з військовослужбовців ТЦКСП отримав травму та був направлений каретою швидкої допомоги до медичного закладу, попередній діагноз: травматичний вивих середньої фаланги пальця лівої кисті. У іншого військовослужбовця діагностовано забій щелепи.
На місце події прибули наряд поліції та слідчо-оперативна група. За результатами роботи яких відкрито кримінальне провадження за ч. 1 ст. 125 ККУ. З місця події чоловіки мобілізаційного віку втекли.
Це точно не УПЦ, бо про це б написали і розсписали. Собака з поліцією і не тільки прийшла б. А так, м'яко, церква та й усе. Щоб не образились бодай правильні віряни на журнашлюшок.
У ХМЕЛЬНИЦЬКОМУ ТЦК НЕЗАКОННО УТРИМУЮТЬ СВЯЩЕННОСЛУЖИТЕЛЯ УПЦ ПРОТОДИЯКОНА АНДРІЯ МИКОЛАЙОВИЧА МАНЬКЕВИЧА
Пресслужба Хмельницької єпархії УПЦ повідомляє що представники ТЦК забрали та незаконно утримують клірика Хмельницької єпархії УПЦ - штатного диякона Свято-Миколаївського собору протодиякона Андрія (Артура Миколайовича Манькевича).
В середу, 11 червня 2025 року, повертаючись додому після вечірнього богослужіння, близько 19:00 в місті Хмельницькому протодиякон Андрій був затриманий представниками ТЦК. Священнослужителя без пояснень доправили до територіального центру комплектування в місті Хмельницький (мікрорайон Озерна), де незаконно утримують.
Отець Андрій надав офіційний указ, який підтверджує його служіння як штатного диякона Свято-Миколаївського собору міста Хмельницького та посвідчення клірика Хмельницької єпархії УПЦ, але ці документи не були взяті до уваги. За декілька хвилин його заставили пройти ВЛК, і незважаючи на його пояснення щодо своїх хвороб та необхідність зібрати документи для доказів своєї непридатності до служби, представники ТЦК в ніч з 11 на 12 червня 2025 року священнослужителя повезли по військових частях в різних регіонах України. В ніч з 12 на 13 червня 2025 року протодиякона повернули в ТЦК міста Хмельницького (мікрорайон Озерна), де незаконно утримують закритого під замком у казармі.
Згідно з міжнародним правом і конвенціями, священнослужитель не може бути призваний до війська й тим більше не має права брати до рук зброю. Це не лише порушення прав людини, а й грубе ігнорування духовної місії, яку несе пастир.
Просимо поширення цієї інформації. Підтримайте отця Андрія — словом, ділом, молитвою🙏
Пресслужба Хмельницької єпархії УПЦ повідомляє що представники ТЦК забрали та незаконно утримують клірика Хмельницької єпархії УПЦ - штатного диякона Свято-Миколаївського собору протодиякона Андрія (Артура Миколайовича Манькевича).
В середу, 11 червня 2025 року, повертаючись додому після вечірнього богослужіння, близько 19:00 в місті Хмельницькому протодиякон Андрій був затриманий представниками ТЦК. Священнослужителя без пояснень доправили до територіального центру комплектування в місті Хмельницький (мікрорайон Озерна), де незаконно утримують.
Отець Андрій надав офіційний указ, який підтверджує його служіння як штатного диякона Свято-Миколаївського собору міста Хмельницького та посвідчення клірика Хмельницької єпархії УПЦ, але ці документи не були взяті до уваги. За декілька хвилин його заставили пройти ВЛК, і незважаючи на його пояснення щодо своїх хвороб та необхідність зібрати документи для доказів своєї непридатності до служби, представники ТЦК в ніч з 11 на 12 червня 2025 року священнослужителя повезли по військових частях в різних регіонах України. В ніч з 12 на 13 червня 2025 року протодиякона повернули в ТЦК міста Хмельницького (мікрорайон Озерна), де незаконно утримують закритого під замком у казармі.
Згідно з міжнародним правом і конвенціями, священнослужитель не може бути призваний до війська й тим більше не має права брати до рук зброю. Це не лише порушення прав людини, а й грубе ігнорування духовної місії, яку несе пастир.
Просимо поширення цієї інформації. Підтримайте отця Андрія — словом, ділом, молитвою🙏
Інформаційне повідомленняℹ️
🛂На території Доброславської громади Одеського району 10 червня 2025 року співробітниками ТЦК був затриманий
клірик Одеської єпархії УПЦ протоієрей Олександр Московчук, настоятель Свято-Троїцького храму с. Трояндове(23 роки в сані). Незважаючи на вік та незадовільний стан здоров’я, а також канонічну неможливість брати зброю в руки, та неможливість мобілізувати за Законом, священослужителя примушували та примушують до підписання контракту на військову службу, погрожуючи та чинячи психологічний тиск, перевозячи в різні відділення ТЦК та військові частини Одеської області і України.
❗️На даний час отець Олександр вже четверту добу знаходиться в казармах ТЦК, безпідставно позбавлений можливості бачити родину та виконувати
свої пастирські обов’язки. Священику надається кваліфікована правнича допомога. Просимо всіх піднести гарячі молитви за протоієрея Олександра, його родину та духовних чад.
🛂На території Доброславської громади Одеського району 10 червня 2025 року співробітниками ТЦК був затриманий
клірик Одеської єпархії УПЦ протоієрей Олександр Московчук, настоятель Свято-Троїцького храму с. Трояндове(23 роки в сані). Незважаючи на вік та незадовільний стан здоров’я, а також канонічну неможливість брати зброю в руки, та неможливість мобілізувати за Законом, священослужителя примушували та примушують до підписання контракту на військову службу, погрожуючи та чинячи психологічний тиск, перевозячи в різні відділення ТЦК та військові частини Одеської області і України.
❗️На даний час отець Олександр вже четверту добу знаходиться в казармах ТЦК, безпідставно позбавлений можливості бачити родину та виконувати
свої пастирські обов’язки. Священику надається кваліфікована правнича допомога. Просимо всіх піднести гарячі молитви за протоієрея Олександра, його родину та духовних чад.
Руслан Кухарчук пише на fb:
Так званий "гей-парад" (київпрайд) НЕ відбувся.
Натомість всім центром Києва пройшла багатотисячна колона - Хода на захист сім'ї, дітей у України та Марш традиції.
Це наша спільна перемога!
Це наше місто!
Це наша країна!
Бог. Родина. Україна.
А що сказало УПЦ, ПЦУ та інші про цю содомітську мерзоту? Чекаємо коментарів.
Так званий "гей-парад" (київпрайд) НЕ відбувся.
Натомість всім центром Києва пройшла багатотисячна колона - Хода на захист сім'ї, дітей у України та Марш традиції.
Це наша спільна перемога!
Це наше місто!
Це наша країна!
Бог. Родина. Україна.
А що сказало УПЦ, ПЦУ та інші про цю содомітську мерзоту? Чекаємо коментарів.
У Рівненській єпархії почали перевіряти парафії УПЦ на зв'язок з РПЦ
Голова Рівненської обласної ради Андрій Карауш видав розпорядження щодо перевірки храмів Рівненської єпархії Української Православної Церкви на предмет їхньої належності до РПЦ.
Під час засідання на Георгіївському подвір'ї в Рівному протоієрей Віктор Земляний прокоментував ситуацію у зв'язку з офіційним розпорядженням Рівненської облради про перевірки приходів УПЦ.
Єпархіальна рада склала офіційне звернення до голови обласної ради, в якому виклала позицію єпархії щодо дій влади.
На думку священнослужителів, вони можуть бути розцінені як втручання в діяльність релігійної організації.
Далі буде як то кажуть...
Голова Рівненської обласної ради Андрій Карауш видав розпорядження щодо перевірки храмів Рівненської єпархії Української Православної Церкви на предмет їхньої належності до РПЦ.
Під час засідання на Георгіївському подвір'ї в Рівному протоієрей Віктор Земляний прокоментував ситуацію у зв'язку з офіційним розпорядженням Рівненської облради про перевірки приходів УПЦ.
Єпархіальна рада склала офіційне звернення до голови обласної ради, в якому виклала позицію єпархії щодо дій влади.
На думку священнослужителів, вони можуть бути розцінені як втручання в діяльність релігійної організації.
Далі буде як то кажуть...
На болотах своя атмоZфера
В Москві стали популярними корпоративи в стилі ГУЛАГу. За 400 000 рублів учасників переодягають в тілогрійки, запрошують порубати ліс та поїсти баланду. І обов'язково чифір. В ролі страшних НКВДшників виступають актори і ваш начальник. Також в програмі амністія, ну й застілля.
Почекайте трішки і корпоративи в стилі ГУЛАГу в вас будуть безкоштовними.
Правда, без амністії і застілля.
Добрий ранок!
В Москві стали популярними корпоративи в стилі ГУЛАГу. За 400 000 рублів учасників переодягають в тілогрійки, запрошують порубати ліс та поїсти баланду. І обов'язково чифір. В ролі страшних НКВДшників виступають актори і ваш начальник. Також в програмі амністія, ну й застілля.
Почекайте трішки і корпоративи в стилі ГУЛАГу в вас будуть безкоштовними.
Правда, без амністії і застілля.
Добрий ранок!
Наші Почаївські інсайди повідомляють.
Отець Пафнутій один з рекордсменів свого послуху. В 1997 році він прийняв управління скитом, начебто після отця Галактіона який зараз в Тригір'ї на Житомирщині. Звичайно при отцю Пафнутію скит розрісся і вже не є скитом в повному розумінні цього слова. Не дивлячись на грандіозне велике будівництво в Лаврі скит досить довго був затишним, спокійним місцем чернечого подвигу. Отець Пафнутій останніх декілька десятиліть в скиту балансуючий між різними партіями. Звичайно ж на скиту як і в Лаврі хоче командувати молдавсько-гагаузська партія. Сірий кардинал скита економ монах Назарій не одній людині поламав життя. Його людина по духу і поглядах благочинний архім. Єміліан зі своїми приспішниками та інші монахи зі своєї сторони. І ось весь цей час ігумен був балансом між всіми і відмінно з цим справлявся.
Що буде далі побачимо, але ліквідувавши саме такий баланс влада повністю тепер у руках Назарія і його ватних людей. Та лавина, яка роками стримувалася тепер вільна.
Що ж буде?
Отець Пафнутій один з рекордсменів свого послуху. В 1997 році він прийняв управління скитом, начебто після отця Галактіона який зараз в Тригір'ї на Житомирщині. Звичайно при отцю Пафнутію скит розрісся і вже не є скитом в повному розумінні цього слова. Не дивлячись на грандіозне велике будівництво в Лаврі скит досить довго був затишним, спокійним місцем чернечого подвигу. Отець Пафнутій останніх декілька десятиліть в скиту балансуючий між різними партіями. Звичайно ж на скиту як і в Лаврі хоче командувати молдавсько-гагаузська партія. Сірий кардинал скита економ монах Назарій не одній людині поламав життя. Його людина по духу і поглядах благочинний архім. Єміліан зі своїми приспішниками та інші монахи зі своєї сторони. І ось весь цей час ігумен був балансом між всіми і відмінно з цим справлявся.
Що буде далі побачимо, але ліквідувавши саме такий баланс влада повністю тепер у руках Назарія і його ватних людей. Та лавина, яка роками стримувалася тепер вільна.
Що ж буде?
Блєск і ніщєта Почаївських куртізанов.
1996 рік для Почаївської Лаври, рік воцаріння архімандрита Володимира Мороза на такій жаданій його честолюбству посаді намісника Лаври.
Влаштувавши такий собі мєстєчковий майдан він скидує чільного намісника єпископа Федора Гаюна і бере владу в свої руки. Різними обіцянками вигод монахи в Києві в митрополії роблять формений форс-мажор і протискають Володимира в намісники попри спротив Блаженнішого митрополита Володимира і Синоду УПЦ.
Звичайно ж ніяких обіцянок ніхто не виконав, але на довгі десятиріччя в Українській Лаврі влада осідає в руках румуна полукровки який не любить ні людей, не Україну і навіть не Росію, а тільки гроші, гроші і ще раз гроші. Майже всі монахи, які пам'ятають Володимира рівним собі ієродияконом, ієромонахом зживаються ним з Лаври і опиняються хто де по географії колишнього совка. Хто в інших монастирях, а хтось і на роздоріжжі як отець Ювеналій наприклад якого Володимир особливо принизливо згадує і поступає по відношенню до нього досі. Намісник Володимир привозить свою компанію молодих і амбітних земляків, які й отримують повноту влади і життєвих благ. Брати Іов і Віталій в постризі Ніфонт Стратулати, Онуфрій Мурзак, Віктор в постризі Євлогій Радомський, Венедикт Якубівський, Никон Марусяк та інша хрещатицька братія молодих і гарячих які мали змінити курс лаври на 180 градусів, що власне і зробили. Окрім цього й ті хто помагали з числа самої братії робити переворот Андрій в постризі Іосиф Лєснік, Юстініан Думитрович, Аліпій який сидить в Москві зв'язуюча ланка між намісником і кураторами з патріархії та інші. Зробили і роблять далі ліквідовуючи всіх, хто заважав робити, або якось казав щось проти.
Вікова святиня, центр духовності і просвітництва стала тупо колгоспом імені Віорела Лазарєвіча Мороза з купою його прорабів, які один на одного стукачать сподіваючись кращих благ від хазяїна. Принцип розділяй і володарюй в дії.
Як тільки прикормлені люди з митрополії повідомляли Володимиру що трон починає пошатуватись, то в ту ж ніч потрібна сума відвозилась в Київ і питання вирішувалось.
Тепер, коли намісник однієї Лаври у Воронькові, а іншої в СІЗО, намісник третьої лаври і далі вміло пікірує між крапельками прикриваючись грошима які даються в потрібній кількості потрібним людям в потрібних кабінетах на різних поверхах влади.
Коли для митр. Володимира прийде час розплати і відповіді за те заподіяне зло і поламані монашеські життя?
Чекаємо. Гряді Господи!!!
1996 рік для Почаївської Лаври, рік воцаріння архімандрита Володимира Мороза на такій жаданій його честолюбству посаді намісника Лаври.
Влаштувавши такий собі мєстєчковий майдан він скидує чільного намісника єпископа Федора Гаюна і бере владу в свої руки. Різними обіцянками вигод монахи в Києві в митрополії роблять формений форс-мажор і протискають Володимира в намісники попри спротив Блаженнішого митрополита Володимира і Синоду УПЦ.
Звичайно ж ніяких обіцянок ніхто не виконав, але на довгі десятиріччя в Українській Лаврі влада осідає в руках румуна полукровки який не любить ні людей, не Україну і навіть не Росію, а тільки гроші, гроші і ще раз гроші. Майже всі монахи, які пам'ятають Володимира рівним собі ієродияконом, ієромонахом зживаються ним з Лаври і опиняються хто де по географії колишнього совка. Хто в інших монастирях, а хтось і на роздоріжжі як отець Ювеналій наприклад якого Володимир особливо принизливо згадує і поступає по відношенню до нього досі. Намісник Володимир привозить свою компанію молодих і амбітних земляків, які й отримують повноту влади і життєвих благ. Брати Іов і Віталій в постризі Ніфонт Стратулати, Онуфрій Мурзак, Віктор в постризі Євлогій Радомський, Венедикт Якубівський, Никон Марусяк та інша хрещатицька братія молодих і гарячих які мали змінити курс лаври на 180 градусів, що власне і зробили. Окрім цього й ті хто помагали з числа самої братії робити переворот Андрій в постризі Іосиф Лєснік, Юстініан Думитрович, Аліпій який сидить в Москві зв'язуюча ланка між намісником і кураторами з патріархії та інші. Зробили і роблять далі ліквідовуючи всіх, хто заважав робити, або якось казав щось проти.
Вікова святиня, центр духовності і просвітництва стала тупо колгоспом імені Віорела Лазарєвіча Мороза з купою його прорабів, які один на одного стукачать сподіваючись кращих благ від хазяїна. Принцип розділяй і володарюй в дії.
Як тільки прикормлені люди з митрополії повідомляли Володимиру що трон починає пошатуватись, то в ту ж ніч потрібна сума відвозилась в Київ і питання вирішувалось.
Тепер, коли намісник однієї Лаври у Воронькові, а іншої в СІЗО, намісник третьої лаври і далі вміло пікірує між крапельками прикриваючись грошима які даються в потрібній кількості потрібним людям в потрібних кабінетах на різних поверхах влади.
Коли для митр. Володимира прийде час розплати і відповіді за те заподіяне зло і поламані монашеські життя?
Чекаємо. Гряді Господи!!!
На наш поштамт прийшла відповідь від одного з братії Почаївської Лаври.
Чи не боїмося ми Бога?
Нас досить часто намагаються засоромити, що не монашеське діло викривати публічно гріхи намісника і т.д. Ми намагались достукатись до нашого священноархімандрита у Феофанію, але все марно. Всі про все знають, але десятиріччями мовчать. Хтось куплений грошима, хтось подарунками, хтось ще чимось.
Боїмося Бога і саме тому боремось за обитель щоб вона знову стала обителлю а не колгоспом імені намісника. Якби не боялись, то прилаштувались би також під цю історичну реконструкцію-гру в монашество. Про це казав свт. Ігнатій Брянчанінов як про печальне акторство і душепагубну комедію.
А те, що гріхи бояться публічності ми також знаємо і поки Господь нас покриває ми будемо діяти. Крапля камінь точить і кожна крапля може стати останньою для нашого деспота, який насправді колосс на глиняних ногах.
З молитвами за всіх Почаївські монахи які жаждуть правди.
Назвати свої імена не можемо, бо нам тоді не буде життя. Нас намагаються вичислити, а Божа Матір покриває. Ходять поруч і не бачать.
P.S. Одне питання до тих тільки хто питає нас чи ми не боїмося Бога. А ви владиці Володимиру задавали це питання? Може Іосифу, Ніфонту, Онуфрію, Юстиніану? Ні? Слабо? Якщо задавали, то яка відповідь? Ви пишіть, а ми в коментарях почитаємо.
Чи не боїмося ми Бога?
Нас досить часто намагаються засоромити, що не монашеське діло викривати публічно гріхи намісника і т.д. Ми намагались достукатись до нашого священноархімандрита у Феофанію, але все марно. Всі про все знають, але десятиріччями мовчать. Хтось куплений грошима, хтось подарунками, хтось ще чимось.
Боїмося Бога і саме тому боремось за обитель щоб вона знову стала обителлю а не колгоспом імені намісника. Якби не боялись, то прилаштувались би також під цю історичну реконструкцію-гру в монашество. Про це казав свт. Ігнатій Брянчанінов як про печальне акторство і душепагубну комедію.
А те, що гріхи бояться публічності ми також знаємо і поки Господь нас покриває ми будемо діяти. Крапля камінь точить і кожна крапля може стати останньою для нашого деспота, який насправді колосс на глиняних ногах.
З молитвами за всіх Почаївські монахи які жаждуть правди.
Назвати свої імена не можемо, бо нам тоді не буде життя. Нас намагаються вичислити, а Божа Матір покриває. Ходять поруч і не бачать.
P.S. Одне питання до тих тільки хто питає нас чи ми не боїмося Бога. А ви владиці Володимиру задавали це питання? Може Іосифу, Ніфонту, Онуфрію, Юстиніану? Ні? Слабо? Якщо задавали, то яка відповідь? Ви пишіть, а ми в коментарях почитаємо.
Тетяна Деркач геніально все розклала по полицях:
Тут некий «Политправ» (если я не ошибаюсь, верное чадо Киево-Печерской лавры черносотенного ее периода, сбежавшее в Россию) решил выкатить мне какие-то невразумительные прдъявы. Я процитировала в своем паблике на фейсбуке его мечты о том, что им «нужна Церковь Арсения, Феодосия, Антония, Луки и иже с ними».
В принципе, я могла б и пройти мимо – таких наездов на мое недостоинство столько, что на них нет смысла тратить время. Но поскольку, как мне сказали, есть аудитория, которой был бы интересен мой ответ, отвечаю. На доступном «Политправу» языке. Попытаюсь объяснить, почему русскоязычные украинцы выбирают не-российскую Украину, и почему противопоставление «малороссийского православного генетического кода» (носителем которого, в представлении «Политправа», является «настоящая», не-феофаниевская УПЦ МП) «униатской матрице» - бред сивой кобылы.
Итак, сначала те самые предъявы мне как носителю, видимо, той самой «униатской матрицы».
👆«Вам никогда не приходило в голову, что для того, чтобы Россия не рвалась кого-то защищать, их изначально можно было просто не трогать?»
Россия не может «не защищать». Это акула, которая не имеет плавательного пузыря. Чтобы не утонуть, она должна все время двигаться. То есть воевать. Решение о поглощении Украины было принято Путиным еще при Кучме. Погуглите «Конфликт на острове Тузла». Все остальное – только упоротый поиск повода для «спецоперации». Причину от повода отличаете? Про Российскую империю я даже не вспоминаю. Это такой архетип – постоянно лезть в драку, чтоб доказать себе и окружающим собственное превосходство – будучи нулем без палочки. И в данном случае речь не о «ком-то», а о структуре, которую Россия инструментализировала для поглощения Украины.
Мыслевирус «независимой Украины быть не может» сидел в головах российских политиков вот прямо с первого дня после развала СССР. Как обсессия. Путину это вдалбливал Собчак. Вопреки всей истории российско-украинских отношений. Люди так и не смогли принять тот факт, что Украина под контролем (протекторатом) России все время бунтовала. Вот вам Вернадский 1915 года. Протекторат оказался гнилой и не оправдал ожиданий. А должен был – Украина (условное Киевское княжество) в Московское царство попала не путем его завоевания, а путем договорнячка, и права и вольности казачества были не на последнем месте. Россия видела, кого принимала в подданство в 1654 г.? Неужели барсучков? Нет, других представителей семейства куньих – россомах. Россомахи против медведей – тот еще баттл.
Что потом начало происходить – все знают. Как у нас говорят, бачили очі, що купували, тепер їжте – хоч повилазьте. Украинцы – бойцы, воинственная нация (такая жизнь), но в первую очередь мы земледельцы. Которым просто надо, чтоб нас уважали и принимали такими, какие мы есть. Но нет, кому-то в голову втемяшилось, что украинцы – это просто русские, которых перепрошили некие «униаты» и навязали им оту самую «униатскую матрицу». Да вы там с дуба рухнули? То есть, люди – это просто куски мяса, с мозгами которых можно делать что угодно? Это россиянам внушают методологи-игротехники, чокнутые щедровитяне (как и весь ваш «русский мир» кириенковского разлива). Поизучайте темку. Я как носитель двух генов (русского и украинского) прямо вам говорю: украинцы – НЕ россияне. В оккупации они могут имитировать россиянство или стать жертвами стокгольмского синдрома (из страха или выгоды), но с ресентиментом вы ничего не сделаете – и получите обратку при первой же возможности.
Так что по первой предъяве – нет, нельзя было «никого не трогать» (особенно если речь о ваших агентах влияния). Пробовали, знаем. Уж так годами танцевали польку-бабочку перед Россией, но она только подыскивала удобный момент для поглощения.
👆«Сейчас вы бы уже получили вторую Польшу, которой гордились бы её двуязычные граждане, а не уничтоженную экономику, сотни тысяч погибших и всё те же требования о втором государственном языке и толерантности к инакомыслящим, но уже в виде ультиматума и позорной капитуляции».⬇️ ⬇️ ⬇️
Тут некий «Политправ» (если я не ошибаюсь, верное чадо Киево-Печерской лавры черносотенного ее периода, сбежавшее в Россию) решил выкатить мне какие-то невразумительные прдъявы. Я процитировала в своем паблике на фейсбуке его мечты о том, что им «нужна Церковь Арсения, Феодосия, Антония, Луки и иже с ними».
В принципе, я могла б и пройти мимо – таких наездов на мое недостоинство столько, что на них нет смысла тратить время. Но поскольку, как мне сказали, есть аудитория, которой был бы интересен мой ответ, отвечаю. На доступном «Политправу» языке. Попытаюсь объяснить, почему русскоязычные украинцы выбирают не-российскую Украину, и почему противопоставление «малороссийского православного генетического кода» (носителем которого, в представлении «Политправа», является «настоящая», не-феофаниевская УПЦ МП) «униатской матрице» - бред сивой кобылы.
Итак, сначала те самые предъявы мне как носителю, видимо, той самой «униатской матрицы».
👆«Вам никогда не приходило в голову, что для того, чтобы Россия не рвалась кого-то защищать, их изначально можно было просто не трогать?»
Россия не может «не защищать». Это акула, которая не имеет плавательного пузыря. Чтобы не утонуть, она должна все время двигаться. То есть воевать. Решение о поглощении Украины было принято Путиным еще при Кучме. Погуглите «Конфликт на острове Тузла». Все остальное – только упоротый поиск повода для «спецоперации». Причину от повода отличаете? Про Российскую империю я даже не вспоминаю. Это такой архетип – постоянно лезть в драку, чтоб доказать себе и окружающим собственное превосходство – будучи нулем без палочки. И в данном случае речь не о «ком-то», а о структуре, которую Россия инструментализировала для поглощения Украины.
Мыслевирус «независимой Украины быть не может» сидел в головах российских политиков вот прямо с первого дня после развала СССР. Как обсессия. Путину это вдалбливал Собчак. Вопреки всей истории российско-украинских отношений. Люди так и не смогли принять тот факт, что Украина под контролем (протекторатом) России все время бунтовала. Вот вам Вернадский 1915 года. Протекторат оказался гнилой и не оправдал ожиданий. А должен был – Украина (условное Киевское княжество) в Московское царство попала не путем его завоевания, а путем договорнячка, и права и вольности казачества были не на последнем месте. Россия видела, кого принимала в подданство в 1654 г.? Неужели барсучков? Нет, других представителей семейства куньих – россомах. Россомахи против медведей – тот еще баттл.
Что потом начало происходить – все знают. Как у нас говорят, бачили очі, що купували, тепер їжте – хоч повилазьте. Украинцы – бойцы, воинственная нация (такая жизнь), но в первую очередь мы земледельцы. Которым просто надо, чтоб нас уважали и принимали такими, какие мы есть. Но нет, кому-то в голову втемяшилось, что украинцы – это просто русские, которых перепрошили некие «униаты» и навязали им оту самую «униатскую матрицу». Да вы там с дуба рухнули? То есть, люди – это просто куски мяса, с мозгами которых можно делать что угодно? Это россиянам внушают методологи-игротехники, чокнутые щедровитяне (как и весь ваш «русский мир» кириенковского разлива). Поизучайте темку. Я как носитель двух генов (русского и украинского) прямо вам говорю: украинцы – НЕ россияне. В оккупации они могут имитировать россиянство или стать жертвами стокгольмского синдрома (из страха или выгоды), но с ресентиментом вы ничего не сделаете – и получите обратку при первой же возможности.
Так что по первой предъяве – нет, нельзя было «никого не трогать» (особенно если речь о ваших агентах влияния). Пробовали, знаем. Уж так годами танцевали польку-бабочку перед Россией, но она только подыскивала удобный момент для поглощения.
👆«Сейчас вы бы уже получили вторую Польшу, которой гордились бы её двуязычные граждане, а не уничтоженную экономику, сотни тысяч погибших и всё те же требования о втором государственном языке и толерантности к инакомыслящим, но уже в виде ультиматума и позорной капитуляции».
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
www.religion.in.ua
В. І. Вернадський «Українське питання і російська громадськість» (архівний документ) » Релігія в Україні
Сутність українського питання полягає в тому, що українська народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і
Под неформальным протекторатом России после развала совка происходило разложение нашего народа (потому что эксплуатировались его наихудшие качества), отрицательная селекция в сфере государственного управления и уничтожение флагманов нашей промышленности путем скупки за гроши и банкротства. Чем, к примеру, и занимался приснопамятный Вадик Новинский, скупая и обанкрочивая украинское судостроение. Смотрим на оккупированный Донбасс и видим там... вторую Польшу, ага. Так что, как говорят отцы церкви, слова опровергаются словами – но что опровергнет жизнь? Тысячи уничтоженных, запытанных людей – ради второго государственного языка и толерантности к инакомыслящим? Серьезно? Путин проводит карательную операцию, наслаждаясь мучениями жертв и не считаясь с потерями собственного мужского населения. Все остальное – демагогия.
Капитуляция? Россомах перед медведями? Вы серьезно? Это ваш любимчик Щелин любит рассуждать про мортальность (отрицательную субъектность) украинцев, в упор не понимая, откуда это и зачем. Мол, малороссы, будьте ласковыми покорными шароварниками, и все будет у вас в шоколаде «Бабаевский». Покорные шароварники (вот то, что вы называете «малороссийским генетическим кодом») – это только небольшая часть украинцев сегмента болота, потомки получивших сложный травматический опыт выживания в двух империях. Ее невозможно мультиплицировать на всю нашу изначально пассионарную нацию. Тем более невозможно украинцев перепрограммировать в русских. У нас в организме не расщепляется белок русскости. Смиритесь с этим и научитесь с этим сосуществовать.
«Вместо этого десятилетиями все силы уходили на борьбу с соседом, который в итоге раздосадовал и добил унаследованную от УССР экономику».
Ты смотри, какая тонкая душевная организация у соседа! Дудки. Вот как раз десятилетия ушли на унизительное умасливание этого буйного фрукта, которому раздосадоваться и устроить поножовщину – что на палец подуть. Спасибо, что добил. Войдем в 6-й технологический уклад без этого советского мотлоха.
Никто с соседом, кстати, не боролся. Вместе пилили бабло на трубе. Что не мешало время от времени устраивать нам газаваты и провокации типа Тузлы. Все это уже сочинение на вольную тему. Как говорится, Россия – страна с непредсказуемым прошлым.
👆О том, что «не надо было трогать – была бы в Украине вторая Польша» - величайшее заблуждение (которое и втюхивают таким неучам как Такер Карлсон), подтверждает свежее интервью Виталия Портникова. К нему можно относиться как угодно, но у него колоссальный опыт. Которым он и поделился. Для перевода гугл в помощь.
«З 1991 року вони (російські гебісти) відчувають себе несправедливо ошуканими – тому що вони хотіли все, а отримали частину. І цей термін «помилки 1991 року» я чую з 1991 року: «треба виправити помилку 1991 року, треба виправити помилку 1991 року, як нам виправити помилку 91 року»... І це не Мюнхенська промова (Путіна).
Я вам розкажу, коли я це вперше почув – взимку, здається, 1991 або на початку 1992-го. Я приїхав до Санкт-Петербургу брати інтерв'ю у Анатолія Собчака, мера Санкт-Петербурга, тоді дуже популярного політика. Чому він мене цікавив? Тому що він очолював делегацію Москви, яка приїхала сюди у серпні 1991 року на перемови з приводу проголошення української незалежності. І мені було дуже цікаво, що вже після референдуму, після того, як все відбулося, які він висновки зробить. Тому що я вважав, що це дуже серйозна людина і невипадково очолювала цю комісію.
Інтерв'ю не відбулося. Я вже прийшов до Собчака в кабінет, вже дістав свій блокнотик, диктофончик, і сів вже записувати. Ми домовлялися, але Собчак був такий: міг призначити тобі зустріч, потім її скасувати, і вона могла не відбутися... І це інтерв'ю так і не відбулося.
Коли ми почали говорити, в кабінет увійшов віце-мер Санкт-Петербурга Володимир Путін і сказав, що потрібно кудись їхати: "Вибачте, будь ласка, у нас негайні справи"... Я був дуже здивований цією манерою, я не знав що це Путін – я просто бачив якогось там чиновника. І Собчак сказав: "Володя, подожди, я должен ему сказать".⬇️ ⬇️ ⬇️
Капитуляция? Россомах перед медведями? Вы серьезно? Это ваш любимчик Щелин любит рассуждать про мортальность (отрицательную субъектность) украинцев, в упор не понимая, откуда это и зачем. Мол, малороссы, будьте ласковыми покорными шароварниками, и все будет у вас в шоколаде «Бабаевский». Покорные шароварники (вот то, что вы называете «малороссийским генетическим кодом») – это только небольшая часть украинцев сегмента болота, потомки получивших сложный травматический опыт выживания в двух империях. Ее невозможно мультиплицировать на всю нашу изначально пассионарную нацию. Тем более невозможно украинцев перепрограммировать в русских. У нас в организме не расщепляется белок русскости. Смиритесь с этим и научитесь с этим сосуществовать.
«Вместо этого десятилетиями все силы уходили на борьбу с соседом, который в итоге раздосадовал и добил унаследованную от УССР экономику».
Ты смотри, какая тонкая душевная организация у соседа! Дудки. Вот как раз десятилетия ушли на унизительное умасливание этого буйного фрукта, которому раздосадоваться и устроить поножовщину – что на палец подуть. Спасибо, что добил. Войдем в 6-й технологический уклад без этого советского мотлоха.
Никто с соседом, кстати, не боролся. Вместе пилили бабло на трубе. Что не мешало время от времени устраивать нам газаваты и провокации типа Тузлы. Все это уже сочинение на вольную тему. Как говорится, Россия – страна с непредсказуемым прошлым.
👆О том, что «не надо было трогать – была бы в Украине вторая Польша» - величайшее заблуждение (которое и втюхивают таким неучам как Такер Карлсон), подтверждает свежее интервью Виталия Портникова. К нему можно относиться как угодно, но у него колоссальный опыт. Которым он и поделился. Для перевода гугл в помощь.
«З 1991 року вони (російські гебісти) відчувають себе несправедливо ошуканими – тому що вони хотіли все, а отримали частину. І цей термін «помилки 1991 року» я чую з 1991 року: «треба виправити помилку 1991 року, треба виправити помилку 1991 року, як нам виправити помилку 91 року»... І це не Мюнхенська промова (Путіна).
Я вам розкажу, коли я це вперше почув – взимку, здається, 1991 або на початку 1992-го. Я приїхав до Санкт-Петербургу брати інтерв'ю у Анатолія Собчака, мера Санкт-Петербурга, тоді дуже популярного політика. Чому він мене цікавив? Тому що він очолював делегацію Москви, яка приїхала сюди у серпні 1991 року на перемови з приводу проголошення української незалежності. І мені було дуже цікаво, що вже після референдуму, після того, як все відбулося, які він висновки зробить. Тому що я вважав, що це дуже серйозна людина і невипадково очолювала цю комісію.
Інтерв'ю не відбулося. Я вже прийшов до Собчака в кабінет, вже дістав свій блокнотик, диктофончик, і сів вже записувати. Ми домовлялися, але Собчак був такий: міг призначити тобі зустріч, потім її скасувати, і вона могла не відбутися... І це інтерв'ю так і не відбулося.
Коли ми почали говорити, в кабінет увійшов віце-мер Санкт-Петербурга Володимир Путін і сказав, що потрібно кудись їхати: "Вибачте, будь ласка, у нас негайні справи"... Я був дуже здивований цією манерою, я не знав що це Путін – я просто бачив якогось там чиновника. І Собчак сказав: "Володя, подожди, я должен ему сказать".
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
www.religion.in.ua
В. І. Вернадський «Українське питання і російська громадськість» (архівний документ) » Релігія в Україні
Сутність українського питання полягає в тому, що українська народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і
І він мені сказав оцю фразу: "Україна отримала подарунки від більшовиків. Якщо вона буде з нами, це ще можна терпіти, але якщо вона захоче не бути з Росією, вона може піти – тільки без цих подарунків». А поруч сидів Путін...
Я потім це взагалі все згадав, коли в Кремлі в 2014 році він читав Кримську промову. І от він все це говорить, а я: "Господи, я ж це все чув! Де я це чув?" І тут я раптом згадую: та ми ж сиділи вже! Як я дивився на нього по телевізору, я так дивився на нього живого, він сидів навпроти мене, і Собчак в цей момент це говорив! Ну і от вам Мюнхенська промова. Вона не не на початку 2000-х була написана, вона була частиною ідеології Анатолія Олександровича».
То есть, если украинцы будут сидеть на коротком поводке – оставим им в пользование наши исконные (чо, блин?) земли (а мы на этих землях оказались при большевиках только?). Украинцы? На поводке? Где таких украинцев видели?
А это уже из старенькой статьи Андрея Илларионова.
"Создание Союза ССР произошло 30 декабря 1922 г. При его создании, а также в 1921-22 гг. никакие территории от России Украине не передавались.
Формирование современной российско-украинской границы происходило несколько иначе.
- 7 ноября 1917 г. своим ІІІ Универсалом Украинская Центральная Рада провозгласила формирование Украинской Народной Республики (УНР) в границах девяти губерний Российской Империи с преобладавшим украинским населением:
«К территории Народной Украинской Республики относятся земли, заселенные преимущественно украинцами: Киевщина, Подолье, Волынь, Черниговщина, Полтавщина, Харьковщина, Екатеринославщина, Херсонщина, Таврия (без Крыма).
Окончательное определение границ Украинской Народной Республики, касательно присоединения частей Курщины, Холмщины, Воронежчины и смежных губерний и областей, где большинство населения украинское, должно быть установлено с согласия организованной воли народов».
- По договору от 12 июня 1918 г. РСФСР признала Украинскую Державу в ее границах.
- По договору от 10 марта 1919 г. УНР передала РСФСР:
а) Крымскую часть Таврической губернии (Крымский полуостров);
б) полностью Суражский, Стародубский, Мглинский уезды и большую часть Новозыбковского уезда Черниговской губернии.
- 16 апреля 1920 г. согласованным постановлением ВЦИК, СНК РСФСР и ВУЦВК «Об образовании Донецкой губернии» РСФСР передала Украине некоторые территории Области Войска Донского:
а) станицы Гундоровскую, Каменскую, Калитвинскую, Усть-Белокалитвенскую, волость Каршово-Обривскую Донецкого округа;
б) станицы Владимирскую, Александровскую Черкасского округа;
в) город Таганрог с Таганрогским округом.
- В августе 1920 г. РСФСР передала УССР станицу Луганскую.
- 28 декабря 1920 г. между РСФСР и УССР был заключен договор о сотрудничестве в военной и хозяйственной деятельности, который не затрагивал вопросы границ.
- 30 декабря 1922 г. был заключен Договор об образовании СССР, также не затрагивавший вопросы границ между входящими в него республиками.
- 16 октября 1925 г. Постановлением Президиума ЦИК СССР «Об урегулировании границ Украинской Социалистической Советской Республики с Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой и Белорусской Социалистической Советской Республикой» был произведен взаимный обмен территориями между УССР и РСФСР.
Украина передала в РСФСР:
а) город Таганрог, Федоровский, Николаевский, Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточную часть Екатериновского района Таганрогского округа;
б) город Шахты, Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа.
РСФСР передала Украине:
а) Семеновскую волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;
б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии;
в) селения Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии: Фатевиж, Барановку, Демьяновку, Муравейню, Толстодубово (Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сетное, деревню Грудскую (Подыводской волости);⬇️ ⬇️ ⬇️
Я потім це взагалі все згадав, коли в Кремлі в 2014 році він читав Кримську промову. І от він все це говорить, а я: "Господи, я ж це все чув! Де я це чув?" І тут я раптом згадую: та ми ж сиділи вже! Як я дивився на нього по телевізору, я так дивився на нього живого, він сидів навпроти мене, і Собчак в цей момент це говорив! Ну і от вам Мюнхенська промова. Вона не не на початку 2000-х була написана, вона була частиною ідеології Анатолія Олександровича».
То есть, если украинцы будут сидеть на коротком поводке – оставим им в пользование наши исконные (чо, блин?) земли (а мы на этих землях оказались при большевиках только?). Украинцы? На поводке? Где таких украинцев видели?
А это уже из старенькой статьи Андрея Илларионова.
"Создание Союза ССР произошло 30 декабря 1922 г. При его создании, а также в 1921-22 гг. никакие территории от России Украине не передавались.
Формирование современной российско-украинской границы происходило несколько иначе.
- 7 ноября 1917 г. своим ІІІ Универсалом Украинская Центральная Рада провозгласила формирование Украинской Народной Республики (УНР) в границах девяти губерний Российской Империи с преобладавшим украинским населением:
«К территории Народной Украинской Республики относятся земли, заселенные преимущественно украинцами: Киевщина, Подолье, Волынь, Черниговщина, Полтавщина, Харьковщина, Екатеринославщина, Херсонщина, Таврия (без Крыма).
Окончательное определение границ Украинской Народной Республики, касательно присоединения частей Курщины, Холмщины, Воронежчины и смежных губерний и областей, где большинство населения украинское, должно быть установлено с согласия организованной воли народов».
- По договору от 12 июня 1918 г. РСФСР признала Украинскую Державу в ее границах.
- По договору от 10 марта 1919 г. УНР передала РСФСР:
а) Крымскую часть Таврической губернии (Крымский полуостров);
б) полностью Суражский, Стародубский, Мглинский уезды и большую часть Новозыбковского уезда Черниговской губернии.
- 16 апреля 1920 г. согласованным постановлением ВЦИК, СНК РСФСР и ВУЦВК «Об образовании Донецкой губернии» РСФСР передала Украине некоторые территории Области Войска Донского:
а) станицы Гундоровскую, Каменскую, Калитвинскую, Усть-Белокалитвенскую, волость Каршово-Обривскую Донецкого округа;
б) станицы Владимирскую, Александровскую Черкасского округа;
в) город Таганрог с Таганрогским округом.
- В августе 1920 г. РСФСР передала УССР станицу Луганскую.
- 28 декабря 1920 г. между РСФСР и УССР был заключен договор о сотрудничестве в военной и хозяйственной деятельности, который не затрагивал вопросы границ.
- 30 декабря 1922 г. был заключен Договор об образовании СССР, также не затрагивавший вопросы границ между входящими в него республиками.
- 16 октября 1925 г. Постановлением Президиума ЦИК СССР «Об урегулировании границ Украинской Социалистической Советской Республики с Российской Социалистической Федеративной Советской Республикой и Белорусской Социалистической Советской Республикой» был произведен взаимный обмен территориями между УССР и РСФСР.
Украина передала в РСФСР:
а) город Таганрог, Федоровский, Николаевский, Матвеево-Курганский, Советинский, Голодаевский районы и восточную часть Екатериновского района Таганрогского округа;
б) город Шахты, Глубокинский, Ленинский, Каменский, Усть-Белокалитвенский, Владимирский, Сулинский, Шахтинский районы и части территории Сорокинского и Алексеевского районов Шахтинского округа.
РСФСР передала Украине:
а) Семеновскую волость Новозыбковского уезда Гомельской губернии;
б) селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда Брянской губернии;
в) селения Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии: Фатевиж, Барановку, Демьяновку, Муравейню, Толстодубово (Лемешковской волости) и Сельцо-Никитское, Сетное, деревню Грудскую (Подыводской волости);
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
www.religion.in.ua
В. І. Вернадський «Українське питання і російська громадськість» (архівний документ) » Релігія в Україні
Сутність українського питання полягає в тому, що українська народність виробилася в чітко окреслену етнографічну індивідуальність з національною свідомістю, завдяки якій намагання ближніх і
г) весь Путивльский уезд (с городом Путивлем), за исключением Крупецкой волости;
д) Криничевскую волость Суджанского уезда Курской губернии;
е) южную часть Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губернии;
ж) южную часть Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии;
з) Троицкую волость и часть Уразовской волости Валуйского уезда Воронежской губернии.
- 16 октября 1928 г. Постановлением Президиума ЦИК СССР был произведен обмен территориями между УССР и РСФСР.
УССР передала РСФСР: селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда и деревню Грудскую (Подыводской волости) Севского уезда Брянской губернии.
РСФСР передала УССР:
а) селения Рашковичи и Смокаревку Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии;
б) селения Старицы, Прилипки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии;
в) селения Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Песняки, Александрию, Васильевку и Новую Деревню Миропольской волости Грайворонского уезда Курской губернии.
- 26 апреля 1954 г. Верховный Совет СССР передал УССР Крымскую область.
- 8 декабря 1991 г. Соглашением о создании Содружества Независимых Государств Россия и Украина признали территориальную целостность друг друга и неприкосновенность существующих между ними границ.»»
Не зупиняйтеся, пані Тетяно!
Джерело: тг Кривая планка
д) Криничевскую волость Суджанского уезда Курской губернии;
е) южную часть Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губернии;
ж) южную часть Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии;
з) Троицкую волость и часть Уразовской волости Валуйского уезда Воронежской губернии.
- 16 октября 1928 г. Постановлением Президиума ЦИК СССР был произведен обмен территориями между УССР и РСФСР.
УССР передала РСФСР: селение Знобь Трубчевской волости Почепского уезда и деревню Грудскую (Подыводской волости) Севского уезда Брянской губернии.
РСФСР передала УССР:
а) селения Рашковичи и Смокаревку Хинельской волости Севского уезда Брянской губернии;
б) селения Старицы, Прилипки и Огурцово Муромской волости Белгородского уезда Курской губернии;
в) селения Великая Рыбица, Мирополье, Студенки, Запселье, Песняки, Александрию, Васильевку и Новую Деревню Миропольской волости Грайворонского уезда Курской губернии.
- 26 апреля 1954 г. Верховный Совет СССР передал УССР Крымскую область.
- 8 декабря 1991 г. Соглашением о создании Содружества Независимых Государств Россия и Украина признали территориальную целостность друг друга и неприкосновенность существующих между ними границ.»»
Не зупиняйтеся, пані Тетяно!
Джерело: тг Кривая планка