РУКИ З ОСИКИ
пів четвертої б‘є
з великої осики
(нею вітер шелестів інші осики)
падає кінцівка крюком
вчепити інші осики й на мох –
вийшов вологий відбиток.
зелене проміння ширить
з відкритої рани в
напрямку рукостискання
іншої осики. це майже
– кохаю
але нікого ти не кохаєш
відкрити ще рану
відтяти ще руку
розлоге гілля ненадовго
віддай кого не кохаєш в
кислотно зелене проміння
у супровід залізниці
у напрямку чимдалі
паростки пущу
у напрямку що майже
– кохаю

Серце без ночі
Тіло блакитного кольору
Бути сміливими
Іноді дуже боляче
Вени на шкірі
Ведуть до Поліських боліт
Вітер роздмухує пір'я
Не написаних нами листів

Лоскоче шкіру
Запах гнилого березня
Лоскоче пам'ять
Відбиток твоєї ніжності
Я іду спати
Щоби близня-відображення
Змогло поєднати
Наші з тобою розбіжності

Подих у клітці
Хочеться щоби порожньо
Ось плід підсніжника
Чи інша солодша отрута
Хочеться ніжно
З болем народу побути
Щоб без облуди
Щоб і з твоєю Вічністю

#вірші

Читати цитати митців на стінах мені сподобалося найбільше 👀

#культподії

Медунка

Твій смуток торкнувся до мене:
Непристойне рожевою ніжністю —
Стало блакиттю.
Невже ми хотіли кохання?

Поринаєш у мене, бджілко,
Шукаєш нектар,
А там тільки вірші
І любов до похованого Бога,
Якого колись закопали
Під стрижнем мого коріння.

Так я пізнала мудрість
Чекати в землі, коли виросте,
Той, чиє серце пробито
Списом люб'язного сотника.

Так,
Це тебе лякає:
Зворотній процес відновлення,
Порушення давніх правил,
Жінка яка розуміє,
Біль який треба винести
В світі де все погане.

Краще уже не стане:
Блакитне не буде рожевим,
Але треба серце пробити,
Треба водою стікати.

Іноді світ поганий,
Щоб називатись Вічністю;
Іноді незворотність —
Це нагорода Господа.

Невже ми хотіли кохання?
Чи просто шматочок Вічності? —
Вічність блакитного кольору.
Рожеве стає блакитним.

#вірші

Зболена краса:
Шкіра без шитих полотен,
Скоринка льоду у твоїх очах
(Як паморозь серпневого ранку),
Шрами — я вже забула звідки.
Сорокопуди кличуть в саду мою пам'ять,
Хочуть зловити
І наколоти на гілочку.
А вона виривається!
Майже як я од твоїх
Неримованих дотиків.

Пишеш як медитацію,
Так само торкаєшся
Холодом пальців;
Пишеш як пісню,
Тексти для барабанів
Всередині моїх грудей,
Щоб потім писати
Так само зболеним воїнам,
Тільки без ніжності.

Краще мовчати:
Рахуй мої родимки подумки,
Розчиняй в них веснянки,
Так топиться лід
Сліпим доторком шкіри,
І щось повертається
Через солоні перлини.

Дай мені пам'ятити,
Коли ти в мені, сину літа,
Кожну вм'ятинку нашої постелі,
Кожну годину.
Дай мені бути теплом у тобі,
Голизною,
Навіть якщо
Ти поїдеш на Схід із кінцями.
Тільки не рви те коріння,
Яким я у тебе вростала.
Бо помирати просто:
Непросто плекати.

Просто скажи,
Що повернешся зболений, втомлений,
Хоч би людиною, хоч однією сльозою.

#вірші

Лежиш такий померлий
На кожній плащаниці у храмах
Обкладений квітами
Цілують твої рани
Тисячі людей
Які теж мають рани
Йдуть до Твого гробу
Несуть Тобі свій біль страх питання злість мовчання
За всіх тих хто до Тебе не прийде
Бо вже у своєму гробі

Лежить віддавши життя за багатьох
Лишивши чорну хустку рідним
І шматок землі виборений власною кров'ю
В тих хто вигнав Бога зі свого життя країни та сумління

Лежиш мій Господи
Але в той час приймаєш до неба
Тих полеглих без кого цього року Пасха
Буде полита сльозами
Кошики окроплені втратою
Порожнє місце за столом буде виколювати у серці
дірку
З якої тече любов на горбик у саду
Де проростають не дерева а стяги
Синьо-жовті пагони свободи

Мій Господи воскресни
І прийди у дім кожного
Хто боровся зі смертю
У дім тих в кого найдорожчі не воскресли
У серце кожного кого болить втрата
І до тих хто навіть не має гробу
До якого можна прибігти цього пасхального ранку
Бо безвісти зниклий рідний болить невідомістю

Мій Господи доторкнися їхніх ран
Бо лише Ти бачиш яка безодня болю
Відкрилася у кожному зболеному серці
Хто як не Ти можеш туди увійти
Щоби влити життя зцілення надію
Самого себе залишити їм для потіхи

Бо ж бачиш чуєш знаєш
Як болить
Зціли


— С. Антонія МНІ

Стільки світла,
що не поміститься
навіть в найбільший кошик,
запиши мені ці два місяці
як найдовші.

Стільки гніву,
що скоро гнів
все, крім гніву,
із мене виселить,
Покривалом могутніх слів
вкрий мене, як тендітну писанку,

щоб нiчого більше не тріснуло
в місті лагідному Марії.
Боже, дай нам до сотні висновків
одну десяту надії.

Над маленьким життям
в Одесі
не примушуй пускати сіль,

бо ми в голос:
«Христос Воскрес»,
А в думках:
«Хай воскреснуть всі»

Тоня Корнута

#поезія #ТоняКорнута

пишу від імені зайця:

я міг би бути конем
я теж спритний і можу
лапами розпороти живіт
але розмір мій замалий
зате можу жити в норі
і їсти мені треба менше
але міг би я бути більшим
і бігати довше і швидше

пишу від імені сарни:

я хитаюсь на стежці
ці тонкі ніжки іноді заважають
у мене у вусі кільце
і невинне янгольське лице
але я можу зі стрілою в боку
пережити зимну пору
не заблукаю у лісі
і бачу куди дме вітер

пишу від імені альбатроса:

мене як бога шанують матроси
я підкорюю хвилі і шторми
не краду, а полюю достойно
мої крила широкі й невтомні
і повітря моє солоне
матроси кричать в мою сторону
голосно, доки я в польоті
мене шанують пірати
і дарують мені власні фрегати

пишу від імені каменя:

я мовчки провів століття
люди залишають на мені лахміття
ступають на мене взуттям
вода вимиває на мені узори
я бачу широкі простори
я бачу як плине час
і він забирає вас

пишу від імені таргана:

я харчуюсь сміттям і боюся світла
живу під підлогою й у стінах
моє ліжко - труха
мої вуса - лоза
я чув стільки крику
що певно ніхто із живих
не міг би так заявити
правда мій екзоскелет
не такий і міцний
тож мене легко вбити

пишу від імені безіменного:

мене приховує темрява
темрява не та що без світла
а та що із невідомого
у мене не має ні дому
ні когось хоч трохи знайомого
але я маю те, за що б вони мені заздрили
свободу і необмеженість
світи і їхні безмежності
хоча і не знаю навіщо
я й ім'я своє забув навічно

пишу від імені світла:

бачу їх обличчя привітні
і іноді хочу бути вогнем
щоб володіти смерті мечем
іноді я можу убити
але частіше я воскрешаю
і на мене усе чекає
хоча іноді я не хочу приходити

пишу від імені вітру:

я сміюся й зриваю квіти
з гілок і з голів
я можу гратися вічно
із потічками та свічкою
я ні про що ні шкодую
коли мені ніжно - милую
коли я злюсь - то руйную

пишу від імені смерті:

а що я можу сказати?
я стільки вже їх прийняла
що й не пам'ятаю облич
тільки смак
що його має страх
і полегшення

Вітер колише сливу,
Джмелик б'ється об шибку
Мов сонний,
Росте нове коло життя,
Пробиваються пагони,
Наче в самісіньке тіло.
Зачекай-но, ти, весно!
Не жени мене далі
У силу із ніжності.
Пуп'янки квітів
Ще мріють про сон
Перед тим як кохатися;
Пташки ще збирають гілля
На маленьку домівку;
Кровоточать береза та клен,
Як незаймані юнки;
Вилізають замерзлі ропухи
Із пухкої земельки;
Опадають магнолії
Запахом пізніх морозів;
Хтось іще не повірив,
Що Бог повстав з мертвих;
Хтось іще не побачив
Рожево-гарячий світанок.
Я тобі відчиню свої вікна,
Відкрию секрети,
Тільки трошки побудь,
Не буди нас коханців.

#вірші

Атлантиду треба шукати
У шляху через сни та дороги:
Вона поруч в глевкому ґрунті
І у хвилях солоного моря.

Атлантида у атомах хвилі:
В часточках розбитого Бога,
У минулих життях і відлунні,
Може бути, що навіть за рогом.

Світ руйнується запалом сили:
Розум, пристрасть і велич людини.
Атлантиду треба шукати,
Щоб не впасти так само в руїни.

Але море поглине. Поглине
Увесь час тимчасових історій.
Бо нам треба шукати єдине:
Тих, із ким поглинатиме море.

Бо так хочеться бути цим морем.
Атлантидою. Спогадом. Смертю.
Просто хочеться бути любов'ю
На іще не похованій тверді.

Я знайду тебе. Скільки б відроджень
І занепадів доля не несла.
Скільки б втілень земної любові
Як помилку цей світ не закреслив.

Атлантида це ми. Ми це Вічність.
Ми усе що хороше й погане.
Я тебе віднайду. Бо циклічність
Нас поверне загоїти рани.

#вірші

Вінок

Відпускаю тебе, як вінок,
В темні хвилі чогось невідомого:
Може завтра зів'янеш,
Чи Дух підбере
На іншому боці Вічності.

Хто тебе повизбирував
Із лугів,
Просочених кров'ю?
То не я —
Ти сам задивився,
Яка з мене квітка,
Сам взяв мою ніжність,
Але не наситився.

Я б носила тебе під серцем
Такого маленького,
Як муха у спасівку:
Не кусай мене більше
У груди,
Не кажи, що не втішений!

Я тобі ні до чого:
Я — гіперфіксація,
Я позбавлений сенсу
Промінь сліпої надії
У дзеркалі.

Ти не думав що я зашаріюся
Квітами мертвими,
Що насіння в кулак
Зажадаю забрати
Зажурена;
Що почую у шепоті трав
Свої спогади
Про минуле, якого не буде
Повторено.

Ти назавжди десь там,
Неосуджений,
За свої первородні гріхи
Та спотворення.

"Ну а що," —
Скаже хтось
На Страшному Судилищі —
"Вони просто
Нічого не відали, Господи!
Вони просто як квіти у грудні
Зів'янули".

Так невчасно розквітнули ми
Тимчасовим бажанням.

Так невчасно сказали "люблю",
Щоб загинути.

#вірші

народження краа

висолоплений і голий з-над живота
багатодітної мами стирчить корінь
(його дерево вчорашній вітер зірвав)
гострою кінцівкою вказує на крука
а крук на нього кракоче у відповідь.
ліс набрав повні легені повітря
і затримав дихання:
сьогодні народилась вирва
і вона потребує імені
щоб малі звірі мали кому дякувати
за прихисток чи прохолоду
чи за нічний острах від
гостропалої багаторукої бестії
(вона вже пахне зміїним кодлом)
(вона вже пахне дрібними грибами
і сирістю).
ліс сповиває новонароджених
й проводжає померлих;
ліс вивільняє груди і листя дерев
відповідає мурмотячи нові імена.
серед них названий старим птахом
лунає грімкий краа

мої вітання:
народився знову
такий ніжний
бог

Завтра буду тут.
В Леготі жодного разу не публікувалася і кожен раз забуваю подати твори на відбір, але буде можливість познайомитися з іншими чудовими авторами.

​🎙️Весняна презентація літературного журналу «Легіт»

Ми вже відправили оригінал-макет журналу на друк, і з цієї нагоди запрошуємо вас на презентацію нашого четвертого друкованого випуску! Вона відбудеться в суботу, 17 травня, о 16:00 у Будинку Кіно (зал «Вавілон»). І цей захід буде по-справжньому особливим, адже в програмі:

• модерована бесіда із запрошеною гостею – поеткою Мариною Пономаренко;
• презентація нового випуску;
• літературник за участі опублікованих у випуску авторів(ок).

🖇️ Обовʼязково заповніть форму, щоб зареєструватися. Будемо разом говорити про творчість і слухати вірші в затишній атмосфері київського культурного осередку.

Чекаємо на вас🤍

Ваш @lehit

Я написала вірш, АЛЕ зробила це на клавіатурі, а не ручкою чи олівцем. В результаті забула натиснути "зберегти"...
Все, вірша нема.
Сподіваюсь хоч один янгол чи домовик встигли його прочитати, поки я набирала текст. Бо жирна муха та вазони з квітами точно це не зробили.

Тут має бути вірш, але його не буде, бо людина, якій він присвячений, не прочитає.
Людина, яку я...
Людина, яка мене не...

фальшстарт

римо-католицькі кардинали
наче й обрали папу

а чорний дим досі надходить
за тисячі кілометрів

з тернопільської митниці

де й церков я ніколи не бачив

але так росіяни підтримують
мирне питання
котрим злочином
підтершись документами
женевських конвенцій
в ямах капустиного яру

і ні про що не думаєш
окрім себе
родини
близьких душ з тілами
і шкатулок пандори
забитих нервозною пряжею

у такі хмарні дні
звграва калібрується ворогом

у такі хмарні дні
очі стигнуть швидше за інші плоди

і зрошують немите обличчя
соляними покладами —
Чумацькому Шляху на прибуток

але з наших солей виросла
велетенська гора
і песимістична печера
браку слів
браку вигуків
бракованих вигуків
бракованих слів

треба й собі відсипати
загасити вічну печію
загасити неблагодатний вогонь
що спалює все живе

спалює місто мертвої поезії
і розвіює попіл літер
над нашими головами

25.05.25

#течія_ставозера

Хохуля

По іншу сторону від хлібних ланів серця,
Почалася індустріалзована свідомість,
Спалювачі глюкози,
Ракові клітини,
Оргія кіборгів.

Коли ріки виходять із берегів,
Я пливу за любов'ю,
Довіряючи Всесвіту.
І колись я не відала,
Що місто-людина
Стане пухлиною,
Що війна струменітеме кров'ю
Лейкемії у березні,
Що людина пізнає відчуження
Знову і знову.

Скажи, що в тобі людського,
Мій біороботе,
Холодно-живий.
Я не вірю, що ти із бетону,
Я бачу як боляче
Бути частиною імунітету
І водночас бути хворобою.

Я така голодна,
Що готова цілуватися
З твоїм тілом,
Цілуватися з чимось нецілим.
Я готова тобі віддатися
Переступивши уявну межу —
Асфальтовану смугу фальшивої Вічності.

Я сама себе з'їм,
Стану тобі поперек горла
Гордим голодом,
Анорексією,
Несвідомою відмовою жити
Того, хто свідомий
Своєї людської немічі.

В окупованих містах
Лишилися крихти надії,
Бетон перемішався із хмелем,
Людина перемішалася зі страхом.
Та повір,
Первісні війни також розривали,
Можливо, на клоччя іншої форми;
Можливо, з надією що ці війни священні.
Я знаю, навіть якщо тоді
Не була ще людиною.

Тож, скажи мені, сонце,
Що може бути священним,
Коли храм Природи на карті позначено
Купкою матеріалів,
Земель що підуть забудовникам,
Родовищем цінно токсичних металів,
А мою тотемну тварину,
Що пахне фіалками,
Буде назавжди знищено.

Тод скажи мені, птахо,
Що для людини священне,
Коли священна земля
По іншу сторону серця,
А не лінії фронту?

Повертайся до серця.
Повертайся до серця, людино,
Це твій шлях до всілякої перемоги.

#вірші